З Омбиським монастирем Різдва Богородиці пов’язано багато подій, що можуть свідчити не лише про перебіг історичних процесів, але й про землеволодіння, державний устрій і повсякденне життя наших предків.
Одні дослідники доводять, що монастир був жіночим, інші – чоловічим, однак правда в тому, що всі вони мають рацію – монастир у різні часи був і жіночим, і чоловічим. А найголовніше це те, свята обитель володіла неабиякими маєтностями. Чи могли подумати її предстоятелі, що через якихось 350 років монастирські землі оброблятимуть новітні феодали, а на місці обителі ростиме до того не відома культура – кукурудза?!
По завершенню Смоленської війни між Річчю Посполитою та Москвою, що увінчалась перемогою польського короля Владислава IV, ставлення центральної влади до православної церкви в Чернігівському воєводстві стало покращуватись. Підтвердженням цьому є те, що сенатору Адаму Киселю 1646-го року на сеймі Чернігівського воєводства, незважаючи на потужні позиції католицької церкви, вдалося включити в інструкцію пункт про захист «грецької релігії». З тих пір на нашій рідній Чернігівщині з’являється ціла низка монастирів: Максаківський, Батуринський, Макошинський, Крупницький, Кербутівський, Бобриківський, Омбиський…
Року Божого 1649-го Катерина Угорницька – вдова Чернігівського скарбника – подарувала землі сіл Омбиш (нині Борзнянський район) та Лосинівка (нині Ніжинський район) Києво-Печерській Лаврі і сама пішла в новостворений монастир, доручивши опіку над ним архімандритові Йосифові Тризні.
Краєзнавець Ігор Карпенко розповідає, що раніше цими землями володів ніжинський шляхтич Микола Малаховський, який жив поблизу Омбиша в Крупичполі (нині село в Ічнянському районі).
«Треба зазначити, що до роду Малаховських належала і мати гетьмана Пилипа Орлика – Ірина, – пояснює дослідник. – Існує версія про те, що монастир на цих землях існував і раніше. Так, згідно з даними 1745-го року, старожил Грушевський повідомляє про дівочий монастир, на користь якого місцеві селяни відбували повинності. Першим ігуменом монастиря був ієромонах Іларіон Борисович».
Підтвердження тому знаходимо в архіві Чернігівської Казенної Палати, в актах Києво-Печерської Лаври, в яких дослівно написано: «У 1745 року Савка Єлеазарович Грушевський, 83 років від роду, з батька, діда і прадіда, житель омбиський (Омбиш – село в Борзнянському районі), совісно свідчить, що перед війною Хмельницького, за володінням в селі Омбиш благочестивого пана Угорницького і після його смерті вдови його пані Катерини Угорницької не бувало козаків, але все піддані, як самої пані, так і монастиря Омбиського дівичого – черницям повинність підданську без спротиву виконували.
Коли ж пані Угорницька в старості своїй, почала слабшати, за порадою своїх приятелів, віддала у вічну протекцію (подарувала) за архімандрита Йосифа Тризни Києво-Печерській обителі. І вручаючи маєтності свої Лосинівку і Омбиш, під вічне володіння, вимагала і впросила, щоб і чоловічий монастир був би влаштований і хвала Божа виконувалася; та вона, мешкаючи в обох монастирях, законниць і ченців їжею й одягом задовольняла.
До війни Хмельницького, під час якої піддані не стали своїх панів слухати, а в смерть вбивати, тоді деякі з вищезазначених в Омбиші запротивилися і, не схотівши бути в підданстві, хотіли пані Угорницьку вбити, якби старанням батька мого Єлеазара боярина, до Києва не втекла. А батько мій боярином служив, за що його мало не вбили, вимушений був багато своєї худоби залишити, а з сім’єю єдиною за Дніпро втекти. Коли ж звідти повернувся аж через одинадцять років до Омбиша, всю худобу було розграбовано...».
Виходячи зі свідчень Савки Грушевського, напередодні Визвольної війни Богдана Хмельницького в Омбиші існував таки дівочий монастир, на користь якого місцеві селяни відбували повинності.
Та все ж повернемося до, власне, самої обителі. Кандидат історичних наук Олексій Кузьмук, опираючись на архівні дані, пише, що Омбиський монастир Різдва Богородиці розміщувався на острові посеред річки Остер неподалік від Омбиша.
Карта земельних володінь Омбиського монастиря 1754 рік
А митрополит Євгеній Болховітінов у праці «Описание Киево-Печерской лавры» опублікував грамоту московського царя Петра Першого Києво-Печерській лаврі від 16 жовтня 1720-го року на володіння приписними монастирями, в тому числі й Омбиським.
Широко розливався Остер сотні років тому, утворюючи нескінченні непрохідні болота. Споконвіку цей ландшафт тут називали «Мокре поле». Були на цих болотах і місця, куди вода не діставалася, утворюючи острови. На одному з таких островів на річці Остер, поблизу села Омбиш, і був заснований Омбиський монастир.
«Безодня на річці Остер органічно входила до системи оборонної лінії ще у княжі часи, – розповідає уродженець Хорошого Озера краєзнавець Ігор Карпенко. – Згідно з переказами, тут загинула татарська кіннота. Подібна місцевість, будучи оточеною річкою, оберігала ченців від нападу ворога та пограбувань, дозволяла спокійно виконувати свою святу чернецьку місію, з молитвами та аскезою».
Наказ гетьмана Івана Мазепи жителям с. Махнівка ремонтувати у випадку потреби греблю Омбиського монастиря, яку селяни використовують для проїзду (22 грудня 1707 р.)
За словами дослідника, на території монастиря було дві дерев’яні церкви: Вознесенська та Різдва Богородиці. Також на території знаходився будинок келій, будинок ігумена, скарбові приміщення, винокурня на 5 котлів, поварня та пасіка, що є незамінною для виготовлення свічок.
У фонді 153 Центрального державного історичного архіву України в Києві зберігаються відомості стосовно документів монастиря. Це: універсали гетьманів, купчі, земельні суперечки та дві карти земельних володінь. На одній з карт описані межі землеволодіння: «Межа омбиська починається з урочища і межового знаку Будищ через річку Остер під самим «Сахновим лісом», де також знак є. А звідти під сам Пасків ліс на урочище Паскову Рудку і урочище Калиновий Кущ. З того Куща на урочище Крупинову Греблю, на Великі Могили під село Махнівку. на Гострі Могили до могили Путивки. З тої могили до могил Пугачових на урочище Озерські Гаї, де і межовий знак є, на урочище Шелестянку, де є могила і межовий знак в селі Хорошому Озері на городі у козака Лазоренка. З того урочища на урочище Стуновку, звідти прямо болотами і через річку Остер поза Ольховим Островом до урочища Степчаного Ліска, а від цього урочища до урочища Діток та урочища Лузанової Ниви, де і знак є. А звідти до першого урочища Будища, де межа Києво-Печерської лаври Омбиського монастиря і закінчилась».
Схема земельних володінь Омбиського монастиря, виконана Дмитром Вортманом
З карти 1754-го року дізнаємося про сусідів монастиря: з півночі – ніжинський сотник Коницький, з заходу і північного заходу – ніжинський сотник Григорович, з півдня – земля ніжинського полковника Петра Розумовського та бунчукового товариша Василя Жураховського. Невеликими смугами землі користувалися селяни Хорошого Озера, Сиволожа та Махнівки.
Дослідники не надають точної відповіді щодо подальшої історії цього монастиря – чи він продовжував існувати, чи, що більш правдоподібно, був трансформований Йосипом Тризною у василіанський чоловічий монастир. Ігор Карпенко озвучує ще одну версію – монастир було зруйновано за наказом московської імператриці Катерини Другої – як наслідок секуляризаційної реформи у 80-х роках XVIII століття з метою загарбання церковних володінь. Тож тут можуть видатись влучними слова однієї забутої пісні Запорізьких козаків, яку вони співали, переселяючись з Січі на Кубань: «Катерино, вража баба, що ж ти наробила? Степ широкий, край веселий та й занапастила».
Універсал гетьмана Івана Скоропадського про підтвердження універсалів попередніх гетьманів про заборону вимагати з жителів с. Омбиш підвод, кормів і платежів
Порівнявши карту XVIII століття з пізнішими картами ХІХ та ХХ століть, можна відносно точно локалізувати місце розташування обителі. Що цікаво, на місці річки Остер у ХІХ столітті було болото, а зараз там – поле! Виходить, що за 200 років річка повністю висохла та змінила своє русло. Звісно, відбулося це не без активної допомоги людини, яка осушила болото в погоні за розширенням орних земель. Ця інформація була б корисною для археологів, однак очевидно, що дослідники до того місця доберуться не скоро. Та чи доберуться взагалі?
Нині на місці святої обителі латифундисти посіяли кукурудзу. Ці землі – розпаювали між селянами Омбиша. Місцеві переконують, що час від часу на тому місці знаходять різні черепки та цеглу. Прикро, та на полі, де стояла обитель, і досі немає жодного пам’ятного знака. Шелест «зелені» замінив святу молитву…
Віталій Назаренко
Комментирование закрыто