Що сказати про Миколу Смілика з Ічні на Чернігівшині? Простий добродій, не пафосний. Дуже щирий, товариський, веселий – любить від душі погомоніти з цікавою людиною, причому промовляє дотепно й те, що думає. Не криється – навіщо? Він же в рідній Ічні – немов на долоні, всьому світу відкритий. І світ про нього знає! Дивовижні світлини чарівника з мальовничого містечка на Придесенні в яких тільки країнах не побували. Мої приятелі з Канади (люди відомі й досвідчені, фахівці), побачивши його творчість, одразу ж визнали: «Геній».
Неквапливо смакуємо кавою в затишній оселі Миколи Михайловича Смілика, незвичайного чоловіка з Ічні, генія, як кажуть «мої» іноземці. Бо куди поспішати? Мій співбесідник не журиться, розглядає принесені книжки та журнали, жваво розпитує про все на світі. Врешті-решт я не витримую:
– Пане Миколо, даруйте, але хто у кого бере інтерв’ю?
– А навіщо нам інтерв’ю? – невинно усміхається. – По-моєму, нам і так добре…
– Ні, бажання гостя – закон, – обережно вмикаю диктофон, бо господар явно не налаштований бесідувати про власну персону.
– Ну, що ж, – зітхає співрозмовник. – Народився, хрестився, навчався, трудився… Не встиг подих перевести, а вже – на пенсії. Карлсон із цього приводу похвалився б: «Мужчина в повному розквіті сил»…
– Отже, фотохудожник, живописець і письменник Микола Смілик – родом з Ічнянщини?
– Авжеж, із села Андріївки. У нашій родині – восьмеро хлопців-братів. Я – найстарший, тож терпляче няньчив менших… – замислюється. – Далі про навчання? Тут цікавіше – закінчив Чернігівське технічне училище № 15, здобувши фах фотографа. Але вступав я і в художні заклади (один раз – до Києва і двічі до Сімферополя їздив, – не поталанило…), і на факультеті журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка рік навчався… Потім поступив знову, здав документи, наче й екзамени склав. Але знову не піддався спокусі навчатися у жовтій будівлі університету…
– Це як?
– Вступав, навчався, а тоді кидав… Не витримував – там же тоді, як не історія КПРС, то марксистсько-ленінська філософія, або політекономія вкупі з науковим комунізмом, та ще й атеїзм отой! А для викладання журналістики чомусь закладено було в програмі мінімум годин. А мені хотілося пізнавати нове, творити, не забиваючи собі мізки дурницями. Розумієте, душа не лежить… Я ще також і до Москви вступав – навчався там в Заочному народному університеті мистецтв імені Надії Крупської (ЗНУМ).
– І що? Теж не витримали?
– Витримав, але до кінця не довчився, – безтурботно махає рукою. – Мені диплом наперед дали. Ось, якби вступив до художнього закладу, тоді, можливо, дійшов би до фінішу, отримавши дипломчик. Бо мені з дитинства хотілося малювати. В чотири роки попросив тата, аби він зі мною трохи посидів, доки зображу його портрет. А потім спробував «увічнити» на аркуші паперу нашу хату, невгамовних горобців на даху… У першому класі подобалося мені копіювати малюнки з читанок. Я їх, щоправда, все одно якось по-своєму робив. Згодом почав сам фантазувати, і от одного разу наважився надіслати свої нові акварелі до всеукраїнської газети «Зірка».
– Надрукували?
– Еге ж… – усміхається. – А у другому класі, щоб розважити своїх молодших братиків, заходився вигадувати всілякі казки. Наприклад, заліз хлопчик у дупло в лісі, аби пересидіти дощ, та й провалився в потойбіччя – в незвичайний, чарівний світ. Отак вигадую собі, дивлюсь, а вони вже сплять і тільки носиками посопують…
Отож я мріяв стати художником, малював, а коли приїхав до Києва з двадцятьма карбованцями в кишені (треба було жити за них аж дванадцять днів, доки складав іспити, намагаючись потрапити до художнього технікуму), то вдень кочував на схилах Дніпра, на природі, готуючись до екзаменів. А вночі тинявся на залізничному та автовокзалах, щоб три-чотири години покуняти. А вранці десь близько п’ятої тормосить міліціонер: «Гей, хлопче, нам тут безхатьки не потрібні… Не проґав потяг».
Їв булочки за п’ять копійок і був щасливим. Щоправда, не пощастило мені тоді – конкурс у художніх закладах був просто шаленим, неймовірним: і в Києві, куди я прагнув пробитися, і двічі в Сімферополі. Бачив, як заможні батьки на розкішних автівках возили своїх діточок-абітурієнтів, як панькалися з ними. А хто я такий? Звичайний сільський хлопчина…
– … котрий друкувався у всесоюзних газетах та журналах…
– Проте у якого не було ні зв’язків, ні грошей. Скільком обдарованим дітям із сільської глибинки так і не судилося втілити свої мрії! Але я все життя не опускаю руки – такий упертюх, бо хочеться робити те, що душа забажає. Не люблю, коли творчих людей причісують під гребінку. Не можу постійно, мов заведений, швендяти у строю. Адже я – не гвинтик, а вільний художник.
– Ви – такий непосидючий, мабуть, ще десь трудилися до того, як стали журналістом газети?
– Авжеж. Також я попрацював і режисером у самодіяльній народній кіностудії «Заспів» при районному будинку культури. Знімав кінострічки про гармонію людини і природи…
Мій поетичний фільм «Пробудження» відзначили на всеукраїнському конкурсі в Києві – за гармонійне поєднання засобів зображення зі змістом. А кінострічка «Будні старого майстра», яку ми створили вдвох із Михайлом Рябченком, моїм наступником у студії, отримала перше місце в жанрі «портрет». Цей фільм розповідає про народного майстра з села Сваричівка Ічнянського району Антона Гнатовича Штепу. До речі, член журі, професор Київського державного інституту театрального мистецтва взяв копію нашого фільму для навчання студентів. Штепа – унікальний добродій, самородок, справді видатна людина! Майстер уже відійшов у вічність, а ми й нині про нього постійно згадуємо, вшановуємо.
У 90-х роках я спробував бути підприємцем. Не вийшло, просто це – не моє, – безжурно розводить руками Смілик. – Художник не може бути бізнесменом. Здавалось би, маєш приватну фірму – сиди собі в теплі та й клепай знімки на документи. Але я люблю творчість, образність, фантазію, загадковість… І мені цікаво відобразити у світлині внутрішній світ людини, її почуття та мрії, її характер, спілкування з природою, якісь курйозні миті нашого життя…
– Щоб душа вийшла на обличчя!
– Так. А не штампувати фото на паспорт. Бо у мене були гарні вчителі в народному університеті в Москві – Олександр Лапін та Едуард Гладков. Досі згадую їх із вдячністю.
– Цікаво, а як же родина Миколи Смілика ставиться до його творчості? Адже ви – така свободолюбна, непересічна особистість, котрою особливо не покомандуєш…
– Та все гаразд! – упевнено усміхається. – У мене – найкраща донька Юля і двоє улюблених онуків. Старша онучка закінчила Ніжинський державний університет. Дмитрик, молодшенький онучок, ходить до школи – навчається, і від комп’ютера його не відірвеш. Взагалі, Дмитрик – обдарована дитина, має на все власний погляд, а ще у нього є художній смак. Любить фотографувати мене. Я з ним постійно займаюся – йому це подобається, бо з-під палки, звісно, нічого б не робив.
– Характером – весь у діда?!
– Авжеж, – примружує очі пан Микола. – Отож розглядаємо художні фотографії, малюнки. Показую Дмитрикові, як вдало можна робити комп’ютерний дизайн. Ми разом аналізуємо світлини, і я з цікавістю слухаю онукові міркування. Часто вустами дитини промовляє істина!
– Як на мене, світлина «Жили-були…» – Ваш шедевр! А хто став «моделями» для цього фото?
– Це – мої рідні дідусь і бабуся! – тепло пригадує Смілик. – Я думаю, то справді моє найкраще фото… У Вашингтоні в знаменитій галереї «Коркоран» його експонували близько місяця. І гонорар заплатили просто казковий – п’ятсот доларів. Уявляєте? – зачудовано торкається підборіддя. – А щодо світлин у «Комсомолці» (хлопчик із козулею; наречені на велосипедах цілуються), то дзвонили й вітали ошелешені приятелі з Приморського краю і Казахстану, моряк аж із Канарських островів – нині він в Англії працює…
– Дивувалися, що ічнянського Миколу тепер аж за кордоном друкують?!
– Авжеж, – підморгує співрозмовник. – А мені просто цікаво було опублікуватися, наприклад, у модному на той час дамському журналі… «Крестьянка» чи в «Комсомольской правде», які мали двадцятимільйонні наклади! Поспілкуватися зі своїми талановитими колегами на міжнародних та всеукраїнських фотоконкурсах.
– Кажуть, Ви – майстер усіляких дотепних розіграшів?
– Аякже, люблю пожартувати, – сміється, – підбадьорити когось. Це не якісь злі розіграші, а щось легке й веселе, аби життя не здавалося сірим, нудним. Одного разу на перше квітня написав у місцевій «районці», що в Ічні побував кіноактор Арнольд Шварценеггер – знімав тут епізод свого нового кінофільму. Мовляв, у нього родичі – родом із нашої Андріївки. І так закордонному гостеві у нас сподобалося, що пообіцяв дати місту мільйон доларів… І уявіть собі, багато хто в це повірив! У мене буквально телефон від дзвінків розжарився! Директор однієї зі шкіл на повному серйозі просила у сільського голови виділити кілька тисяч «зелених» на ремонт із коштів, які подарував Шварценеггер!
А голова райдержадміністрації так реготав, аж за живіт хапався: «О-ой, людоньки, ви тільки почитайте, що цей Смілик знов навигадував!». А якось я оприлюднив іще один першоквітневий жарт. Ви ж знаєте, видатний скульптор Іван Мартос, автор пам’ятників Мініну й Пожарському – на Красній площі в Москві, Михайлові Ломоносову – в Архангельську і Дюку Ришельє – в Одесі, – уродженець Ічнянщини, наш земляк. Ну, от я й придумав, що москвичі, вдячні за знаменитий пам’ятник Мартоса, вирішили подарувати Ічні кілька мільйонів карбованців. Усе-таки, як загальновідомо, майстер на пам’ятник Мініну й Пожарському дещицю власних коштів виділив, то чому б тепер не «компенсувати» витрати Мартоса його землякам? І дуже багато передплатників газети повірило. Ще й досі у мене цікавляться, коли ж будемо гроші ділити…
Взагалі, кожне життя – трагікомічне. Отож усього траплялося! Одного разу розігнав свій велосипед і на повній швидкості врізався у придорожній стовп. Утім, досить легко відбувся – тріщиною в руці… Ще й фотографував медпрацівників на їхньому святі з загіпсованою рукою. А після смерті батьків десять років тому, пережив приголомшливу автоаварію – п’ятнадцять метрів на даху автівки проїхали з меншим братом. Як наслідок – три місяці ходив із гіпсом на шиї… А ще три роки тому, фотографуючи для «районки», стрибнув просто в глибоку силосну яму, де знаходилися механізатори. Відбувся переломом ступні, який медики зафіксували як звичайну побутову травму, бо мене тоді попросили не розголошувати, що це сталося на роботі. Правда, лікарняні платили вісім місяців підряд…
– Можна сказати, поталанило!
– Пам’ятаю, ночував у батьків в Андріївці. Раптом серед ночі будить сусідка: «Ой, Михайле, хутчіш на поміч! Олексій горить!!!». Як схопився, так і побіг у капцях, голий до пояса. Мені подавали воду, а я намагався погасити вогонь, щоб вогонь із нового будинку не перейшов на старий. Проте дах так розжарився, що вода вмить перетворювалася на кип’яток, і мені ошпарило живіт. Однак спочатку було не до того, аби тільки клятий вогонь приборкати. Питаю: «Дзвонили пожежникам?!» – «Звичайно, але у наших пожежників бензину немає». – «А в Дорогинку? Заудайку?» – «Там те ж саме. Заудайці поскаржилися: щоб добратися до нашого села – якраз вистачить, а назад – ні…». Мерщій телефоную в Ічню: «Хлопці, рятуйте! У нас, в Андріївці, – страшна пожежа! У сусіда хата горить! Їдьте сюди швиденько, – благаю. – Рятуйте село! Згодом щось придумаємо…». А потім, точнісінько як у тому анекдоті, з’явилися і одні, й інші!
– Тобто андріївські пожежники таки знайшли бензин?
– Знайшли… – морщить чоло. – І тут я відчув неймовірний біль! Добре, матуся вмить постелила мені на дерев’яній підлозі, обклала груди кізяками з-під корови. От вони й витягнули з мене жар. Очуняв. Чудодійний засіб! А за тиждень уже цілком оклигав…
– Пане Миколо, бачу, у вас тут – гітара! Співаєте?
– Буває, для душі. Дружина жартує, що, аби не гітара, то нізащо б не вийшла за мене заміж. Та нині гітара, після смерті батьків, більше служить атрибутом для фотозйомок. А ще під настрій малюю: оці репродукції картин – також мої… Пишу нову книжку «Кров’ю і потом». Це серйозна річ – про учасників війн: Другої світової, Холодної, афганської та чеченської. Це будуть правдиві розповіді, якою б гіркою та правда не була! Але тут я вже переходжу від публіцистики до прози.
Одного разу мимоволі замислився: «У чому полягає сенс мого життя? Що я ще маю зробити?». Фотоапаратура у мене звичайна, та й навряд чи створю щось ліпше за світлину «Жили-були», адже то близькі люди мене надихнули. Прийшло раптом якесь осяяння…
Втім, я ж мріяв у дитинстві стати художником? Чому б тепер, у зрілому віці, не втілити задумане?! Вже, можна сказати, прожив життя, маю певний досвід, власну філософію, міркування про те, що відбувається довкола, про питання національної ідентичності, всі оті глобальні проблеми людства, вічні цінності… Чому б не спробувати, як художник та письменник, відтворити на полотні та папері щось суттєве, вартісне, непроминальне?
Спілкувався Сергій Дзюба
