Чи хотіли б ви потрапити на справжній відьомський бал та взяти участь у давніх язичницьких обрядах американських відьом? А може, вам цікаво дізнатися, як сміливці зі штату Орегон полюють на привидів? Містична подорож до країни ельфів. Заспокійливі мандрівки кладовищем. Взуття, що гойдається на високовольтних дротах... – усе це на власні очі бачила чернігівка Ольга Донець, яка понад рік мешкала у США.
«Зі старої будівлі вигнали чотирьох невидимок...»
До Америки Ольга потрапила за освітньою програмою імені Фулбрайта. За фахом вона – викладач англійської мови, а в США вивчала літературу – в університеті міста Юджин. Це – недалеко від Портленда. Сто кілометрів до океану і стільки ж – до гір. Пейзажі – просто знахідка для художників та поетів! Крім літератури, наша землячка цікавилася міфологією, езотерикою, містикою, нетрадиційною медициною, фольклором та мистецтвом. А ще знімала відеофільм про місцевих мисливців за привидами.
«Це – дуже цікаві люди, – розповідає вона. – У них – дивовижно пронизливі погляди, наче рентгенівське випромінювання! Я відчула це на собі – один такий погляд налаштовує тебе на стовідсоткове сприйняття, одразу зацікавлює. Разом із групою мисливців я пережила всю «епопею» виселення чотирьох привидів з однієї старої будівлі. Взагалі, для цих людей – то не заробіток, а справа, від якої вони, перш за все, отримують велике задоволення. В даному разі їх попросив про допомогу господар крамниці. Він нещодавно придбав цю споруду. Там – два будинки, яким десь сімдесят років, з’єднані між собою, тобто, як мені пояснили, там уже простір якось «викривився». Власник магазину був стурбований різними звуковими ефектами. Коли він вмикав радіо чи комп’ютер, то з колонок, крім музики, інколи починали лунати загадкові скрипи й голоси – жіночі та дитячі...»
Треба сказати, що у цій крамниці продавалися речі, які мали відношення до різних релігій: предмети культу, відповідний одяг, коштовні камінці. Також там винаймали приміщення для своєї практики маги та цілителі. І саме ці люди висловлювали найбільше невдоволення, відчуваючи присутність у крамниці невидимих співмешканців. Через оті неприємні враження цілителі навіть від оренди відмовлялися. Мовляв, нехороше місце.
«Це й стало причиною для розслідування ситуації і вигнання привидів, – пригадує Ольга. – З’ясувалося, що там були дві дівчинки підліткового віку, чоловік, що покінчив життя самогубством, і бабуся, яка скаржилася на долю. Привиди, відверто кажучи, поводилися доволі спокійно, надто не бешкетували. Але власник магазину був незадоволений реакцією орендарів на саме їхнє існування, тому й вдався до послуги мисливців. Взагалі, вся процедура вигнання розроблена до найменших деталей. Вона вже має власну історію. Це – не екзорцизм (не вигнання бісів), а своєрідна психологічна бесіда з привидом, як із людиною. Бо мисливці переконані, що привид – це душа людини, яка загубилася в цьому світі або залишилася внаслідок тих чи інших негативних подій у її житті».
Спочатку фахівці з привидів проводять звичайне обстеження будівлі, цікавляться електромагнітним випромінюванням, коливанням температури та іншими фізичними явищами, ретельно досліджують енергетику приміщень. Це при тому, що зазвичай у групі є люди, які практично одразу безпомилково відчувають присутність привидів. Але поспіх у такій справі – неприпустимий. Все треба виконувати дуже обережно.
Власне, справжні мисливці – люди гуманні, і з невидимками поводяться ввічливо: «Добродії, які контактують із привидами, сідають посеред кімнати й таким проникливо медитативним голосом буквально вмовляють їх залишити цю оселю – піти до світла, до Бога, знайти своє місце у потойбіччі. І, як правило, привиди погоджуються. На цьому все й закінчується. Ніякої ворожості чи бодай агресії. Потім кімнату очищують спаленням якоїсь рослини, наприклад, розмарину чи полину. Розумієте, ці люди, мисливці, поводяться настільки професійно, вони – такі серйозні, зосереджені. Це – дуже переконливо! І власник магазину був задоволений результатом. Незрозумілі звукові ефекти припинилися. Ніхто вже не скаржився на неприємні відчуття, і одразу з’явилися десятки бажаючих орендувати вільні приміщення. Тож господар якнайкраще залагодив усе за лічені дні».
Разом із мисливцями за привидами Ольга ходила і на цвинтар. Нові знайомі пояснили – саме там їхні «підопічні» найактивніші. Обрали найстаріше кладовище в місті. Але навіть біля напівзруйнованих могил нічого потойбічного не виявили: «На давніх цвинтарях дійсно акумулюється негативна енергетика. Скажімо, побувши дві години на кладовищі у Львові, я потім почувалася недобре і оговталася лише за кілька днів. Проте на невеликому цвинтарі (якому тільки триста років) у містечку Юджин я нічим таким взагалі не переймалася, бо не відчувала жодного негативу. Тому інколи просто ходила туди за спокоєм, миром і тишею. І я там справді заспокоювалась».
Звісно, такі прогулянки відбувалися вдень. Вночі мандрувати кладовищем моя співрозмовниця не радить. І зовсім не тому, що з могили може раптом вистрибнути живий скелет. Все-таки вночі на цвинтарі живі люди бувають значно небезпечнішими за будь-яких привидів.
Мандрівка до країни ельфів
У штаті Орегон Ольга Донець познайомилась і з американськими відьмами. До речі, вони існують там цілком легально. На відміну від України, у США загалом толерантно ставляться до нетрадиційних вірувань та релігій. Власне, відьомський рух вікка був започаткований не в Америці, а в Європі – у Великобританії. Сталося це в 60-х роках минулого століття. Засновником традиційної британської вікки став скандально відомий Алістер Кроулі. Втім, цей незвичайний добродій не мав жодного відношення до сатанізму. Як і Алекс Сандерс та його дружина, котрі потім вдосконалювали цю напіврелігію-напівмагічне вчення.
Вікка прирівнює чоловіка та жінку до божественних сутностей, які взаємодіють із вищими силами, проводять ритуали, постійно самовдосконалюються і не скуті умовностями цивілізованого світу.
«Вперше я зустріла представників цієї язичницької культури на Самайні – осінньому святі врожаю, – говорить Ольга. – І далі вже розширювала свої знання про них. Взагалі, я переконалася, що більшість сучасних відьом – досить відкриті й позитивні люди. Вони не вважають себе підданими диявола. І на шабаші також не літають. Хоч це – звичайно, люди неоднозначні. Деякі з них можуть протиставляти себе суспільству, бути дуже непростими в спілкуванні, занадто образливими і навіть злопам’ятними. Але це зовсім не означає, що, поглянувши на вас, вони одразу нашлють прокляття, або після спілкування з ними ви відчуєте себе напівмертвим. Ні, такого не буває».
Втім, ці люди – теж різні. Хтось здебільшого переймається відродженням давнього язичницького вчення, проводить обряди. А інші беруть у них участь, бо працюють з енергіями, спрямовуючи їх зрештою на позитивну чи негативну справу. Скажімо, орден друїдів щороку проводить спільне моління задля миру на землі.
«Моя подруга – ворожка на картах таро в четвертому поколінні, – розповідає Ольга. – Але вона не порушує закон. Це – звичайна американська обивателька. Вона працювала на різних роботах. У неї є родина, друзі з різних прошарків населення. До неї приходять різні люди, зокрема й віруючі з інших конфесій. Власне, вона більше працює з ними як психолог. Так, справді, сучасні відьми – це і психологи. Вони – люди начитані, вивчають міфологію, люблять пізнавати себе як жінку або чоловіка – творіння природи. Тому й до природи ставляться лагідніше, ніж, так би мовити, цивілізовані люди. Проте вони не від’єднуються від суспільства».
Ольга Донець відчула на собі енергетику одного з обрядів, який відбувався напередодні Белтейну – весняного свята родючості. Це було публічне дійство, відкрите для всіх бажаючих. Проводили його керівники кола традиційної британської вікки: «Це була візуалізація містичної подорожі до Авалону. Потрібно було сфокусувати увагу на яблуці, яке є символом Авалону – країни ельфів. Жриця допомагала нам увійти до цієї священної країни, відчути на собі її тепло та благословення і повернутися, сповненими незабутніх вражень. І я дійсно відчула на собі цю потужну енергетику об’єднання людей у колі, оте неймовірне взаєморозуміння. Потрібно було спочатку візуалізувати (уявити) зелений схил, яких багато в Ірландії. Потім помітити вікно на цьому схилі, відчинити його, пройти тунелем (не плутати з символікою Фрейда). Далі ми мали побачити срібне дерево, де висіло саме те яблуко, на якому ми концентрували свою увагу... Все це відбувалось із заплющеними очима. І потім уже були якісь персональні враження. Я пройшла цим шляхом!»
Звісно, протягом усього обряду Ольга була вдягненою. У традиціях вікки, серед відьом, є різні погляди на зовнішній вигляд під час ритуалів. Інколи на закритих дійствах, коли притягується велика сила, відьми можуть повністю оголюватися. Але на публічних заходах такого вони собі ніколи не дозволяють. Все-таки це вважається неповагою до суспільства.
«Взагалі, негативно ставлюсь до будь-яких гадань. Я – людина широкого світосприйняття. Тобто не перекреслюю для себе християнську релігію, – пояснює Ольга. – Але місцеві відьми зацікавили мене тим, що вони дуже відверто говорять про свої знання та переживання. І саме мій особистий пошук якоїсь практичної інформації, отого відчуття живої енергії природи привів мене до вікки. Бо це вчення дійсно дає змогу збагнути, що то є – розмовляти з деревом, коли ти усвідомлюєш себе єдиним цілим зі світом. Мені ніколи не казали, скільки важить душа (не думаю, що це – так уже суттєво), але навчили відчувати енергетику дерев. Бо вони вважаються одними з найбільш містких об’єктів живої природи, що ділиться з людиною енергією. Різні дерева мають різні характери, як і люди. Ви можете підійти до будь-якого дерева. Та робити це треба з любов’ю і бажанням поділитися власною енергією, своїми думками. Це – найважливіше!»
Власне, саме на відьомському балу у штаті Орегон Ольга по-справжньому відкрила для себе унікальність східного танцю. Тоді під східну музику танцювали всі, хто прийшов на язичницьке свято. Енергетика була просто неймовірною, ніби ти розгортаєшся, розпросторюєшся у цьому справді чарівному танку. Це настільки вразило Ольгу, що вона вирішила опановувати давнє мистецтво. Тепер наша землячка вважає східні танці органічно жіночими і надзвичайно красивими.
Атака... туалетним папером
«Я хочу ще сказати про жінок штату Орегон. Бо вони – дуже цікаві, – посміхається Ольга. – В Україні навіть заможні та вродливі жінки можуть бути невпевненими в собі, вони часто стомлені і дратівливі. А в Орегоні я бачила багатьох жінок похилого віку, як сказали б ми, але у них були дуже молоді і надзвичайно вродливі обличчя та дуже довге гарне сиве волосся. Вони такі життєрадісні і впевнені в собі! Одна з цих пані, стоячи біля крамниці, хвалилася своєму другу, що займається східними танцями, розвиває себе духовно і що її життя ні в якому разі не закінчується. Саме такі сильні жінки зазвичай і стають центром відьомського кола. Вони із задоволенням можуть виступати, як танцівниці, на великій сцені».
А ще американці – доволі привітні, дуже законослухняні та незалежні. І значно відкритіші за європейців, що не так помітно у мегаполісах – Нью-Йорку, Чикаго чи Філадельфії, але справляє надзвичайно приємне враження, наприклад, у місті Юджин: «В Орегоні (можливо тому, що м’який клімат і такі прекрасні краєвиди, може більше у людей достатку чи тому, що цей штат не настільки урбанізований, як інші) у більшості мешканців – відкриті обличчя. Коли дивишся на людину, вона тобі посміхається і каже: «Привіт!». Коли до тебе підходить опівночі бомж, просить дещицю грошей, і, почувши у відповідь, що грошей немає, щиро бажає тобі: «Доброї ночі!». Можна просто йти вулицею сонячного ранку і будь-яка людина, чимчикуючи назустріч, побажає тобі гарного дня або скаже, яка ти красива».
Звісно, й американські бомжі значно оптимістичніші за своїх, так би мовити, «колег» в Україні. У штаті Орегон вони теж можуть бути бідно вдягненими, але, скажімо, завжди відвідують міську пральню. І поряд зі студентами щоразу старанно перуть власний одяг.
Вночі ходити безпечно. За увесь час свого перебування в Юджині (це – рік і три місяці) Ольга жодного разу не чула про зґвалтування. Таке там трапляється вкрай рідко. Правда, одного разу нашу землячку мало не до смерті налякав афроамериканець. Той несподівано вночі впритул підійшов до неї на безлюдній вузенькій вуличці. Але за мить дівчина вже впізнала свого знайомого і заспокоїлася.
Найбільший кримінал у Юджині, який трапляється мало не щодня, – крадіжки велосипедів. Причому мешканців увесь час попереджають, аби не залишали свій велотранспорт на нічних стоянках. Проте жителі вперто не дослухаються до цієї поради. Ідеш вранці центром міста – і бачиш уже не новенькі велосипеди, а те, що від них лишилося. Цуплять все: від коліс до запчастин.
«Ще одне «лихо» – так звана «атака туалетним папером»: ображена людина, аби помститися своєму кривднику, може вночі «прикрасити» його будинок, а також навколишні дерева довжелезними стрічками різнокольорового туалетного паперу. Причому його в таких випадках не економлять. Вважається, чим більше паперових стрічок, тим ефективніша помста», – розповідає Ольга.
Бібліотеки там відкриті з раннього ранку і до опівночі. І доступ до них мають всі громадяни – навіть ті, що взагалі не записані там: «Ти можеш зайти, прочитати книжки. У тебе – вільний доступ до всієї літератури, крім архівних раритетів. Студенти, звичайно, мають більші права на користування відео- й аудіоматеріалами та комп’ютерами. Проте є чимало комп’ютерів для всіх бажаючих у нижньому залі. Це – досить цікаво, бо, як на мене, бібліотеки в Україні поки що незручні для відвідувачів».
А найкурйозніший спогад – про кросівки на високовольтних лініях. Взуття зв’язують шнурками і закидають на дроти у багатьох містах по всій Америці. Причому іноді у високості гойдається не одна пара черевиків, а ціла «зграйка» кросівок. Спочатку Ольга думала, що в подібний спосіб місцеві мешканці змагаються у спритності. Але, як невдовзі з’ясувалося, самі американці не мають жодного уявлення, як все оте взуття опиняється вгорі. Можливо, наступного разу моїй співрозмовниці таки поталанить розгадати цю таємницю...
Нині Ольга Донець уже вдома. В Америці вона здобула ступінь магістра мистецтв і зараз прагне застосувати свої знання в Україні. Проте не забуває і про відьомський бал та чари східних танців. Тож мріє побувати на Близькому і Далекому Сході. Не сумнівається: так і буде. Адже захоплююча мандрівка до країни ельфів, полювання на привидів та знайомство з американськими відьмами додали їй впевненості. А рідні поліські дерева тепер завжди готові поділитися з нею життєдайною енергією.
Сергій Дзюба
На головному фото — Ольга Донець
