Патріоти люблять Батьківщину, а ідіоти – її керманичів. Не я «батько» цієї цитати, але вона, на мою думку, для України ледь не національна.
Поверніть у ЗМІ тих, хто вас годує
Останнім часом якось притих патріотичний лемент на телеекранах і в друкованих та електронних ЗМІ про захист української мови. На законі попіарилися і забули. Ніхто не розповідає, що змінилося в Україні після прийняття «доленосного закону». Войовничі «патріоти» вхопилися за інше: «Ні – капітуляції!», «Ні – відведенню військ!» А в 2014-му чомусь ці гасла не були модними.
На фоні цієї хвилі патріотизму на задній план відійшло повчання відомого політика з педагогічним дипломом Романа Безсмертного: «… держава тільки тоді може забезпечити суверенітет, коли вона ідентифікується за мовою».
Тобто навіщо нам займатися економікою, боротьбою з корупцією, підвищенням добробуту народу і забезпеченням його належним медичним обслуговуванням та правовим захистом, зміцненням обороноздатності армії й багато чим іншим, необхідним для нормального життя конкретної людини, якщо головним є «ідентифікація за мовою»?
В такому разі що конкретного зробив для такої ідентифікації Роман Безсмертний – народний депутат чотирьох скликань, представник Кучми і керівник Ющенкової фракції у парламенті, віцепрем’єр, лідер чотирьох збанкрутілих партій, посол у Білорусі?
Таке риторичне питання можна поставити багатьом українським політикам і державникам, які «успішно» профукали високі посади і політичні лідерства, а тепер майстерно задурюють людям голови своїми філософськими «відкриттями». Он і Петро Порошенко красувався на майдані, «героїчно» захищаючи Україну від «капітуляції». Не казав тільки, чим він займався на посаді президента, що зробив для процвітання України і звільнення окупованих територій. Проте і за словоблудні «успіхи» немало співвітчизників продовжують йому підтанцьовувати.
Ставити риторичні запитання і робити гірки докори псевдопатріотам маю повне моральне право. Бо за більш як шістдесят трудових років на практиці показав, що за будь-яких режимів можна успішно працювати на себе, на свій колектив і рідний регіон, на українське суспільство. Звісно, у правовій і справді демократичній країні досягнув би значно більших здобутків.
Маю певні результати й стосовно розвитку української публіцистики, хоч протягом усього свідомого життя займаюся сільгоспвиробництвом. Ніколи не замикався від журналістів – місцевих і центральних видань. Та вже в Незалежній вони з головою «пірнули» в політичну комерцію: друковані квадратні сантиметри і хвилини телеефіру стали доступними здебільшого за оплату. Ще й редактори видань не кожну публікацію наважуються публікувати навіть за гроші – такі лякливі й вірнопіддані.
Я ж ніколи не стояв осторонь державних і суспільних проблем. Довелося брати під крило обласну газету «Чернігівщина». За фінансову підтримку поставив редакції два завдання: не боятися публікувати правду будь-якої гостроти і повернути на шпальти газети успішних людей праці, обдарованих народних митців і умільців. Бо саме вони повинні формувати справжнє обличчя української нації.
Хай вибачить мені вічна пам'ять про загиблих на Майдані гідності, але, так вийшло, що їхня смерть принесена в жертву не заради очищення суспільства від владно-політичних ідіотів і розвитку України, а для заміни біля владного корита одних зажерливих пройдисвітів на інших – ще гірших, бо ці вдалися і до мародерства, не зуміли захистити територіальну цілісність країни. І в тому, що творилося протягом п’яти останніх років, – вина всього суспільства. Бо мусимо нести відповідальність передусім за дії тих, для кого владу «вимайданили». За тих міністрів, що майданом призначали. Який слід вони залишили після свого нетривалого владарювання?
Проте «гідні і незалежні» ЗМІ вдень і вночі пишуть і показують представників «героїчної гідності». Хоча в ході «патріотичної» боротьби Україна докотилася до найбільш корумпованої і найбіднішої в Європі. Це така в нас гідність? Гідно старцювати по світу, гідно вимолювати підтримку в країн Євросоюзу і заокеанських для боротьби з агресором, а самим лише славитись? Гідно зазирати в рот партнерів – яку команду дадуть, кого у владу запропонують?
І стосовно славлення. Історики доводять, що гасло «Слава Україні!» належить героїчним лісовим борцям за Україну. Втім, мені більше пам’ятається інше славлення: «Слава КПРС», «Слава Леніну», «Слава радянському народу!» Чим закінчилося те славлення – недавня історія свідчить. До речі, і під славлення історичних героїв Україна не одержала незалежності, омріяну незалежність Небо нам подарувало, але нею й досі по-справжньому не скористалися.
Нинішню гідність і безупинне самославлення я піддаю гострій критиці у своїх публікаціях. Мої статті передруковують різні ЗМІ, з’явилися і на сайтах Канади, в журналі США. Видав дві збірки своїх публікацій у різних місцевих і центральних газетах, починаючи з 1988 року. Ці книги – правдива історія, не перекручена й не редагована на угоду революційній доцільності.
Наша газета розповідає про тих українців, які мирно і уміло трудяться на благо своєї родини і всієї України. І саме вони, а не героїзовані «борці», гідно поповнюють народну скарбницю, в тому числі і для зміцнення армії та підтримання соціальної сфери.
Ось і в останньому випуску «Чернігівщини» показані фото молодих комбайнера і водія транспортного «Джон Діра». Хлопці працюють на комфортабельній техніці, забезпечені житлом, чотириразовим гарячим харчуванням за п’ять гривень, за день заробляють більше тисячі гривень. Непогано виходить і за рік, ще й з річною премією на додачу.
Відповідальний за роботу збирально-транспортного загону на цьому полі молодий агроном Дмитро Сорокін, родом з Кіровоградщини. У нас він, разом з чотирма іншими однокурсниками, проходив переддипломну практику за направленням Білоцерківського сільськогосподарського вузу. Цього випускника і двох його товаришів ми запросили на роботу, забезпечили житлом з побутовими зручностями, гідною зарплатою, на яку, вони призналися, навіть не розраховували, оскільки не мали досвіду роботи. Дмитро збирається привезти в Бобровицю свою дівчину. Коли вони одружаться, господарство виділить їм більшу квартиру, надасть роботу й молодій дружині.
Це веду до того, що крім заполітизованої телеекранної України, існує й інша – роботяща й забезпечена. Молодим людям не потрібно їхати в Польщу на полуницю, вони працюють вдома.
Та трудолюбивими рисами обличчя України не цікавляться вітчизняні ЗМІ, може, й тому, що ми працюємо успішно, щороку збільшуючи відрахування до державної скарбниці на десятки мільйонів гривень, але не лементуємо на захист української мови. Бо з цим питанням для нас усе гаразд. І проблему розведення військових формувань на Донбасі залишаємо армії, яку ми зміцнюємо фінансово й благодійно.
Вітчизняні ж ЗМІ віддано обслуговують велику армію всезнайок: політиків, експертів, політологів, народних обранців, що належать до однієї ідеологічної шайки – окозамилювачів і мізкозапудрювачів.
Щоб виглядати патріотами, вони українською мовою хизуються і вишиванки натягують на себе для телеефіру. Піддають критиці і владу. Натомість навіть сміливі й улюблені для мене телеканали NewsOne і 112-й не можу назвати народними. Бо у них на ефірах народ сидить на задвірках, а на дискусійних майданчиках змагаються своїми гострими язиками здебільшого безтолкові експерти, далекі від українських реалій.
Правда, здається, на 112-му якось почув дискусію навколо ринку землі за участі представників агробізнесу, які наводили аргументи поверхові, що не базувалися на зарубіжному досвіді. І з недавньої зустрічі визначених аграріїв у Офісі президента Володимира Зеленського читав скупу інформацію.
Ні, вітчизняні розумники, буває, говорять правду, але яка ціна їхньої правди, коли вона вже жована-пережована навіть на периферії? І ніякого загальнонародного резонансу, як у європейців бачимо.
І сучасну українську літературу важко назвати народною
Виходить дивно: більш живуча і всесвітньо популярна українська літературна класика часів царизму, ніж незалежної України. І це при тому, що тоді приймалися Валуєвський циркуляр, інші самодержавні заборони на видання книг українською мовою, а зараз прийняли навіть спеціальний закон на захист української мови в супроводі великого лементу. Тільки «патріоти» не наважуються публічно зізнатися, що захищають українську мову від самих себе. Бо не лише за царизму, а і в радянські часи на теренах України виходило з друку більше літературної періодики, друкувалося більше українських книжок за державну фінансову підтримку, ніж зараз. Та й народної душі було більше в колишній літературі та періодиці.
З школи згадав і пам'ять оновив сучасною інформацією, скажімо, про творчість Ольги Кобилянської. Її повість «Земля» критики назвали вершиною реалізму. Непроста доля жінки показана в «Царівні».
У «Перехресних стежках» Івана Франка – стосунки інтелігенції з народом Західної України. Проблему панської влади над простими людьми майстерно розкрила Марко Вовчок у повісті «Інститутка».
А хто зі старшого покоління не пам’ятає «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, «Кайдашеву сім’ю» і «Миколу Джерю» Нечуя-Левицького, «Хіба ревуть воли, як ясла повні» і «Повію» Панаса Мирного, «За двома зайцями» Старицького, «Тіні забутих предків» Коцюбинського?!
Та хіба перелічиш в одній статті всю українську літературну класику часів царського гніту! А підтримували творців тієї класики здебільшого поміщики. Он і головний наш народний класик Тарас Шевченко чи не більшість своїх поетичних шедеврів написав, перебуваючи в гостях у великих землевласників. І вони не боялися приймати в себе бунтаря.
До речі, Тарас Шевченко після звільнення з кріпацтва і одержання класичної художньої науки, міг би прекрасно жити й без бунтівної поезії, але він свідомо присвятив своє життя боротьбі за краще життя гнобленого українського народу. Пошукайте серед сучасних «патріотів» таку самопожертву.
На жаль, із заповітів Кобзаря українці спромоглися виконати лише один: вже більше століття рвемо «пута неволі», п’ять революцій організували, якщо європейські країни однією обійшлися теж сто років тому. Але не виконали найголовнішого заповіту Пророка: «… і на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». Бо й після п’ятої революції, названої Революцією гідності, на першому місці у нас не син і мати, а майданники і завойована ними влада.
Не виконані застереження з роману Олеся Гончара «Собор», що був написаний у 1967 році, але замовчуваний радянською владою протягом 20 років.
У своїх статтях цитую Ліну Костенко, Володимира Сосюру, Олександра Довженка, Валер’яна Підмогильного, бо в їхній творчості бачу справжнє життя українців, їхні трагедії й уміння жити для дітей і Вітчизни. Про творчість літературних сучасників одне скажу: героїзацією історичних постатей і псевдопатріотів не сформуємо Україну «для сина й щасливої матері».
Не сприймаю повчання стосовно «натягнутої» ролі «героїзованих» літературних героїв у вихованні підростаючого покоління. Якось почитав: «Соціально-економічне і культурне зростання держави буде тоді, коли в нас буде якісна освіта», «… засобами художнього слова виховувати у молоді сильний вольовий характер, особистостей, які можуть достойно жити й працювати в демократичному суспільстві».
Я ж виховувався, як тепер вважають, у «злочинному комуністичному» режимі. Натомість з мене вийшов успішний сільгоспвиробник, і працюю я з колективом на український народ. Протягом 20 років займався водночас й підготовкою фахівців для села на посаді директора радгоспу-технікуму, особисто викладав студентам економіку.
Пліч-о-пліч зі мною й досі працюють вихованці старої школи. Разом з ними я організував сільськогосподарське виробництво, відоме в Європі і США. І пройшли ми нелегкий, тернистий шлях. Зокрема я все трудове життя живу з нестихаючим сердечним щемом.
Тішить мене й оцінка, дана моїй публіцистиці, літературним критиком, кандидатом педагогічних наук, доцентом Ніною Головченко: «Отже, надзвичайно приємним є той факт, що на прикладі книги Л.Яковишина «З нестихаючим сердечним щемом» українська провінція презентує не лише історію визначної особистості, провідні аграрні технології, патріотичні прагнення, реальні успішні проекти, а й відчуття актуальних тенденцій у літературному процесі».
Ця оцінка спонукає мене бути причетним до цього процесу через нові свої книги, а також не буду припиняти меценатство для видання книг земляків-письменників (десятьом уже допоміг). Стала небайдужою мені й доля газети письменників України «Літературна Україна», заснованої в 1927 році. Бо й новий закон про захист української мови, бачу, не став для «літературної ветеранки» успішною перспективою для її нелегкої долі.
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист
Комментирование закрыто