До уваги читачів — спогади вчителя-краєзнавця із села Кладьківка Куликівського району Чернігівської області ОВДІЄНКА Івана Івановича (1914 р.н.), дитячі роки якого минули на хуторі біля Десни.
* * *
…Моє життя пройшло буденно, без героїзму, а центр світу для мене — берег річки Десни. Тут, у придесенському селі Кладьківці, минули моє дитинство і юність. Найдавніше, що згадується, — так це місце, де проживав. І тепер стоїть хатина на тому місці, де й стояла. Під соломою, чотирма вікнами на схід і дощаними сіньми на захід. Двір знаходився на північ, а ліворуч були льодник і хлів. Біля хати на захід метрів за десять стояла велетенська груша.
На південній стороні, метрів за 150 від хати, розташувався кругляк — маленьке озерце (долина). Поверхня його майже вся поросла лопухами та білими ліліями. Береги поросли лепехою, осокою, ситняком. Це озерце також багате на рибу.
Далі на південь простягся луг з долинами. А ще далі — озера Вовчик, Колодянка, Вільжин. За ними — село Кладьківка.
По пагорбу (мабуть, колись насипаному Десною) тяглися хатини жителів, більшість яких займалася рибальством або працювали на лісопильному заводі Вольфіна, багатого австрійського єврея.
Настає весна. Десна виходить зі своїх берегів, і вода лине зі сходу на захід прямо через ліс, лозу, через хутір. Стоять хатини, облиті водою. Біля порогів — човен. І коли настає вечір, шум і дзюрчання води, спів пташок поєднуються в одну мелодію. Наповнюють душу невгасимою енергією і надлюдською радістю, бажанням жити й радіти.
У пам’яті залишилися події дитинства. Ось у 1917 році — найбільша повінь на Десні у ХХ ст. Запам’яталося дуже багато води в хаті. Цікаво було пробратися до вікна й подивитися, що там робиться. Але нічого не було видно. Лише верхівки хліва, паркана, стовбури дерев. Уночі часто будив шум і тріск. Це хвилі водної стихії, що вдаряли в стіни хати, похитуючи її. Стукотів і човен об лутки сінешніх дверей, немовби хотів звільнитися від ланцюга, що тримав його.
Мати заспокоювала мене, вкривала якимось рядном. І ми з дворічним братиком Миколою знову засинали під страшну мелодію бурі. Пізніше я дізнався, що хата наша була прив’язана багатьма дротами до стовбурів верб, які стояли біля причілка хати. І тільки тому не понесло її за течією,.
Бували грізними години, коли починалася буря під час повені. Але, як не бушувала буря, хати стояли неушкоджені. Навколо них був надійний захист — стовбури велетнів-дерев. Об них розбивалися хвилі й лише бризками посвячували стіни осель. Кінчалася буря, і знову природа радувала людей. Інколи вода прибувала така велика, що
затоплювала весь хутір. Усі будівлі стояли, до половини залиті водою. Тоді люди в хлівах для худоби робили підвищені настили з колодок і дощок. А сіно й дрова затягували на вишки.
Я добре пам’ятаю, як у хаті води було до самих вікон. Ходили по намощених дошках від столу до полу й до печі. А я малий теж бігав по настилу. Двері в хаті були відчинені, й по хаті гуляли хвилі. Біля порога в сінях був прив’язаний величезний човен — «дуб», на якому плавали до хліва й куди треба.
Велику повінь пам’ятаю і 1931 року. Того року прийшло в нашу родину велике горе: двоюрідний брат Митро втопився. Це було весною, десь наприкінці квітня. Весняна повінь досягла найвищого рівня. Біля нашої хати вода входила у двір.
Уже вечоріло, коли до нашого двору підплив у човні Митро. Він запропонував мені їхати в село погуляти. Я відмовився їхати в таку негоду. Тоді Митро поїхав сам. Уночі мене розбудив шум бурі. Хвилі з ревом кидалися через паркан і докочувалися до призьби, вдаряючись у стіни хати. Я піднявся й подивився у вікно. Здавалося, небо й вода злилися в одну сіру стіну, що гула, тріщала, вила різними страшними голосами. Ми не спали. Батька не було вдома, він був на рибальстві. Мати охала, стогнала. Менші брати й сестри про щось тихенько шепталися на полу. Буря не втихала до ранку. Бушувала й наступного дня. Будь-який рух човнами припинили. Люди бродили від хати до хати. Тварини стояли на помості, об’їдали стріхи хлівів. На третій день, коли буря вщухла, з’ясувалося, що Митро не повернувся додому. Не повернувся він і на четвертий день. Люди, які приїхали із села, повідомили, що на «сазі» біля хибалівського поля бачили прибитий хвилями човен. Чомусь не вірилося, що Митро втопився. Думали, може, він кудись поїхав. Дядько Мусій попросив нас, хлопців, щоб ми проїхали по розливу й пошукали його. Я, Гаврило, Миколай, Грицько Тимченко поїхали рибальським «дубом» на пошуки. Були біля Хибалівки, по Десні допливли майже до Салтикової Дівиці, але нічого не знайшли.
Настали тихі, ясні теплі дні. Вода почала збувати. Де-не-де з’являлися зелені острівці. Одного такого сонячного теплого ранку до хати на човні під’їхав рибалка Дем’ян Литвинець. Він повідомив, що у Кривих долинах плаває втопленик. Ми з хлопцями поїхали «дубом». Ще здалеку я побачив тіло Митра. Він був одягнений у піджак, на шиї шарф. З однієї ноги знятий чобіт. Мабуть, намагався виплисти. Ми його втягли в човен і привезли додому. Того дня й поховали на Пристанському кладовищі…
Записав А. Чумаченко, с. Кладьківка, Чернігівщина, «Світ-інфо»
* * * 1972 року в Кладьківці побудували земляну дамбу місцевої меліоративної системи. Дамба на цей час значною мірою захищає село від весняних повеней.
