Ми часто недолюблюємо зиму за морози та хуртовини, але не маємо сумнівів, що це прекрасна і велична пора року, яка може дивувати, радувати та надихати.
Чернігівський фотохудожник Сергій Тарабара присвятив зимі свою персональну виставку, відкриття якої відбулося 2 лютого у Чернігівській міській бібліотеці ім. М. Коцюбинського. На 30-ти світлинах зима постає у всій своїй чарівності та загадковості.
Народився фотохудожник у Новгороді-Сіверському. Після закінчення школи вступив до фізико-математичного факультету Київського педагогічного інституту (нині Національний педагогічний університет ім. Драгоманова). По закінченню навчання вісім років працював вчителем математики у Київській області. З 1990 року проживає у Чернігові. Зараз працює програмістом.
Захоплення фотографією у Сергія Тарабари з’явилося у 15-річному віці, коли батьки подарували йому на день народження фотоапарат «Смена 8М». Ще під час роботи вчителем Сергій Тарабара організував дитячу фотокіностудію, учні якої вигравали обласні змагання юних фотоаматорів, представляли область на республіканських змаганнях, отримували нагороди на всесоюзних конкурсах та фотовиставках. Також Сергій Тарабара брав участь у Всесоюзному семінарі з дитячої фототворчості.
У Чернігові Сергій Тарабара продовжив насичене творче життя у фотографії. Як член народного фотоклубу «Чернігів» був учасником клубних фотовиставок та інших заходів. З 2017 року став відвідувачем фотоклубу «Прекрасне поруч» при Чернігівській міській бібліотеці ім. М. Коцюбинського, де також активно працює, організовуючи клубні заходи та фотовиставки.
Сергій Тарабара — призер численних фотоконкурсів різного рівня – від місцевих до міжнародних, учасник міських, обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Києві, Мінську.
«Зимова сповідь» — вже четверта персональна виставка фотохудожника. Попередні були у Чернігові (2012, 2014 рр.) та минулого року у Новгороді-Сіверському.
— Сергію, як і коли фотографія стала частиною Вашого життя?
— Це, мабуть, сталось задовго до того як я став фотографувати. Мій батько теж фотографував, хоча досить серйозно цим не займався – лише для сімейного альбому. В нашому родинному архіві багато його знімків. Так от, він дозволяв нам з братом бути присутнім під час друку фотографій. І цей процес, де при червоному світлі чистий папірець, опущений у рідину, перетворюється на картину, захоплював неймовірно. В цьому була якась магія, котрою я захопився і з того часу вже знав, що рано чи пізно буду цим займатись. Ось так фотографія увійшла у моє життя, а у 15 років, коли отримав бажану «Смену», мрія збулась.
— Що або кого Вам подобається фотографувати найбільше?
— Я всеїдний, знімаю все, що подобається. Любительський статус не накладає на мене якихось зобов’язань, тому я вільний у творчості. У мене роботи у різних жанрах. Я знімав чимало репортажів, в тому числі і за завданням редакції, коли співпрацював з районною газетою як громадський фотокореспондент, є у мене і натюрморти, і жанрові знімки, і макро, і портрети. Але, мабуть, пейзажі переважають у моїй творчості. Природні і міські, денні і нічні, зимові, літні… Чому? Вочевидь, тому, що я людина спокійна та некваплива, і пейзаж для мене є комфортним середовищем, де можна спокійно спостерігати, очікувати, роздивлятись, готуватись.
— Ви пам’ятаєте період, коли цифрова епоха прийшла на заміну плівковій. Якими були Ваші перші враження від знайомства з цифровою фотографією?
— Цифрова фотографія розвивається досить стрімко. Я програміст і пам’ятаю, ще на початку 90-х минулого століття, коли навіть звичайний планшетний сканер був рідкістю і розкішшю, ми обговорювали новину з Японії. Там зробили портрет людини на комп’ютер безпосередньо з натури. Тобто, фактично, сфотографували. І це було щось неймовірне.
Минуло буквально кілька років, і з’явилися перші цифрові фотоапарати. На них ще не можна було робити фотографії виставкової якості, але в інтернеті, який, принаймні у нас, ще не був такий поширений, вже викладалися ці цифрові знімки. А ще через пару-трійку років цифрові фотоапарати досягли професійного рівня. Зараз фотоапарат з розміром матриці 24×36 мм – звичне явище. Чи багато технологій розвивається так швидко?
Коли у Чернігові фотолабораторії стали друкувати фотографії з цифрових носіїв, я сприйняв це дуже позитивно. Адже раніше, коли я сам друкував свої світлини, то домагався того результату, який був потрібен, а з масовою появою імпортних кольорових плівок процес друку був відданий повністю фотолабораторії і результати часто були не ті, на які сподівався. Цей період, до речі, став періодом певного застою у моїй творчості. Фотографувати я не припиняв, але якісь вдалі кадри відкладались «у шухляду», чекаючи кращих часів. Цифровий же друк давав можливість віддати у лабораторію вже той результат, який тебе влаштовував. Ось тоді я знов, так би мовити, повернувся. Вступив до фотоклубу «Чернігів», став брати участь виставках.
На той час професіонали вже обзавелись цифровими фотоапаратами, а я знімав на плівку, шукаючи варіанти оцифрування негативів, бо плівкового сканера не мав. На «цифру» ж переходити не поспішав, та й не дуже хотілось, хоча бачив тенденцію і розумів, що все одно доведеться. То ж «цифровиком» я став дещо запізно.
Цифрова фотографія має багато переваг. Отже я тепер теж як всі — з цифровою камерою. Прогрес не зупинити. І все ж таки, здається, що з приходом «цифри» фотографія щось таке втратила. Мабуть те відчуття магії і таємничої чарівності, яке колись захопило у дитинстві.
— Практично у кожного фотолюбителя є своя колекція втрачених кадрів. Не завжди є можливість носити з собою фотоапарат, а якщо він і є, то можеш не встигнути зафіксувати щось побачене. А за яким не зробленим кадром Ви найбільше шкодуєте?
— Ситуація знайома кожному, хто серйозно займається фотографією. Так, буває, що втрачаєш кадр через відсутність фотоапарату або за несприятливих умов. Скажімо, їдеш у поїзді або у рейсовому автобусі і бачиш у вікно цікавий сюжет. Але ж водію не скажеш: «Зупиніться, я вийду, сфотографую, і поїдемо далі». І з сумом проводжаєш поглядом.
Тільки от навряд чи варто носити в собі те, що втрачене і не повториш. Колись, ще на засіданнях фотоклубу «Чернігів», бувало теж розповідали про випадки, коли було через якісь причини втрачено цікавий кадр. Тоді нині покійний Анатолій Чорноіван промовляв фразу: «А какое манто она хотела себе купить!», натякаючи на те, що не треба розповідати про те, що хотів, але не вдалось, краще покажи те, що вдалось. Я вважаю, що не потрібно зациклюватись на втраченому. Втратив цікавий кадр – що ж, прикро. Посумував — і крокуй далі. А тримати в собі і вкотре перебирати в пам’яті те, що пропало, це, як казав Дейл Карнегі, теж саме, що пиляти тирсу.
— Чи є серед українських фотографів митці, чия творчість Вас приваблює? Якщо є, то хто саме і чому?
— Кожен митець цікавий як творча індивідуальність, через це порівнювати різних, щоб когось виділяти, зазвичай складно. Але все ж назву три імені. Ще коли я навчався на першому курсі інституту, якось у книгарні побачив фотоальбом «Києве мій» Миколи Козловського. Мене тоді вразило те, як можна знімати своє місто – творчо, з любов’ю. Наче все знайоме, і сам щось фотографував, а тут побачив все іншими очима – очима Майстра. Микола Козловський видав чимало фотоальбомів, в тому числі і про Київ, і я передивився ті, які вдалось. Це тоді для мене стало своєрідним взірцем зйомки міського пейзажу.
Друге ім’я – це Рита Островська. Ми були колегами – я був керівником дитячої фотостудії недалеко від Києва, а вона керівником дитячої фотостудії у Києві. Рита вже тоді була відомим фотографом. Маючи спільну роботу, спільні інтереси, ми часто спілкувались і обговорювали різні питання. Зараз Рита Островська живе у Німеччині.
У горбачовську перебудову у Києві було створено об’єднання фотографів «Погляд». Була членом цього об’єднання і Рита. Це був період, коли у радянській фотографії намітились тенденції до соціальної тематики, що відрізнялося від канонів тодішнього соцреалізму. «Погляд» якраз і був створений з цією метою. І одним з яскравих його представників був Валерій Решетняк. Це третє ім’я, яке б я хотів назвати. Мені подобалися його роботи, сповнені атмосферою того часу.
— У деяких містах України та зарубіжжя існують музеї фотографії. На Вашу думку, був би затребуваним подібний музей у Чернігові? Чи є цікавими минуле та сучасне чернігівського фотомистецтва?
— Я цілком підтримую таку ідею. Насправді фотографічна історія Чернігова і Чернігівщини дуже багата, тільки ми мало про неї знаємо. Достатньо подивитися фотографії з колекції Костянтина Ягодовського. Тільки перелік авторів тих фото може багато розповісти. Я сам був здивований тим фактом, що у дореволюційному Чернігові було чимало фотосалонів, в яких працювали деякі відомі в країні фотографи.
Зараз факти про історію фотографії на Чернігівщині розкидані по різних джерелах і потребують того, щоб їх зібрати і систематизувати. Звісно, шлях від ідеї до втілення нелегкий. Питань багато – хто буде цим займатись, де взяти гроші, приміщення, вирішення юридичних проблем. Не знаю стосовно зарубіжних музеїв, а у нас в Україні подібні музеї створювались силами ентузіастів і існують завдяки їм. І, наскільки я знаю, а може помиляюсь, тільки хмельницький та донецький музеї юридично є музеями, а у Рівному і Харкові ці музеї існують на громадських засадах, не маючи юридичного статусу. Тож ще раз кажу, я цілком за ідею створення музею фотографії у Чернігові і сподіваюсь, що колись справа дійде і до втілення.
— Як виникла ідея виставки «Зимова сповідь»? Чому саме зима? Про що Ви бажаєте своїми світлинами розповісти глядачеві?
— На створення цієї виставки наштовхнуло декілька обставин, навіть, якщо хочете, «сигналів згори». По-перше, я народився взимку. Також зимою я почав фотографувати, тобто перші мої фотознімки були зимові.
Вже пізніше, коли я активно захоплювався фотосправою, однією з частин цього захоплення були слайди. Для фотоаматорів це був більш доступний напрямок кольорової фотографії, ніж фотодрук з негативів. Найбільш вдалі слайди я показував рідним, друзям, знайомим, іншим людям. І ось тоді я вперше почув запитання: «Зима це твоя улюблена пора року?». Насправді, я б не назвав зиму моєю улюбленою порою року, скоріше навпаки. Але дійсно, в цій добірці виявилось більше зимових слайдів, причому, підбираючи роботи, я ніякого акценту на зиму не робив.
Згодом я помітив певну тенденцію. Наприклад, на моїх попередніх персональних виставках третина робіт виявлялась зимовими. На одній з них навіть одним з відвідувачів було сказано, що зараз літо, а виставлено багато зими.
Ще одна обставина – свою першу міжнародну нагороду я отримав за зимову роботу, яка називалася «Мороз і сонце». Пізніше була перемога в обласному конкурсі «Ракурс 2011» з роботою «Із зимового». У 2014 році я переміг в обласному конкурсі «Симфонія зими» в номінації «Кращий зимовий пейзаж» з роботою «Архітектор Зима». А в 2017 році переміг у регіональній номінації міжнародного конкурсу «Вікі любить пам’ятки» з фотографією зимового Валу. Вона представлена на цій виставці. Тож, як бачите, попри відсутність якоїсь особливої симпатії до зими, вона все ж є в певній мірі знаковою у моїй творчості. І ця виставка — своєрідна данина цій порі року. Ну а кожна світлина це емоції, враження і частина душі автора, якими він хоче поділитись глядачем. Ось і я хочу поділитись своєю зимою, сподіваючись, що вона не залишить вас байдужими.
Фотовиставку Сергія Тарабари «Зимова сповідь» можна побачити у читальній залі Чернігівської міської бібліотеки ім. М. Коцюбинського (вул. Кирпоноса, 22, другий поверх) протягом лютого у будь-який день, крім середи, з 10.00 до 18.00.
Ласкаво просимо! Вхід вільний!
Олена Куннова, співробітник бібліотеки імені М. Коцюбинського
