Воїни цього ВОПу вже багато місяців поспіль обороняють визначену ділянку на Луганському напрямку. Вони витримали сотні мінометно-кулеметних обстрілів, відбили чимало атак ДРГ російських найманців. Вони день і ніч несуть бойове чергування у розкислій від дощів багнюці й на морозі…
Стрілець-санінструктор Ігор прийшов в армію добровольцем в квітні 2015 року, під час п'ятої хвилі мобілізації. Це вже його третє бойове відрядження. У 2015-му воював під Золотим на Луганському напрямку, а в 2016-м — на околицях Донецька під Красногорівкою. Врятував кілька десятків побратимів. Під час одного з обстрілів в грудні минулого року було поранено відразу п'ятьох воїнів. Ігор тоді вміло надав їм першу медичну допомогу — зберіг хлопцям життя.
До опорного пункту ми дістаємося на броні БМП. Цю розкислу через поталий сніг дорогу іншій техніці не подолати. Просуваємося на невеликій швидкості між пагорбами, обабіч дороги — побиті снарядами й мінами обгорілі деревця. Піднімаємося вище, і на чорному, подекуди з ще й досі не розталими острівцями снігу, полі нам уже видно бліндажі й укриття, а також бійців, які займаються своєю буденною справою — несуть бойове чергування на позиціях.
Зустрічає командир взводу Віталій. На своєму ВОПі він, як кажуть, і цар, і бог, його слово — закон, і жоден з підлеглих у цьому не сумнівається. Ротний про нього каже: спокійний, витриманий, але вимогливий, хороший командир. На війні Віталій із самого початку. У 2014 році бив терористів у складі підрозділу ДУК «Правий сектор», а в 2015-му уклав контракт зі Збройними Силами і служив у розвідроті. За рік йому після закінчення прискорених курсів присвоїли перше офіцерське звання і довірили взвод.
— Кожну людину до свого підрозділу я підбирав особисто, — наголошує Віталій, — ретельно вивчав особисті якості, звертав увагу і на фізичну підготовку, і на швидкість мислення і кмітливість, а також, що для мене дуже важливо, на життєву позицію. Так складався наш колектив, який тримає нині ці позиції. Для мене як для командира найголовніше те, що я впевнений в кожному — в бою жоден не підведе. У нас є й молоді хлопці, й старші чоловіки, але в усіх одна мотивація — захищати Україну, не дати ворогу шансу пробитися крізь наш опорник.
Взводний опорний пункт — це кількасот метрів лінії оборони, вздовж якої знаходяться замасковані спостережні пункти, траншеї, вогневі позиції й кулеметні гнізда, а також бліндажі й укриття для відпочинку, приготування їжі та зберігання майна. На цьому невеличкому клаптику землі бійці живуть місяцями, змінюються пори року, а вони незмінно уважно пильнують за ворогом і витримують його обстріли. А в разі атаки взвод будь-що має зупинити противника і триматися до підходу підкріплення. На цих позиціях стоять в обороні кілька десятків воїнів. У багатьох із них чималий бойовий досвід. Найбільше допомагає командиру головний сержант взводу Дмитро. Він ще до війни служив в армії, звільнився, а з початком агресії російсько-терористичних банд знову повернувся до строю. Воював стрільцем, навідником, командиром бойової машини.
— Служба тут украй напружена, мабуть, не кожен і витримає, — каже Дмитро. — 24 години на добу, сім днів на тиждень триває бойове чергування. Позиції ворога за ясної погоди добре видно навіть без бінокля — вони за 800 метрів від нас. Тому роботі на спостережних пунктах та вогневих позиціях — особлива увага. Нині в нас значно тихіше, ніж було восени та взимку. Тоді спокою не давали постійні мінометно-кулеметні обстріли, «навідування» ДРГ, робота снайперів. Коли ми зайняли ці позиції, то насамперед збільшили кількість вогневих точок, поглибили траншеї, проклали додаткові ходи сполучення, зміцнили перекриття бліндажів й укриттів, облаштували різноманітні загородження й інші «сюрпризи» для ворога.
Взагалі свої позиції потрібно постійно укріплювати, повсякчас відновлювати, обладнувати й маскувати. Зараз сніг швидко розтанув, окопи і бліндажі заливає водою. По коліно у воді воювати важкувато, хоча іноді й доводилося. Тож рятуємо ситуацію за допомогою насосів, вичерпуємо воду відрами, прокопуємо рівчаки для стікання води. А ще укріплюємо стінки траншей і окопів, які поступово обсипаються. Якщо все робити за правилами і на совість, то часу на відпочинок не залишається. До того ж треба постійно дбати і про озброєння — чистити, змащувати, щоб у бою не підвело, ремонтувати техніку…
На бойове чергування заступив буковинець Віталій. Це в нього друга ротація на передовій. Він кулеметник ДШК.
— Якби не «дашка» і «покемон» (ДШК і ПКМ), — жартома говорить боєць, — нам було б важкувато. Бойовики після обстрілів із мінометів іноді намагаються наблизитися до нас на БМП. Та після кількох черг із ДШК одразу тікають. Бояться. Якщо підійдуть надто близько, я з їхньої техніки зроблю решето. І це їх неабияк відлякує. ДШК — дійсно вагомий аргумент.
Вдома Віталія з нетерпінням чекають дружина, син-першокласник і донька третьокласниця.
— Якщо чесно, — зізнається Віталій, — за дітьми і дружиною дуже скучив, як і вони за мною. Та коли буваю у відпустці, мимоволі завжди згадую своїх хлопців, як вони без мене. Це ж мій взвод, мої друзі, ми — як одна сім’я. Як же ж про це можна забути. Зрештою ми переможемо. Ось тоді поряд будуть і родина, і друзі.
Добре службу на позиціях несуть і рідні брати — 23-річний Микола і 25-річний Степан, хороші, надзвичайно працьовиті й відповідальні хлопці. Степан воює ще з 2014 року, спочатку майже три роки у складі аеромобільного підрозділу, а тепер разом із братом, якого він «загітував», уже в одній частині. В майбутньому хлопці планують зробити військову кар’єру.
Стрілець-санінструктор Ігор прийшов до війська добровольцем у квітні 2015 року, під час п’ятої хвилі мобілізації. Це вже його третє бойове відрядження. У 2015-му воював під Золотим на Луганському напрямку, а в 2016-му — на околицях Донецька під Красногорівкою. Врятував кілька десятків побратимів. Під час одного з обстрілів у грудні минулого року було поранено відразу п’ятьох воїнів. Ігор тоді вміло надав їм першу медичну допомогу — зберіг хлопцям життя.
Роль кухаря на ВОПі по черзі виконує кожен, та найкраще це виходить у івано-франківця Івана.
— Ніяких секретів у мене немає, — ніяковіє Іван, — просто все потрібно робити з душею. Особливо, як готуєш борщ. Хлопцям найбільше смакують саме він, а ще печена картопля з м’ясом. Часто просять приготувати щось смачненьке. От і відкладаю автомат і беру до рук кухонне приладдя. На Різдво ми мали дев’ять смачних страв. Думаю, що й на Великдень буде не гірше. Добре, що продуктів завжди достатньо, є з чого готувати.
— На святковому столі наших бійців на опорнику страв буде не менше, ніж у тилу, — запевняє Іван. — І паска, і крашанки, ковбаска, сальце — все, як у людей годиться. Крашанки ми робимо самі. Пасхальні яйця у вільну хвилину навіть власноруч розфарбовуємо, прикрашаємо, як кому подобається. Як кажуть, війна війною, а Великдень — це свято. і бойовикам нам його не зіпсували. А то доведеться тоді їх почастувати свинцевими «смаколиками».
Зрештою волонтери пообіцяли передати воїнам до Великодня святкові страви та подарунки, листи та дитячі малюнки. Військовий капелан частини освятить страви і привітає з Воскресінням Христовим: «Щоб Господь Бог оберігав їхні життя і благословив на щасливе повернення додому».
Цей взводний опорний пункт — лише маленька ланка великої оборони вздовж усієї лінії розмежування з противником. І її міцність залежить від надійності кожної окремої ланки. Воїни на опорнику цілодобово за будь-якої негоди виконують важку солдатську роботу. Як сказав мені один із бійців: «Ми вгризлись у цю землю, і посунути нас не зможе ніхто».
Олександр ПАРІЙ
На першому фото: Світле Воскресіння Христове на передовій. НЕХАЙ ГОСПОДЬ ОБЕРІГАЄ ЖИТТЯ НАШИХ ЗАХИСНИКІВ
«Народна армія»