Вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» написав у 1856 році український поет Степан Руданський, коли перебував у Санкт-Петербурзі.
Дослідники творчості поета стверджують, що саме цей твір Степан Руданський присвятив і навіть адресував Марії Княгинецькій — яку дуже покохав. Вона, власне, була першим і справжнім коханням для молодого поета, який змушений був розлучитися, їдучи до Петербурга продовжувати навчання.
От що значить — палке і велике кохання! Недарма ж пройшло стільки часу, а вірш/пісня невмирущі. Музику до віршованих рядків Руданського створила Людмила Александровська, хоча чомусь майже усюди зазначають, що музика — народна.
У радянські часи цю пісню майстерно виконували Анатолій Солов'яненко, вокально-інструментальний ансамль (ВІА) «Світязь», Тетяна Ціхоцька та інші.
А нещодавно, на відбірковому конкурсі фестивалю «Червона рута», який відбувся наприкінці травня 2018 р. у Чернігові, цю пісню майстерно виконав дует у складі Вячеслава Петрика та Богдана Тонкошкурого.
Повністю текст вірша Степана Руданського:
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.
Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині — дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.
Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум'яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила — подивися.
Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.
Як заб'ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, —
Вертай, вітре, опівночі.
А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.
Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.
