«Нинішній стан нашої держави дуже не простий. Я б навіть сказав, важкий стан. Просто жахає катастрофічна некомпетентність влади... Скажу без перебільшення: те, за що вони голосують – це просто жахіття й зелена порожнеча. Навіть неозброєним оком видно, як одна стаття закону суперечить іншій, і так само легко переконатися, настільки новоприйняті закони відірвані від реальності», — Віктор Терен.
З дитинства він мріяв літати. Тобто піднятися в повітря і керувати металевою крилатою машиною. Можливо, саме такою йому уявлялася свобода. Долання земного тяжіння і безмежні небесні простори. Заради цього навіть поступив до авіаційного інституту. На жаль, йому не вдалося стати пілотом, як Антуан де Сент-Екзюпері. Його навчали не керуванню літаком, а літакобудуванню. Тоді він записався до секції парашутистів. І таки піднявся в небо, пізнав відчуття вільного падіння, до моменту, коли над головою, подібно до пострілу, з виляском розкривається парашут. Він парив над землею під білим куполом. Згодом він переніс це відчуття свободи у свої твори. У принципи власного життя. Слово, бажання писати, вабили його так само, як і небо. Цю свою заповітну мрію він зумів втілити у дійсність, попри різного роду перепони. Як і належить українському письменникові, він не просто писав літературні тексти, він був будителем національного духу та відстоювачем національної гідності. Він ніколи не розділяв письмо і політику. Його похід у політику був прямим продовженням творчості. Він – один із засновників Народного Руху, будівничий української державності. Нинішній мій співрозмовник – поет, прозаїк, громадський і політичний діяч, Народний депутат Верховної ради п’яти скликань Віктор Терен.
– Вікторе Васильовичу, Ви народилися в селі Павлиш на Кіровоградщині (тепер Кропивниччина). На Вашу думку, місце народження (географічна прив’язка) якось позначаються на історії становлення людської особистості у межах такої достатньо великої і неоднорідної країни, як наша? Що Ви винесли зі своїх країв? Наскільки вагомою є для Вас Ваша мала батьківщина?
– Звичайно, місце народження має величезне значення для творчої біографії письменника. Тим паче, дитинство, коли враження такі свіжі, як повітря після дощу. І все побачене й почуте відкладається в пам’яті назавжди, до останнього смеркання. Моя мала Батьківщина, мій Павлиш, моя Ковалівка (так називався куток в селі, де я народився) – то моя всеосяжна Батьківщина, моя земля, моя планета, мій Всесвіт. Це справді так, даруйте за патетику.
– Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, про свою родину. Як Вас виховували? Які настанови Ви отримували від батька й матері? Вас спонукали до роботи по господарству, перевіряли, чи виконали Ви домашні завдання?
– Батьки селяни. І вони мене вдома більше жаліли, чим не жаліли. Чому? А тому, що була війна, були повсюдно розкидані патрони, снаряди, на яких підривалися мої ровесники, була голодівка 1946-47 років, і моє життя дитяче десятки разів висіло на волосинці. І тоді найбільшим дивом про кожного з нас були слова – «а таки не вмре, таки виживе!». То куди ж тут ще й батькам шпетити дитину? Але жалість була не в тому, щоб нічого не примушувати робити – ні, доводилося всього робити. Пасти корову, ламати кукурудзяні качани, щось сапати, копати, дрова рубати, в селі без цього ніяк не можна. Але добре материнське й татове слово завжди було біля мене і зі мною. Уроків робити мене ніхто не примушував, однак мама говорила – «не будеш вчитися, будеш волам хвости крутити». Я бачив перед собою вимазані в кізяках волячі хвости і не хотів їх крутити. А тому мріяв чимшвидше вирватися з села, в якому справді не було нічого іншого робити крім того, що на ферму возити силос або виносити гній з-під корови. Мене, як і всіх хлопців, манило місто, щось романтичне, високе – отож закінчив школу і поступив в авіаційний інститут. На журналістику вступати не міг – тоді був такий дурний закон, що на журналістику можна було вступати лише тоді, якщо після школи матимеш 2 роки робітничого стажу.
– Яку роль у Вашому становленні відіграла школа? Усі ці жовтенята, піонери, комсомольці – це була офіційна ідеологічна мішура чи все-таки – дієвий інструмент впливу? Як працювали ці механізми? Чи були вони ефективними?
– Я вже згадував про школу. Вся ця ідеологічна тарабарщина – то справді мішура, я не рвався ні в які піонерсько-барабанні галасливі світи, якось це пройшло-пролопотіло повз мене. Тільки й згадки, що того дня, коли на нас начепили червоні галстуки, я свій приніс додому в кишені. Умудрився вимазати в чорнило. Чи були ефективні ці механізми – піонерія, комсомолія? Однозначно, що ні. І навіть вдома: от, бувало, щось мене запитувала бабуся – я відповідав, і вона вірила мені, й не дуже вірила. І вона не вимагала в мене чесного піонерського і ще чеснішого комсомольського, а просто казала: «Внучку, ану побожися! Бозя бачить, брешеш ти чи ні?» – і тоді я казав правду.
Та й взагалі, якось воно не кореспондувалося: післявоєнні роки, можна сказати на кожному з нас – лахміття, а не одяг, і комсомольські та піонерські значки, вже тут приховувалася брехня і лицемірство.
До того ж, особисто я не терпів ніякої муштри, ходити по струнці, віддавати честь… Це не моє. Це не було в моєму характері.
– Вікторе Васильовичу, чи розуміли Ви у шкільні роки, що освіта – це те, завдяки чому можна «вибитися в люди»? Ви мали якісь конкретні плани на майбутнє щодо вибору професії? На які спеціальності орієнтувалися? Чи була у Вас заповітна мрія?
– Чи розумів я, що освіта – це те, завдяки чому можна вибитися в люди? Розумів, що освіта – це єдине, завдяки чому я може вирватися з облізлого, латаного-перелатаного, темного, як ніч села. І тому мрія була така – куди завгодно, лише б не топтати щоденну сільську багнюку. Ну й ще хотілося літати. Літати й писати. Одного разу (здається, десь у шостому класі) написав вірша і послав у піонерську газету «Зірка». Як не дивно, надрукували. Я ледь не здурів від радості. Носився з тією газетою, як дурень з ступою. Всім показував, всі читали, а я відчував себе на сьомому небі – кажуть, що саме на 7 небі живе поезія. А літати – це теж була мрія, пілотом стати. Власне, то була така тотальна мрія – майже всі хлопці мріяли тоді або літати, або плавати в морі. Зараз не так, зараз порозумнішали.
– Розпочинали Ви свою трудову діяльність слюсарем-арматурником. Вам закортіло пролетарської романтики чи не вдалося з першого разу вступити до вишу? Яким був Ваш робітничий досвід?
– Яка в біса романтика! Потрібно було 2 роки трудового стажу, щоб вступити на журналістику чи в літературний інститут. Логіки в цьому ідіотському законі не було й не могло бути. Тобто, в Київському університеті в мене просто не прийняли б документів. Я подався в авіаційний, перший рік не вступив (хоч закінчив школу з золотою медаллю, але медалісти складали екзамени нарівні з усіма) – приймали з 22 балами, а я набрав 21. Вступив до авіаційного через рік. А романтика? Ні, було інше, було елементарне знущання над такими підлітками, як я. Судіть самі: в селі роботи не було, то доводилося їздити робочим поїздом в Кременчук – там був гранкар’єр, на якому мене взяли працювати слюсарем-арматурником. Робочий поїзд з мого села відходив о 6-й ранку. Тож потрібно було вставати ледь світ, бігти на станцію – а потім, уже в Кременчуці, тинятися добру годину де прийдеться, тому що робота на гранкар’єрі починалася о восьмій. І вже затемна повертався в назад тим же поїздом. Де брав сили на все те, щоб встигнути на поїзд, щоб цілий день гнути арматуру, тягати важезні котушки дроту – один Бог знає. Виручала молодість.
– Розкажіть, будь ласка, про свої студентські роки. Ви навчалися у Харківському авіаційному інституті. Чому обрали Харків і саме цей інститут?
– Обрав авіаційний, бо, як я вже казав, хотілося літати. І, висловлюючись сучасним сленгом, жорстоко проколовся. В авіаційному інституті вчили будувати літаки, а не літати. І то ще не все лихо: ну мінімум 80% того, чому нас навчали, мені ніколи не знадобилося. Атеїзм, політекономія, історія КПРС, основи дарвінізму – ну на фіга мені було все це, яке це мало відношення до авіації?! Так що в інституті неба я не побачив. Познайомився з ним ближче в інший спосіб: записався в спортивну парашутну секцію, то маю 28 стрибків з парашута – навіть цифру запам’ятав. А чому обрав Харків? Тому, що авіаційний інститут в Україні був лише в Харкові. Був ще в Москві і ще десь там в Росії, в Саратові, здається, – але я не хотів виїжджати з України. Чесно, в мені, вихованому комсомолом і піонеровожатими хлопцеві, завжди жило якесь відчуття України, і мені не хотілося кидати рідну землю й пхатися кудись в Росію. Не знаю, звідки воно в мене це відчуття рідного кореня? Але як зараз пам’ятаю: десь було мені років 14, не більше, і от я ходжу по двору й бурмочу сам до себе: «Ну чого той дурний Богдан приєднався до Росії?».
– Як Ви почувалися в російськомовному середовищі? Чи мали Ви відчуття (або ж відчували, що Вам його нав’язують) стосовно вторинності української мови? Як Ви гадаєте, чому мовне питання актуальне і на тридцятому році незалежності України?
– Погано я почувався російськомовному середовищі. В інституті не було жодного предмету, який викладали б українською мовою. Я щось там намагався говорити українською, навіть спробував якогось екзамену скласти українською, тоді мене почали глузливо називати «пісьмєнніком» і націоналістом. В Харкові працювала міська літературна студія, то я туди ходив не скільки чогось повчитися, а стільки того, щоб поспілкуватися рідною мовою, наговоритися з такими самими, як і я. А мовне питання для України завжди було, є і буде актуальним. Тому що без мови немає нації. А я б не сказав, що ми сьогодні маємо свідому себе, національно зрілу українську націю. Вона в стадії формування. Хочеться надіятися, що поволеньки сформується.
– Після навчання Ви більше десяти років працювали на заводі «Арсенал», пройшовши кар’єрний шлях від техніка до старшого інженера. Ви потрапили до Києва за офіційним розподілом чи вирішили це питання у приватний спосіб? Досвід роботи на виробництві пригодився Вам у письменницькій праці?
– До Києва потрапив за офіційним розподілом. Я вчився на факультеті радіоелектроніки і на київському «Арсеналі» саме така спеціальність була потрібна. Чи знадобився мені той заводський досвід у письменницькій праці? Він мені був, як п’яте колесо до воза. Нічого спільного ні з Україною, ні з людськими долями, ні з віршами той заводський досвід не мав. До всього, що було мені потрібно і до чого кликало серце, мені доводилося доходити самотужки. Брав Панаса Мирного, читав, виписував, начався в нього живої народної мови.
– У Вас «технічне мислення» чи Ви все-таки романтик і лірик? Колись письменників називали «інженерами людських душ». Що для Вас означає бути письменником? Письменник має якісь завдання чи обов’язки? Письменницька праця – це звичайна робота (які і будь-яка інша) чи все-таки місія?
– Мислення в мене, надіюся, людське, звичайне, без пафосних епітетів щодо інженерів людських душ. Що означає для мене бути письменником? Передусім – жити. Жити, не з обов’язку, не за якоюсь наперед поставленою програмою, а жити, як велить серце – вільно, по совісті. І ще – українно жити, в думках, в кожному дні і в кожному слові. Десь так. І ще: письменницька праця – це не така собі звичайна робота, це не переносити цеглу й не копати город, це щось зовсім інше, це те, що є (в цю хвилину), або його немає. Ґвалтувати себе і змушувати сісти за стіл – це можна, але те, що народиться не від любові, а від ґвалтування, народиться дебілуватим текстом. То кому це треба? Писати можна тільки тоді, коли ти не можеш не писати – вибачте, аксіома. Інакше все буде брехнею, навіть якщо ти щиро намагатимешся говорити правду.
– Ваша перша поетична збірка «Причетність» датована 1969 роком. А коли і в якому виданні відбувся Ваш дебют? Ви пам’ятаєте радість від першої публікації? Знайомі та близькі знали про Ваші творчі поривання чи Ви не афішували їх?
– Я ж казав, що десь у шкільні роки в піонерській газеті надрукувався мій вірш. Ну потім пішло-поїхало: районна газета, обласна, журнали, альманахи… Перша збірка справді вийшла в 1969 році (у видавництві «Радянський письменник»), а от другу, вже готову до набору, мені розсипали в типографії. Це був 1971 рік. За що розсипали? Я прочитав вірш на забороненому мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Цей мітинг був присвячений перепохованню поета. І справа не обмежилася тільки однією збіркою: мене взагалі заборонили друкувати. І не лише друкувати. Пам’ятаю, секретар парткому Спілки письменників України, вірний комуніст письменник Василь Козаченко (я його полюбив ще в школі за його повість «Атестат зрілості») якось побачив мене в Спілці і сказав: «Щоб тебе не було й на порозі!». І те саме повторив Борислав Степанюк у «Радянському письменнику»: «Щоб тебе не було й на порозі видавництва!». Це тоді була така ходова фраза. Ну й само собою, викликали в КДБ, обшук, і взагалі, все йшло до того, що мане повинні були посадити. Чого не посадили? Не в останню чергу на мою користь зіграло те, що я тоді працював на заводі «Арсенал». А це ж був не просто «Арсенал», а завод імені Леніна, прославлений і тричі орденоносний. То якось було ніби незручно садити в буцегарню арсенальця, обмежилися розсипаною збіркою і виключенням із Спілки.
– Чому Ви взяли псевдонім? Таран – також непогано звучить. За яким принципом обирали псевдо?
– Дуже просто – в літературі вже був Анатолій Таран, поет. Гарний поет, звісно, Ви його знаєте. То мусив обирати псевдонім, щоб було ясно, хто є хто і хто що пише. Я любив і шанував рідне мені батькове прізвище, і щоб від нього не відцуратися, просто змінив у прізвищі «Таран» дві літери – «а» на «е». І став Тереном.
– Вікторе Васильовичу, що спонукало Вас 1978 року залишити працю на заводі і перейти на «творчі хліби»? Якого року Вас прийняли до Спілки письменників?
– А творчих хлібів практично не було, я пішов працювати редактором у видавництво «Дніпро». До речі, працював разом із Світланою Жолоб – дуже талановита поетеса, абсолютно не дооцінена. Ну до Спілки прийняли після другої книжки. В рукописі вона називалася «Перезва». А в видавництві змінили назву на «Переклик». В слові «перезва» щось зазвучало українське, то виправили.
– У Вікіпедії вказано, що у Вас були проблеми з КДБ і якась катавасія з виключенням зі Спілки. Які Ваші дії спровокували ці проблеми?
– Ну, я вже розказав про свій гріх – прочитав вірш, який називався «Покута яничара». Про те, що яничар забув рідну мову, свій край, а тоді прозрів і прийшов в Україну каятися. Паралелі очевидні – йшлося про тих молодих людей, які зросійщилися, а згодом відчули себе українцями. А другий мій гріх був такий: під час обшуку в мене знайшли «Бояриню» Лесі Українки, видану в Канаді. Ті хлопчики, які в мене робили обшук, були дуже начитані, певне, їх набирали з філфаку і вони добре знали, що це за поема і про що вона. А тут ще й у Канаді видана! Ну й принагідно, хочу згадати таке: я тоді написав ще одну книжку і відніс у видавництво, в той же «Радянський письменник». Звідти відразу ж передали її кудись в ідеологічний відділ, в ЦК – у видавництві були переконані, що рукопис зарубають. І якимось чином цей рукопис попав до Петра Осадчука, десь там він працював. І Петро Осадчук написав на рукопис просто блискучу рецензію. Це врятувало і книжку, а може бути, що й мене самого.
– Якийсь час Ви працювали редактором у видавництві «Дніпро». У чому полягала редакторська діяльність? За радянських часів існувала цензура. Редактор піклувався про художній рівень твору чи в його обов’язок входила оцінка тексту з точки зору цензури? Взагалі офіційно існувала така професія – цензор? Якщо ні, то хто виконував цю функцію?
– За художню якість редактор практично не відповідав. Передусім він мусив бути стооким цензором. Це правда, бути редактором в тоталітарній країні дуже нелегко. А тут якраз Юрій Збанацький підшукував літератора, який би їздив по поетичних семінарах, працював з молодими, координував роботу Кабінету молодого автора з літературними студіями міста і т.д., і т.п... Зовсім випадково побачив мене, чимось я йому сподобався і він запропонував мені цю роботу. Пішов – і не жалкую. Ця робота дала мені змогу допомогти в творчому становленні багатьом талановитим авторам, які згодом виросли в прекрасних письменників. Це Галина Пагутяк, Світлана Короненко, Павло Гірник, Олександр Вертіль, Володимир Цибулько, Аттила Могильний, Наталка Фурса, Анна Войнарович. Іван Малкович, Антонія Цвід, Марина Ломонос, Валерій Герасимчук, Таїсія Цегельна, Леся Гіптенко, Марія Воробей, справді багато. Кожне ім’я для мене дороге. Ми обговорювали їхні рукописи, сперечалися, раділи надрукованим збіркам, і коли сьогодні я про них говорю, то мені якось відразу пригадується те, що казали ще латиняни: «Вчителю, навчи учня, щоб потім було в кого навчатися».
– Ваша участь у Русі була громадською діяльністю чи вже політичною? Як Ви оцінюєте роль Руху у становленні української державності? В чому була сила Руху? Чому він врешті розпався на ряд окремих партій?
– Моя участь у Русі була і громадською, і політичною, і організаційною, всякою вона була. Хто власне започаткував Рух? Михайло Слабошпицький, Віталій Дончик, Микола Жулинський, Валерій Чмир, ну я серед них, і на перших порах то, задається, всі. Писали разом Статут, Програму Руху, переконували і відбивалися від пильного партійного спілчанського ока (не називатиму прізвищ). Окремо хочу відзначити тодішнього редактора «Літературної України» Бориса Рогозу, який з немалим ризиком для себе надрукував тоді Програму Народного Руху України.
Рух, безумовно, був рушійною силою нашої боротьби за гірку українську волю. Без Руху навряд чи ми здобули б незалежність. Згодом його очолили В’ячеслав Чорновіл та Іван Драч, а ще потім саме в Русі згуртувалися й виросли такі визначні українські політики, як Іван Заєць, Лесь Танюк, Олена Бондаренко, Микола Поровський та багато інших.
Чому розділився Рух на окремі партії? Тому що в кожного рухівця були різні погляди на здобуття і утвердження Української держави. Наприклад. Валерій Чмир вважав, що український шлях – це передусім розвиток демократії, максимальної свободи особистості (згодом він і став одним з очільників Демократичної партії), інші були прибічниками більш радикальних заходів, ще інші були прихильники «зелених» (не сьогоднішніх, а тих, що в той період над усе порушували екологічні проблеми, і все це нормально, тим паче, що всі без винятку партії, які вийшли з Руху, передусім були українськими.
– Вікторе Васильовичу, п’ять скликань поспіль (з другого по шосте) Ви перебували депутатом Верховної Ради. Цілих чверть століття – це не жарти! У Вас є відчуття, що Ви творили історію України? На перших порах чимало письменників подалися в політику. Як Ви гадаєте, чим це було викликано? І чи пішло це на користь політиці, і чи не втратила від цього література?
– Чесно кажучи, я не думав тоді – творимо ми історію чи ні. Я тоді знав одне – треба, треба, і ніхто, крім тебе. Доводилося боротися за все, що звалося українським, і, чесне слово, то було не просто. Ну от уявіть собі: у Верховній Раді приймаємо Конституцію України. І йдеться про саме визначення, термінологію «український народ». Комуністи, як затялися: немає такого «українського народу», є народ України, а українського народу немає! А ви відчуваєте різницю між дефініцією «український народ» і якийсь абстрактний «народ України?». А скільки було голосувань та переголосувань, щоб прийняли нашу національну символіку, тризуб і синьо жовтий прапор! Надто комуністам не подобався тризуб. Вони навіть намалювали на плакаті якогось дядька з рушницею за плечами, звісно, в шароварах – і от, це й буде герб України! Задум у червоних був простий: звести Україну до дядька в шароварах, з Княжого тисячолітнього Тризуба – до квітки-ружі і пучка калини. Іншими словами, уже на цьому рівні приховані і явні русофіли намагалися обікрасти, вкрасти нашу історію. Це було те саме, що й сьогодні, коли інші, зелені українофоби, намагаються нам нав’язати у вигляді великого герба ті ж самі шаровари. Нічого нового вони не вигадали, ми це вже проходили. А чи зашкодила вся ця парламентська і не лише парламентська боротьба моїй творчості? Я тоді думав просто – а кому будуть потрібні мої вірші, якщо не буде України? Зараз я думаю так само.
– За цей час політик не витіснив із Вас письменника? Те, що відбувається за лаштунками політики, істотно відрізняється від того, що діється на політичній сцені, яка відкрита для споглядання рядових громадян? Не кортить взятися за мемуари? Реально написати спогади максимально правдивими, але так, щоб не розсваритися зі всіма колегами і не викликати шквал невдоволення?
– Я ніколи не розділяв політику і письменницьку працю. От це, мовляв, політика, а це вірші або роман. Цей поділ штучний і лукавий. Візьміть нашого Тараса Григоровича, він пише: «Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте» – це вірш, це полум’яна поезія найвищої проби, але це й політика, політика чесна й промовиста. І щось тут поділяти, розділяти, ампутувати – просто неможливо і не потрібно. Але якщо Ви маєте на увазі політику як працю в парламенті, мітинги, демонстрації, то дивіться: під час обох Майданів я був, не зважаючи на свої немалі роки, серед протестувальників, і згодом бачене й пережите стало основою для написання мого роману «Ворожіння на ягнятку». Тобто, і в житті, і в творчості, політика і написане тобою – то невіддільне і єдине єство, повторюю, це одне ціле. Принаймні, на мою думку, так має бути. А взагалі, останнім часом це вже стало якоюсь модою, нібито аж гордістю – от дехто заявляє: «політика брудна справа, і я відійшов від цього бруду…» Іншими словами, засунув голову в пісок і пише чоловік про квіти, невдоволені еротичні страждання та мандрівки в космосі. Така теза «відійшов від політики» однозначно шкідлива. Це синонім байдужості чи й просто, перепрошую, елементарний бидлізм. Якщо всі, кому не байдужа Україна, відійдуть від політики (і не лише письменники, а й учителі, науковці, лікарі, всі) то на чолі України опиняться пройдивісти і авантюристи, які врешті й зведуть Україну в могилу. Топтатимуться по нашій мові, фальсифікуватимуть історію, продаватимуть за шмат гнилої ковбаси все, що тільки можна продати ненаситному сусідові. І тому кожен, хто відчуває себе Громадянином, має бути активним, дієвим, а не стерильним від політики боягузом.
– Ви пишете поезію, прозу, твори для дітей. Який із жанрів Вам найближчий? Що Вас надихає, спонукає, мотивує до письма? Чи існує якийсь уявний адресат Вашої творчості, чи Ви пишете, умовно кажучи, для себе?
– Який із жанрів мені найближчий? Коли як. Інколи пишеш якесь оповідання, повість, а тоді хочеться чогось світлого, дитинного, і напишеться вірш про медведика й вовчика. Що спонукає до письма? Не знаю. Просто пишеться і все.
Або інакше – спонукає до письма все: якийсь вишневий листочок, перемите дощем повітря, людська радість чи, навпаки, гірка несправедливість. Тричі підписався б під словами Григора Тютюнника, що немає загадки таланту, є вічна загадка любові.
– Розкажіть, будь ласка, про своїх синів. Як я розумію, їхня діяльність, в тій чи іншій мірі, пов’язана з політикою. Ви гордитеся їхніми досягненнями?
– Сини? Дякувати Богу, вони обоє глибинно по духу українці. Обоє були на обох Майданах (Віктора там ще поранили), обоє дотримуються чітких українських орієнтирів. Сергій пише вірші – на мою думку, нібито досить цікаві в нього верлібри. Віктор теж написав книжку, ніби її читають (пишу обережно, все через «ніби», тому що захвалювати батькові своїх дітей не зовсім зручно). Це головне. Чи я горджуся їхніми, як ви говорите, досягненнями? Я дуже не люблю цих слів – пишатися, гордитися (коли я їх чую, то чогось мені відразу уявляється бундючний султан Пишний, був такий на чолі османської імперії). І тому мені просто приємно, якщо вони зроблять якесь добре діло (в побуті, в стосунках з людьми, в політиці і т.д.), і гірко, коли зроблять щось не те, що треба (знов-таки, «треба» на мою думку). І якщо вже ми заговорили про сімейне. І в літературі, і в політиці мені завжди допомагала дружина, вона також не цурається письма, і якщо побачите під оповіданнями або віршами прізвище Чигрин Алла, то це вона. Справді, ми разом пройшли не одні вибори, працювали над законопроектами, на окрузі, коли я був депутатом, вона стояла біля колиски багатьох моїх творів, ну а зараз, можливо, щось разом і напишемо, якщо Бог дасть сили.
– Вікторе Васильовичу, як Ви оцінюєте нинішній стан нашої держави та суспільства? Які перспективи вимальовуються для України? Що б Ви порадили молодим людям, які тільки розпочинають свій шлях становлення?
– Нинішній стан нашої держави дуже не простий. Я б навіть сказав, важкий стан. Просто жахає катастрофічна некомпетентність влади. Я справді був депутатом п’ятьох скликань Верховної Ради, причетний до прийняття багатьох законів, врешті, до написання Конституції України, був Головою Комітету з питань духовності Міжнародної Асамблеї Православ’я – тобто, трохи (а може й не трохи) розбираюся в законодавчих актах України (і в контексті європейського законодавства теж), отже, можу достатньо кваліфіковано аналізувати те, що приймають нинішні депутати. Скажу без перебільшення: те, за що вони голосують – це просто жахіття й зелена порожнеча. Навіть неозброєним оком видно, як одна стаття закону суперечить іншій, і так само легко переконатися, настільки новоприйняті закони відірвані від реальності. До того ж, у багатьох з них уже закладена корупційна складова. Після цієї влади нам доведеться ще довго вигрібати законодавче поле. І то ще не все. Законопроект про так зване множинне громадянство (боюся, що на час виходу в світ цього інтерв’ю він уже буде прийнятий) означає, що на виборах голосуватимуть мільйони зросійщених українців, які живуть поза Україною. Я вже не говорю про внесений президентом законопроект про електронне голосування, результати якого простежити неможливо. Тобто, ось такими махінаціями нинішня влада готує собі перемогу на майбутніх виборах. А спроби загнати Україну в тоталітарне стійло, наступити на свободу слова і заткнути рота журналістам? А тотальний наступ на все українське? Нинішня влада і українська духовність – це два антиподи, два різні полюси. І все-таки я дивлюся на майбутнє України більше з оптимізмом, ніж з песимізмом, тому що суспільство, люди вже не захочуть лягати під Москву. Вони вже звикли («звикли» – не найкраще слово, але воно передає суть) до того, що живуть в окремій державі, яка зветься Україною. Зараз навіть діти влаштовують флешмоб і всією Україною звучить «Батько наш Бандера, Україна мати». Врешті, в нас зовсім інша ментальність, ніж в Росії – там як була всенародна покірність, так вона й залишилася, в нас потяг до свободи, попри всю захланність, невмирущий. Колись при всіх негараздах багаторічний політв’язень Левко Лук’яненко (60 діб перебував у камері смертників) посміхався у свої пишні посивілі вуса й говорив мені: «Не журися, козаче, ще не вечір». Отож, будемо вірити, що всупереч усьому, над українською землею все одно світає.
Запитував Дмитро Слапчук,
3 грудня 2021року
