Отже, чергові вибори Президента України призначені на 31 березня 2019 року.
Фактичний старт
Виборча кампанія офіційно стартує за 90 днів до цього — 31 грудня. Та фактично вона давно вже почалася — в сенсі агітації і пропаганди. Більше того, одночасно почалася й кампанія виборів до Верховної Ради, які взагалі відбудуться лише восени. Почалася, бо більшість потенційних кандидатів на президентські вибори відверто, навіть цинічно, йдуть на них, щоб засвітитися й засвітити свої політсили для парламентських виборів. І це ще один прояв нашого суспільного життя — перетворювати таку дуже важливу справу, як вибори глави держави, в якийсь балаган і шоу.
Вибори як шоу-бізнес
Утім, такими наші вибори давно і є. І річ навіть не в тім, що нині в так званих «рейтингах», причому вгорі їх, фігурують два артисти. Річ у тім, що це, по-перше, дійсно шоу, причому брудне, по-друге, це бізнес, адже йдеться про потрапляння у владу, що дає можливість для найбільш ефективного бізнесу — «розпилювання» бюджету, тобто народних грошей, і використання влади для збагачення.
Паскудство «рейтингів»
Мова про надзвичайно чомусь поширені в нас так звані «результати» так званих «соціологічних опитувань» щодо популярності політиків і політичних сил. Ними вже аж кишать засоби масової інформації, і саме через ЗМІ на мільйони людей сіється ця бридота.
Суть її в тому, що зовсім не рейтинги відбивають думку людей, а думка людей починає формуватися цими рейтингами. Простий у своїй підступності й дуже ефективний прийом.
Ну як, скажіть, можна повірити, що політична партія, яка щойно створена, може займати в рейтингу місце в першій десятці?! Те саме — щодо політиків. Але варто встановити по вулицях і площах білборди цієї партії, втулити на сторінки газет її замовні публікації, як вона вже «в рейтингу».
Підступність цієї брудної технології ще ось у чому. На першому етапі людям закидають вигадані, брехливі рейтинги. Але потім, під впливом цієї брехні, люди дійсно починають саме так оцінювати кандидатів і партії.
Марно шукати й соромити авторів цієї брехні, котрі поважно підписуються як різні «агенції» і «соціологічні центри». Часто штаби кандидатів і політсил обходяться взагалі без них, висмоктуючи свої «рейтинги» зі стелі. А якщо й насправді існували ті «агенції», то це фірми «Роги й копита», які зникнуть одразу по виборах.
А взагалі дуже легко впевнитися у брехливості рейтингів. Для цього досить виборцю покласти поруч дві різні газети, і не обов’язково партійні, де, звісно, будуть дані на користь себе. Можна покласти і дві звичайні районні чи обласні газети. Більше того: в одній газеті на одній сторінці можна побачити дві публікації від різних партій чи кандидатів з абсолютно різними рейтингами. Виборцю логічно здивуватися: як же це так? Кожна публікація стверджує, що саме вона істинна, а рейтинги абсолютно різні. І ось те, що люди не ставлять собі такого простого й логічного запитання, яке легко викриває брехливість рейтингів, свідчить про одне: люди вже настільки задурманені, апатичні й ліниві дослухатися до елементарного розуму, що стає сумно.
Шоу артистів
Тепер про новацію нинішніх виборчих перегонів. Чи не вперше в них залпом виникли два дуже популярні артисти. Це співак Святослав Вакарчук і актор, шоумен Володимир Зеленський. Артисти, безумовно, талановиті. Вакарчук — один з лідерів серед українських рок-музикантів. Давно відомий своєю активною громадянською, патріотичною позицією, побув навіть депутатом Верховної Ради, а потім добровільно склав повноваження — доволі рідкісний випадок. Пішов з депутатів, пояснивши це брудом політичного життя. Якщо Святослав дійсно піде кандидувати на главу держави, то, мабуть, вважатиме, що у президентстві менше політичного бруду, ніж у депутатстві, або спробує зробити наш політикум чистішим.
Володимир Зеленський — лідер цілого шоу-театру «95 квартал». Чесно кажучи, цей «квартал» з його заполітизованим гумором уже дещо набрид на наших телеекранах, де він усюди і скрізь. Володимир узагалі майстер на всі руки (і ноги, бо колись переміг у шоу «Танці з зірками»). Недавно зіграв головну роль у серіалі «Слуга народу», якраз президента. Серіал сатиричний, але замах вийшов серйозний. Схоже, телебачення вже добре закрутило мізки людям, якщо на хвилі одного з незліченних серіалів тут же створюється політична партія під цією самою назвою — «Слуга народу», вже по містах стоять відповідні білборди, а виконавця головної ролі «кандидують» у реальні президенти.
Отже, в руслі телесеріальної політики залишається лише зареєструвати партію «Роксолана», а на президенти висунути султана Сулеймана Великого.
Що стоїть за виборчим феноменом Вакарчука й Зеленського? Намір олігархату заплутати виборчу кампанію? Втома й апатія виборців від відомих політиків, відтак байдужість, за кого голосувати? Пошук нових облич? Очевидно, все разом.
Щодо останнього, в цьому нема нічого дивного. І не варто лякатися «непрофесійності» в політикумі нових людей. А де вони тут, професіонали? Хто, власне, за фахом чи від народження наші президенти, прем’єри, депутати ? То чому ж не можуть бути в політиці і представники творчої інтелігенції? Дехто одразу наводить паралелі. Були ж першими президентами оновлених Чехословаччини й Литви відповідно письменник Вацлав Гавел і професор музики Вітаутас Ландсбергіс. Правда, забувають, що перед тим за плечима цих діячів були десятиліття громадсько-політичної діяльності, в тому числі дисидентство, політичні переслідування.
Є ще одна «притягнута» паралель — Рональд Рейган. Дійсно, кіноактор і один з найуспішніших президентів наймогутнішої держави світу. Але якось забувають, що Рейган працював актором замолоду, а потім були десятиліття успішної політичної кар’єри. Насамперед — губернатор Каліфорнії, а при величезній самостійності штатів це майже як глава держави. І якого штату! Каліфорнія — найбільший штат США, за площею і населенням більший від майже всіх держав Європи.
Мародерство на благих гаслах
З фактичним початком виборчої кампанії в Україні почалася хвиля безсоромних обіцянок і паразитування на найважливіших, найблагородніших поняттях і темах. Вони — починаючи вже з назв партій, старих і нововилуплених. У цих назвах, а також у гаслах партій — і мир, і порядок, і спокій, і достаток. Особливо часто політичні мародери паразитують на темі миру в країні, де п’ятий рік триває війна, на темах порядку і справедливості, боротьби з корупцією.
Те саме — в розгулі обіцянок. Характерний до смішного приклад. Варто було одному з майбутніх кандидатів «гарантувати» на білбордах «знизити ціну на газ удвічі», як одразу інший політик дослівно повторив на білбордах
цю «гарантію» з суттєво іншою цифрою — «знизити ціну в 4 рази». «Дайош» хто більше! Так можна дійти до ціни кубометра газу за ціною склянки води.
«Джинса» зі сторінок газет
Джинси придумали в Америці, цей одяг ковбоїв, який став супермодним у світі. А «джинсою» в Україні віднедавна чомусь назвали замовні політичні публікації у пресі.
Саме ними затуркують виборців, ними людям утовкмачують оті «рейтинги», нескінченні обіцянки, поливають брудом політичних опонентів.
Ось уже місяців зо два місцева преса Чернігівщини, районні й обласні газети, переповнені цими публікаціями Часто в газетному номері по кілька їх. Тоді доходить до цирку: вгорі сторінки — публікація, замовлена й оплачена партією А., де йдеться, яка вона гарна, ця партія, і яка погана партія Б., а внизу — текст від партії Б.: яка вона гарна і яка гидотна партія А.
Газети це друкують охоче. Вони вже роздержавлені, місцеві органи влади вийшли з числа засновників, тобто господарів газет. Так що власниками є самі редакції, журналісти. І цим редакціям потрібні гроші. От і друкують брехню й демагогію. Гроші не пахнуть.
І ось з’явився такий хитрий прийом. Річ у тім, що такі замовні платні публікації треба не лише офіційно оформляти з оплатою на рахунок газети (це, як правило, робиться), а й відповідно позначати в газеті. Так велить закон. Але, якщо позначити таку публікацію, наприклад, рубрикою «Політична реклама», довіра до неї буде нульова, як і до реклами, що це «найкращі» зубна паста чи шампунь.
Політики, які замовляють рекламу, вимагають її маскувати. Тому газети придумали таке. Публікацію політичної реклами позначають на сторінці якоюсь нейтральною рубрикою, а у вихідних даних газети, наприкінці номера, дрібнісіньким шрифтом пишеться, що матеріали під такими-то рубриками є оплаченою рекламою. Розрахунок на те, що читач не добереться до цього застереження.
Які саме рубрики? Схоже, рекордсменом є одна з районних газет, що має аж 9 таких рубрик, під якими йдуть замовні публікації: «Імідж», «Політика», «Політичне життя», «Позиція», «На шляху реформ», «Трибуна депутата», «Актуальні теми», «Цікавий досвід», «Сьогодення». Деякі ще «пахнуть» політикою, але, скажімо, під рубриками «Актуальні теми», «Сьогодення» можна друкувати що завгодно. А от саме в цій «джинсі» друкується вся демагогія і брехня.
Хотілося б застерегти колег-журналістів. Якщо публікація хвалебної брехні — це питання журналістської порядності, то публікація негативу переходить у юридичну площину. Так недовго вляпатися і в судовий позов, якщо будуть надруковані вже явна брехня й наклеп. Адже за все опубліковане відповідають і автор, і газета.
«Темники» і «наїзд» на Анатолія Гриценка
Прізвище одного з майбутніх кандидатів на посаду президента тут згадано не тому, аби втягтися в дискусії про кандидатів. Це характерний приклад не просто «джинси», а так званих «темників» — ще один словотвір українського політикуму. Походить від слова «тема». Так було названо «тематичні» вказівки, які свого часу розсилалися з Адміністрації одного з президентів, та, власне, хіба лише одного? М’які, не дуже гласні «вказівки», до яких редакціям не так просто було не прислухатися. Тим паче одержавлених газет. Але, схоже, прислухаються й роздержавлені, незалежні.
Цієї осені по районних газетах області пішла серія публікацій, розісланих, очевидно, «віялом», тобто цілеспрямовано й масово. Одна й та сама стаття з’являється одночасно в багатьох місцевих газетах. Найперше — в районних, які найближче до виборця. Це були статті з критикою Анатолія Гриценка. Не втягуючись в аналіз, дискусію щодо достовірності, варто відзначити інше. Це був єдиний політик, проти якого друкували такий серіал. Про жодного іншого потенційного кандидата не було саме такого залпу публікацій, хоча за бажання подібне можна було настрочити й розмістити чи не про кожного. Що б це означало? З яких виборчих штабів ідуть такі «темники», що не відмовляють їм і вільні, незалежні газети?
Нещасні партії, точніше партійки
І президентські вибори, і тим більше парламентські — все це політичні жнива для партій. Це нормально. Ненормальний лише наш політикум, як і загалом розвиток громадянського суспільства. Бо наші так звані партії — це переважно партійки, політхолдинги з обслуговування олігархів.
Чернігівська обласна газета «Світ-інфо» в № 70 за 7 січня 2016 року (можете почитати на її сайті) вмістила велику публікацію «Партійний цирк України». Ми дали навіть повний список політичних партій в Україні, з датами реєстрації, — без трьох штук 300 партій. Далі з’явилися ще десятки, нині їх уже понад 350. Вони множаться, і скоро знову будуть теревенити (вже це роблять) у виборчих кампаніях.
Національно-демократичні сили й далі на задвірках
Сумно за нашу національну еліту, особливо у форматі національно-демократичних сил. Вони й далі на задвірках суспільного життя. Натомість — звичні вже чвари. Ось приклад.
Кілька місяців тому представники таких сил оголосили про об’єднання. Звісно, не в одну партію, а в платформу на вибори. Це були, зокрема, «Свобода», «Правий сектор», «Національний корпус», ОУН, КУН. Вони ухвалили «Маніфест націоналістичних сил», де йшлося і про спільні дії на виборах.
У листопаді ці політсили висунули єдиного кандидата на президентські вибори. Ним був названий не очікуваний лідер «Свободи» Олег Тягнибок, партія заявила, що задля консолідації цих сил пропонує одного з її лідерів — Руслана Кошулинського. Він був заступником Голови Верховної Ради попереднього скликання і в дні перемоги другого Майдану, коли влада регіоналів утікала з країни, фактично очолив на кілька днів наш парламент. І це був ключовий момент зміни влади.
Кошулинського висунули кандидатом майже всі ті політсили. Крім одної — це «Національний корпус». Швидко з’явилася заява цієї партії. Вона рішуче не підтримує висунення Кошулинського і заявляє, що це рішення «було прийнято кулуарно, без широкого обговорення та всупереч Маніфесту націоналістичних сил». І що люди, які поставили свої підписи під документом про висунення, «не мають реального авторитету серед мільйонів українських націоналістів».
Стосовно авторитету, а він же потрібен не лише серед націоналістів, а й серед широких кіл виборців, можна погодитися: лідери тих сил, окрім хіба що Тягнибока, а це і Богдан Червак, Степан Брацюнь, не надто відомі виборцям. Але чи так уже відоміший той, кого пропонують взамін? А пропонує партія, звісно ж, свого голову. Далі в заяві — вершина політичної скромності в оцінці свого лідера, який тільки й потрібен Україні: «Саме Андрій Білецький може дати нове, сучасне дихання націоналізму, об’єднати справжні патріотичні сили для захисту людей від зовнішніх і внутрішніх ворогів, припинити війну та відновити справедливість в економічній та соціальній сфері». Тобто він не просто вдихне нове життя в націоналізм, а припинить війну і встановить економічну та соціальну справедливість у країні.
А що ж легендарний Народний Рух України? І нічого, точніше — ніщо. Наступного року, восени, буде 30-річчя від дня його створення, потужного руху, що вів нас до незалежності, повалення тоталітарного режиму. Але ще раніше, на початку року, — 20-річчя трагічного розколу Руху, після чого обидві його частини опинилися на задвірках політики.
Весною 2013-го ці два осколки — НРУ й УНП — начебто знову об’єдналися в одну партію, той самий НРУ. Але досі не розбереш, чи відбулося юридично це об’єднання. І головне: Рух там, де й був в останні майже два десятиліття, на задвірках. Ось партія обіцяла восени висунути свого кандидата на посаду президента. Щось не чути. А якщо й висунуть, то це скоріше буде сумна участь у чиїхось політичних ігрищах.
* * *
«Вже почалось. Вже, мабуть, почалось» — колись писала у вірші наша геніальна Ліна Костенко. Звичайно, не про вибори. Але почався цей черговий бруд, масовий нахабний обман людей під назвою «виборча кампанія». Пожаліти б нас, виборців, громадян, так нікому, хіба крім самих себе. Тому залишається лише не впадати в оману й облуду.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів, спеціально для видання «Біла хата»
