Вірші видатного казахського поета Магжана Жумабаєва українською (переспіви Олега Гончаренка).
За Магжаном ЖУМАБАЄВИМ
Магжан ЖУМАБАЄВ
МОЄ БАЖАННЯ
Чуєш, доле, не хочу подачок!
Відміряй мені й лишку страждань –
і у злому вогні не заплачу.
Хай вогонь з тіла випалить скверну,
хай на сіль та на попіл оберне
все, чого марно в сутності ждав.
Лиш не кидай мене у в’язницю, –
іще душу загубиш одну,
бо неволя – це справжня катівня:
в ній вмирає любові хотіння.
Отоді я тебе прокляну!
* * *
Серцем линув кудись я –
в те, чого і нема.
Та над віршами бився
усю ніч недарма.
Я уроче натхнення
пив по краплі, як трійло, –
вчив слова і знамення
вирувати нестримно.
Я закреслював фальші,
одкровення шукаючи.
Чув пісні днів подальших,
а не брехні шакалячі.
І таки, слава Богу,
вийшли вірші, як треба, –
ними вічну дорогу
я проклав аж до неба.
Я вкладав свої сили
у майбутні прислів’я.
Це життя – чорно-біле…
Кольори розділив я!
Ненароджене щастя…
Неприкаяність дум…
Мої вірші нечасто
тамуватимуть сум.
Сам собі я – поет-кум,
ворохобник таїн!
Я в смертельну рулетку
граю з хистом своїм.
Олег Гончаренко
МІЙ НАРОД
Інші народи, прагнучи висі безмежної,
в пошуках істини сили розхлюпують теж свої.
Та все ж розгоряються Зіркою, Сонцем і Місяцем,
ще й нам осяваючи душі… А де ж ми є?!
Ніхто не чекає, як ми, од небес благодаті,
вони намагаються загадки всі розгадати, –
приборкують воду, вогонь, землю, вітер, залізо.
А де ж наше місце – на вічнім безжурному «святі»?!
Казахи собою таки задоволені вповні:
і їсться, і п’ється, і солодко спиться на вовні.
Навіщо їм пристрасті, мрії, жадання, надії?
В марнотах і тяжбах брати мої гинуть, безмовні.
Багатства урвавши, наврочено рвуться до влади, –
прикрити чинами надіються розуму вади!
А тим, хто збіднів, залишається доля печальна –
брехати і красти «на славу державного ладу».
Земля моя гине. Народ геть ошукано мій.
До кожного в серце заповз лютий заздрості змій.
А тих, які ще позмагатися з долею бралися,
смерть косить безжально, безжурно, при тверді самій.
Вождями чиновники мнять себе і мудрецями.
Навряд чи ці дурні колись уже прийдуть до тями!
Яка їм різниця, що під батогами народ?
Не кращих на жаль до небес возвеличень нами…
Шакирти живцем загнивають в своїх медресе.
Нам світла і жоден з невігласів цих не несе.
Злих круків годуємо, браття, ми власною кров’ю!
Жеруть і жеруть, і жеруть, і жеруть… Та й усе!
Дочками торгуємо вже за калим, як худобою.
Старі перелюбники тішать гріховну жадобу.
Хіба й за табун купиш справжню любов або щастя?
Навіщо ж людські ми втрачаємо душу й подобу?!
У розбраті сварах, а не у величних трудах,
втопив своє серце і розум мій бідний казах.
Душа його сад, у якім не діждуся я плоду,
бо ж бачу, що цвіт, розпустившись, одразу й зачах.
Невже нас бездумність, як пошесть, зведе з цього світу?!
Будителі де, які мали б казаха будити?!
Самі «грамотії»… З такими народу – погибель.
Народе, замислись – ким, як наші житимуть діти?!
МІЙ КАЗАХ
Мій казаху, настала жадана пора, –
засихає трава, і худоба вмира.
Подивися на себе, колишній батире, –
ти боєць чи безсила почвара стара?!
Треба взятися, брате, за діло:
й до Пророка гора не ходила.
Хай учора й сьогодні ще тяжко хворів ти.
Завтра сили повернуться в тіло.
Не шукай собі слави, не прагни чинів.
Що хорошого люду начальник вчинив?
Залишайся з людьми, і виводь їх потроху,
в синь, безмежність і сонячність височини.
Інородці, шукаючи клаптя землі,
вже й міста возвели у безводній імлі.
Ми ж, втрачаючи в протистояннях Вітчизну,
все б’ємося, як діти, за п’яді малі.
Щоби наше багатство не випустить з рук,
не кружляй над своєю душею, мов крук,
і не бійся ступити за межі старого –
в храм новий ремесла і наук.
Я ВІРЮ У НАШУ МОЛОДЬ
У левів безстрашних, що ворога стріли,
у тигрів, чиї ще серця не згоріли,
в орлів, які досі не зрадили крила, –
я вірю в бійців молодих!
Вогонь у очах іще їхніх не згас,
тому їм ще кориться простір і час,
тому вони житимуть краще за нас.
Я вірю в бійців молодих!
Нехай вони лиш осягають висоти,
це – добра наука і славна робота.
Допоки летітимуть – житимуть доти.
Я вірю в бійців молодих!
Їм тісно у нашім світку і мирку.
Народові долю шукають таку,
щоб впору була Золотому Арку.
Я вірю в бійців молодих!
Не стихнуть вони, як не стихне тулпар.
Ці соколи, небо сприймають, як дар, –
не ловлять в степу міражів і примар.
Я вірю в бійців молодих!
Алаш їм – надійне, звитяжне знамено.
В бою допоможе їм віра священна.
Так, сумніву й краплі немає у мене!
Я вірю в бійців молодих!
Вони вже в пориві відкинули страх.
Вони вже готові вступити у змаг.
Вони ще піднімуть наш сонячний стяг.
Я вірю в бійців молодих!
Олег Гончаренко
