У Національному університеті «Чернігівський Колегіум» імені Тараса Шевченка, попри морозяно-сніжну погоду, розквітла справжня, прекрасна весна. І принесли її своїми теплими картинами двоє молодих чернігівських художників – Андрій Сагайдачний і Володимир Кравченко.
У просторому холі, на 4-му поверсі вишу, з’явилися дивовижні, ошатні, оригінальні портрети чарівних українок. Причому, якщо на всіх полотнах Володимира оті красуні – все-таки одягнені чи напіводягнені, то майже всі роботи Андрія створені в стилі ню, тобто перед нами – вродливі, оголені тіла. І це – мистецтво, вишукана еротика, але ні в якому разі – не порнографія. Всі картини мають дуже приємну та позитивну енергетику. Вони зворушують, надихають і радують!..
Причому талановитим художникам вдалося не просто показати красу та шляхетність українок, котрі недаремно вважаються найпрекраснішими в світі. Адже на цих картинах душі молодих жінок так вражаюче «виходять на обличчя», як сказав би герой моїх казок – кленовий бог Кракатунчик. Тому ці полотна одухотворені, а жінки – душевні. І кожна з них – справжня, цікава особистість!
Урочисто відкрив виставку митців, вихованців цього вишу, проректор Анатолій Тимошенко. Він розповів, що коли вона готувалася, і тут тільки-но з’явилися ці роботи, деякі «доброзичливці» почали непокоїтися: мовляв, як же це так – оголені жінки! І де? В університеті!.. Втім, саме університет і має виховувати любов до прекрасного. І якщо жінка – справді вродлива, то вона чарівна і одягнена, й оголена. Головне, це потрібно створювати вишукано, а не вульгарно. Тоді буде мистецтво, яким ми щиро захоплюватимемося!
Далі під майстерну гру Насті Карпенко, шановний проректор, а також викладачі та студенти вишу разом затанцювали запальну ламбаду. А вже потім відбулася, власне, церемонія відкриття: виступили головні герої свята – Андрій Сагайдачний і Володимир Кравченко. Свого часу вони навчалися в художній школі, згодом – у Чернігівському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за спеціальністю початкове навчання та образотворче мистецтво.
Тож обидва митці із вдячністю згадують своїх чудових наставників: Є. Кріпа, В. Наталушко, В. Михайлюка, Г. Матвєйцеву, Л. Койдан, Л. Гульчак, Д. Морського… Тут, в університеті, хлопці зустріли багато своїх однодумців, вони часто малювали у майстерні та ходили на пленери. Траплялося й не раз, що до пізнього вечора залишалися у майстерні, відточуючи свою техніку.
Після закінчення вишу, Андрій Сагайдачний працював у Чернігівській міській школі мистецтв – викладачем рисунку та живопису, трудився в арт-студії «Колібрі»… Нині – з головою поринув у творчість, працює у різних техніках олійного живопису. Має творчу майстерню – в обласній організації Національної спілки художників України. Йому – лише 26 років, тож усе творче життя – попереду!
Молодий (29 років), нестандартний художник Володимир Кравченко також постійно знаходиться у творчому пошуку, працює в різних жанрах, випробовує різні техніки та стилі, увесь час експериментує. Він прихильник відкритого, щирого, шляхетного живопису.
Обидва митці народилися в мальовничому Чернігові, який і надихає їх разом із прекрасними панянками. Хлопці – нерозлучні, хороші друзі. А ідея такої виставки з’явилася навесні, коли юнаки усвідомили, що жодні пейзажі й натюрморти не зможуть вмістити в собі стільки краси, душі та настрою, як справжня, вродлива українська жінка.
Художників тепло, від душі привітали їх наставник Василь Михайлюк, а також брати Роман і Євген Силки – кандидати мистецьких наук, доценти цього університету. А завершилося це яскраве дійство пісенним виступом Олени Іванової та її музичного гурту (гітара, скрипка та контрабас). Глядачі аплодували, не жаліючи долонь!
Учасники свята ще довго не розходилися, то я ще поспілкувався з Андрієм Сагайдачним і Володимиром Кравченком:
– Хлопці, отож ви задоволені?
– Так. Ми ж бачимо, що людям дійсно сподобалося. Цього разу ми представили 20 робіт – по десять кожен. Взагалі, я дуже люблю творчість Модильяні, класичний модерн, – говорить Андрій. – На жаль, культурний рівень багатьох наших співвітчизників ще залишається доволі, як то кажуть, «совдепівським». Тобто я не хочу сказати нічого поганого, просто радянська епоха, звісно, наклала свій відбиток на багатьох людей… Вони ні в чому не винні, їх так виховали. Тому декого неабияк бентежить, та й навіть буквально лякає ось таке відверте мистецтво, коли на портретах – оголені молоді жінки. Ніби ми з Вовою цим якийсь злочин вчинили, щось таке нечуване, небачене, неможливе!.. – посміхається. – Коли ми пропонували провести таку виставку в деяких художніх залах, то неодноразово зіштовхувалися з обуренням: «Сюди ж діти приходять!..». Ще з ранніх років нам в українських школах прививають отаке почуття сорому за власне тіло. Але чому ми повинні його соромитися?
– Наприклад, у Флоренції, чимчикуючи містом, ви можете спостерігати чудову оголену статую міфічної богині чи маленького хлопчика, який пісяє, біля якого викладач спокійно проводить урок, виховуючи у своїх учнів почуття прекрасного, – додає Володимир. – Тож своєю виставкою ми хочемо донести до людей ідею, що жіноче тіло – найкраще та найбільш довершене з усього, що створила природа. І в цьому немає нічого жахливого й негарного, чого б ми мали раптом соромитися. Навпаки красу потрібно прославляти та щиро захоплюватися нею!.. Втім, моя дівчина не бажає, щоб я малював ню, тому на моїх портретах жінки все-таки трохи вдягнені... А ось у Андрія з цим – жодних проблем, йому кохана дозволяє створювати полотна з оголеними тілами.
– Ну, Вашу дівчину, Володю, можна зрозуміти. Не кожен закоханий чи одружений чоловік може, наприклад, повісити у себе вдома ці, безперечно, цікаві та вишукані картини. Що тоді скаже з приводу такого портрета чужої спокусливої пані його законна «половина»?!
– Авжеж, ми це розуміємо, тому наша виставка – некомерційна. Просто малюємо за покликом душі… Звісно ж, усвідомлюємо, що в Чернігові це не купуватимуть. Аби в тебе щось придбали, достатньо зображувати пейзажі чи натюрморти, причому навіть особливо фантазувати не треба, адже загалом відомо, що люди чіпляють на кухні чи у вітальні. А як же творчість? Як наша самореалізація? Потрібно ж розвиватися, набувати досконалості.
– Цікаво, яка ж собівартість однієї такої картини? Адже вони у вас – великого розміру. І все це немало коштує – фарби, рама!..
– Так, звісно… Тому раму ми виготовляємо власноруч. Все, що можна зробити самотужки, робимо. Тож для нас собівартість – одна тисяча гривень. Тобто приблизно стільки нам доводиться витрачати на виготовлення однієї великої картини. Але ж я ще й маю сплачувати кошти за оренду майстерні, – пояснює Андрій. – Не секрет, що творчим людям в Україні – поки нелегко… Однак ми віримо, що нам вдасться пробитися, стати відомими, і не лише в Україні… Власне, це, по суті, єдиний вихід для українського митця, вільного художника, який прагне не банальної кон’юнктури, а справжньої творчості, – зробити собі ім’я за кордоном. Спробуємо реалізувати й цю нашу мрію. Тоді й тут нас сприйматимуть значно ліпше, – посміхається.
– Пускатимуть до художніх залів із портретами оголених жінок… До речі, а хто ваші натурниці?
– Дівчата, яким подобається мистецтво, й вони хочуть нам допомогти... Звісно, вони – незаміжні, і свого гарного тіла не соромляться. Зайвих грошей у нас, самі розумієте, немає, тому нерідко розраховуємося з ними за роботу… картинами з їхнім зображенням, тільки меншого розміру. Вони задоволені!
– Отже, бажаючих вистачає?
– Так, навіть з інших міст приїздять… І згодом ми плануватимемо нову незвичайну виставку, де будуть також інші наші роботи, яких ніхто не бачив.
Спілкувався Сергій Квітницький
