Міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак: «Ми готові захищати Україну».
Неухильне зміцнення обороноздатності України є гарантією будь-якої нашої перспективи. Кожна вкладена у безпеку країни гривня створює безцінний ресурс — час для ефективного розвитку, примноження економіки, формування моделі не лише незалежності політичної, ментальної, а й уможливлення нашої багатовимірної, стійкої самостійності. І це дуже непокоїть деяких наших сусідів, які не звикли до стрімкого дорослішання молодої держави. Збройні Сили України захищають не просто територію і громадян, вони — щит від чужорідного впливу й чергової спроби «братського поглинання». Ми неодноразово повставали супроти цього в минулому, але ці потуги повсякчас заливали морем української крові… Розпочата Києвом оборонна реформа — безпрецедентна за масштабом та амбіціями. Про те, яких успіхів на шляху до її впровадження вдалося досягнути і які проблеми та виклики іще варто здолати — наша розмова з Міністром оборони України генералом армії України Степаном Полтораком.
— Товаришу Міністре оборони України, як зараз правильно називати те, що відбувається на українському Сході? Це війна чи все-таки АТО?
— Уведення режиму антитерористичної операції 2014 року, на моє глибоке переконання, було єдиним правильним рішенням, що уможливило максимальну концентрацію наших сил і засобів, проведення заходів з приведення до бойового стану всіх силових структур. Це допомогло вистояти у перші дні — тоді, коли силові підрозділи не були готові до бойових дій. З часом Росія почала масово вводити свої угруповання: озброєння, техніку, регулярні війська, створивши два армійські корпуси — в Донецьку і Луганську. Керівництво ними здійснюють російські офіцери у збудованій чіткій вертикалі управління. Ці корпуси увійшли до складу 8-ї загальновійськової російської армії. Саме про існування такої управлінської вертикалі свідчать останні події в Луганську, адже так званий 2-й армійський корпус не втручався в них.
Нині ситуація змінилася, і щодо неї потрібна нова законодавча база. У підготовленому законопроекті чітко зазначено: на окупованій частині Донеччини і Луганщини відбувається агресія Російської Федерації. До речі, значної відмінності між терористичними угрупованнями та збройними силами Росії я не бачу. Армія, яка підступно перетнула кордон іншої держави, здійснила агресію і є терористичним угрупованням. Точне юридичне визначення цих процесів має дати закон щодо реінтеграції окупованої частини Донбасу.
Степан Полторак
— Цей конфлікт — заморожений чи ні?
— Як можна говорити про «замороження», коли тільки цього року противник здійснив 14 тисяч обстрілів наших позицій та населених пунктів, загинуло 400 цивільних осіб!? Про це зарано говорити. Цей конфлікт перебуває в активній фазі. Бойові дії, зіткнення, обстріли відбуваються щодня.
— Який варіант розвитку конфлікту прийнятний для українських військових? До чого готуємося — до оборони чи наступу?
— Головне завдання — захистити територіальну цілісність держави і український народ. Нам потрібно, щоб російська сторона пішла з окупованих українських земель. А готуємося ми до того, щоб не повторити помилок 2014-го й далі створювати армію, здатну захищати наші кордони. На початку агресії на деяких напрямах у нас навіть не було жодного підрозділу, наприклад, на шляху від кордону до Києва. Зараз маємо достатню кількість сил і засобів як у районі АТО, так і на решті території, щоб реагувати на загрози з усіх імовірних напрямів. Сформовані нові частини уможливлюють адекватну відповідь. Основні загрози маємо практично по всьому кордону з Росією та Придністров’ям і, на жаль, на межі з анексованим Кримом. А на захопленому українському Сході формується інфраструктура російських збройних сил: створюються нові частини, з’єднання і навіть армії.
— І що з цим далі робити? Які варіанти відповіді?
— Треба нарощувати розбудову Збройних Сил, здатних відновити територіальну цілісність: підвищувати обороноздатність, закуповувати техніку, озброєння, осучаснювати систему підготовки, створювати інфраструктуру і загалом змінювати підходи. Те, що нам вдалося в попередні роки, допомогло зупинити ворога та забезпечити військо основними елементами, які визначають його боєздатність. Ми готові захищати Україну.
— Чи задоволені ви станом розбудови контрактної армії?
— Про контрактну армію у незалежній Україні багато говорили. Хтось казав: це неможливо, а дехто запевняв, що це надто просто. Але тільки рішення останніх років дали практичний результат. Торік контракти на службу в Збройних Силах уклали майже 70 тисяч осіб, цьогоріч — 34 тисячі. Більшість з них мають бойовий досвід і потужну патріотичну мотивацію. Наразі наша армія у переважній більшості контрактна. Строковиків у ній приблизно 20 тисяч, і їх не залучають до виконання бойових завдань. Також готовий виконувати поставлені завдання й понад 100-тисячний корпус резервістів, з якими проводиться інтенсивне навчання у складі бригад. Це правильний шлях.
— А чи достатньою є зарплата військових, якою вона має бути в ідеалі? Зараз подейкують, що у військо почали йти заробітчани…
— У пунктах постійної дислокації наші військовослужбовці мінімально отримують щомісяця 7,5 тисячі гривень, на лінії зіткнення — 17,5 тисячі. І я не називав би таких людей заробітчанами. Це не ті гроші, які варті втраченого на службі здоров’я. Це свідомі патріоти, які вирішили захищати Україну. Заробітчани ж, це ті, які, навпаки, тікають від армії і від проблем. Переконаний, що військовослужбовець має отримувати стільки грошей, щоб, ризикуючи життям і здоров’ям на завданні, він не думав про побут сім’ї: чи вистачило дружині грошей на підготовку дітей до школи, чим нагодувати родину, сплатити комунальні платежі тощо. Нині грошове утримання військових не є достатнім.
— І яке тоді достатнє?
— У державі створюють антикорупційні структури, платня в яких становитиме 40–60 і більше тисяч гривень. Люди, які в окопах у холод та спеку воюють під кулями і снарядами, теж повинні отримувати достойну зарплату. Нам треба думати про тих, хто перебуває на фронті.
— А що в цьому сенсі відомству може дозволити бюджет?
— Запланований бюджет Міноборони попередньо становить приблизно 83,3 мільярда гривень, а наш бюджетний запит був у 143 мільярди. Звісно, можливості держави обмежені, але вважаю, що в нас є резерви. Навіть із такою сумою можна реально покращити стан справ у війську. Передусім шляхом раціонального використання державних коштів, прозорого проведення закупівель. Тобто ми спершу забезпечимо нагальні напрямки, які стосуються боєздатності, спроможності виконувати бойові операції в районі АТО. У бюджеті-2018 більшість ресурсу закладаємо на розвиток, тож вчасне його ухвалення нам дуже потрібне для правильного планування державного оборонного замовлення та закупівель на наступний рік. Пропорціональний розподіл такого ресурсу дасть можливість навіть із меншим кошторисом виконати поставлені перед нами завдання. Зокрема убезпечити бази, арсенали і склади, де накопичено сотні тисяч тонн боєприпасів. Головна небезпека в тім, що снаряди і ракети зберігаються на ґрунті. Буквально до кінця грудня ми приступимо до системного вирішення цієї проблеми. Плануємо будівництво підземних залізобетонних сховищ. Навіть за наявної системи охорони та оборони такий підхід гарантує надійне збереження цих кількасот тисяч тонн боєприпасів. Зокрема й у випадку відкритої збройної агресії та завдання авіаударів по таких базах. Загалом, за нашими підрахунками, на це потрібно витратити приблизно 10 мільярдів гривень. Це неможливо зробити за один рік. Тому ми розробили цільову програму і обрали об’єкти для першочергового облаштування. До речі, наслідки вибухів у Балаклеї та Калинівці не настільки катастрофічні, як дехто їх штучно роздмухує. По кожній надзвичайній події проведено комісійні перевірки, які виявили всі передумови, що призводять до таких ситуацій. Ми розібрались і притягнули до відповідальності винних посадових осіб. Зараз час змінювати саму філософію існування таких баз та арсеналів.
— Ваша думка щодо того, чи потрібні нині армії волонтери?
— З великою повагою ставлюся до волонтерів — людей, які разом із військовими поїхали з дому й почали працювати над тим, щоб дати Збройним Силам найнеобхідніше. На моє переконання, оскільки вони переважно прогресивні люди, зараз основне їхнє завдання — допомагати реформувати армію, контролювати процеси, які в ній відбуваються, робити її відкритою, генерувати нові ідеї й говорити правду. Майже щодня я з кимось із них зустрічаюся. Тиждень тому був на лінії зіткнення й скажу: зараз у війську є все необхідне для успішного виконання поставлених завдань. Зокрема продукти та одяг. Робота волонтерів переходить в інший формат якості: приміром, вони навчають бійців азам аеророзвідки.
— А що є найскладнішим на посаді Міністра оборони?
— Моя робота, так, складна. Найважче читати повідомлення, які я отримую кожні 15 хвилин, про загиблих і поранених військових. Дуже важко дивитися в очі батькам, рідним полеглих. Близькі цих героїв розуміють, що саме відбувається. І вони знають: їхні рідні віддали життя не просто так. Зрозуміло, є емоційні люди, але мене особисто ніхто не звинувачував у загибелі військовослужбовців. Загалом Міністр оборони повинен розв’язувати стратегічні проблеми, відповідати за ті процеси, які відбуваються в Збройних Силах. Це виклики, які я отримав та прийняв трохи більше як три роки тому. І я маю впоратися й виконати завдання, що стоять переді мною.
— Нині часто кажуть, що Мінські угоди перестали працювати…
— Знаєте, стиль Росії натепер такий: спершу вона десь у світі створює проблему, а потім прагне виступати миротворцем. Так само відбувається й в Україні. Те, що відбулося в Мінську, було життєво необхідним для наших Збройних Сил на той час. Не дай Боже перебувати на місці Президента в той час, коли він приймав там ці рішення, у тій непростій ситуації. Так, якістю виконання домовленостей я теж незадоволений. Але розраховувати хоч на щось, про що домовлялися з Росією, дуже важко. Суть проблеми не в тім, що мінський документ недосконалий, а в тім, що Росія не хоче миру в Україні. Вона прагне, щоб ми втрачали території та людей, економіку, і вона все для цього робить. Доцільно тиснути на Росію настільки сильно, аби таки забезпечити виконання нею взятих зобов’язань. І один із варіантів, щоб розпочати хоч якийсь діалог, — це розташування миротворчої місії ООН на всій території Донецької й Луганської областей. Саме про це я недавно доповідав під час конференції в канадському Ванкувері, у якій узяли участь 40 міністрів оборони. Там ми вели мову про умови роботи такої місії.
— Надання летальної зброї якось може підтиснути Росію?
— Не варто робити акцент, що Україні хтось обов’язково має надати летальну зброю або гроші, щоб ми почали захищатися. Хоча було б добре, якби її дали... Але нам потрібно спочатку використати власні можливості. А їх достатньо. І те, що відбувається в оборонно-промисловому комплексі, свідчить: потенціал у нас є. Просто треба трохи більше працювати, зокрема й над створенням нових протитанкових засобів. Так, у США вони кращі. Приміром, той же ПТРК «Джавелін». Але давайте врахуємо, скільки він коштує! Чи зможемо ми з уже згаданим мною обсягом бюджету обслуговувати ці зразки та навчати людей працювати на таких вартісних системах? Питання є. Отже, учимося розраховувати на свої можливості: укладати кошти й створювати сучасну техніку та озброєння. Тоді ми гарантовано будемо незалежною країною.
— Чи буде друга велика хвиля російської агресії?
— Дуже важко передбачити, про що думатиме Путін і як він діятиме. Але в будь-якому разі Україні треба готуватися й до такої загрози. Надзвичайно добре, що завдяки вживанню нами низки заходів реалізація певних наступальних планів уже залежить не тільки від Росії, а й від нас. Якщо раніше противник міг дійти до Києва без суттєвих утрат, то зараз це буде вже зовсім інша війна. Саме потужність наших Збройних Сил є стримувальним чинником подальшої агресії.
— Уже давно ЗМІ ведуть мову про «повзучий наступ», коли Збройні Сили України потихеньку займають нові села, повертають нашу територію…
— Тут маю повідомити: Україна жодного разу не порушила Мінських угод у частині якихось територіальних аспектів: ми дотримуємося обумовленої лінії розмежування. А стосовно тих ділянок місцевості, які вигідні у військовому плані для Збройних Сил і належать нам згідно з Мінським процесом, скажу, що в деяких напрямках ми справді маємо успіхи. І, зауважте, ми пересуваємося по своїй території, і там, за лінією розмежування, також наша земля…
— Доволі болючою темою для війська є небойові втрати. Яка на сьогодні існує динаміка цього явища?
— Буквально два тижні тому я проводив у міністерстві колегію, де стояло питання стану військової дисципліни, зокрема, обговорювали тему небойових утрат. Ця проблема існує в усіх арміях світу, особливо тих, що воюють, і тих, що реформуються. І в нас також вона є. Але, якщо порівняти з минулими роками, кількість таких утрат у нас зменшилася в п’ять разів. 2017-го в українському війську зафіксовано приблизно 90 фактів небойових утрат, тоді як раніше їх обраховували сотнями. Динаміка цього явища прогресивна, проте ще не все зробили командири, особливо в питанні відбору особового складу. Тут роботи дуже багато, хоча після того, як ми фактично перейшли на контрактну армію, кількість таких подій постійно зменшується. Але я часто чую, що, мовляв, багато військових, однак, пиячать... Зрозумійте, що на контракт набирають людей не з іншої планети, і коли наше суспільство позбудеться всіх тих, що полюбляють добряче випити горілочки, нам легше буде працювати з військовослужбовцями. Я вважаю, що покарання тут є крайнім заходом, варто працювати з людьми й відбирати у військо винятково вмотивованих. Принагідно зазначу, що давно підготовлено закон про військову поліцію в Україні, який неодноразово подавали на затвердження у Верховну Раду. Сподіваюся, його таки ухвалять. Ми на нього очікуємо, адже там чітко визначено порядок використання й повноваження військової поліції, зокрема реагування на правопорушення, які скоїли військовослужбовці. Тим часом військова служба правопорядку практично має дуже обмежені повноваження та можливості.
— Наскільки легше тим, хто вже пройшов пекло 2014–2015 років, далі воювати? Однозначно, що їм треба допомогти вийти зі стану втоми від війни...
— Важко всім, навіть досвідченим. Усім потрібна реабілітація, зокрема психологічна.
А щодо реабілітації військових зазначу, що в нас розроблено цільову програму з відкриття спеціалізованих психологічних центрів. І я прибічник того, щоб наші військові проходили таке відновлення разом із сім’ями. Адже часто від перевантажень, яких зазнає військовий, страждає і його родина. Приміром, до Нового року розпочнеться перший набір відпочивальників у Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Тисовець» у Карпатах. І ми надаємо багато ресурсів для того, щоб постійно відкривати такі заклади.
— Якою бачите українську армію в найближчому майбутньому?
— Існує план набути до 2020-го всіх критеріїв, передбачених стандартами НАТО. Але ми маємо збудувати власну систему, адже навіть в Альянсі армії різних країн вирізняються власними помітними відмінностями й особливостями. Примітно, що після того, як їхні делегації побували в нас, силові структури тих держав запровадили багато змін. Я хочу, щоб ми збудували армію, яка має переваги на суші, на морі, у повітрі та в інформаційному полі. І такою армією українці пишатимуться ще більше. Звісно, хочеться, аби вона не воювала, щоб військо було настільки міцним, щоб його боялися й не бажали нападати на нас.
— Що робитимете, коли закінчиться війна?
— Працюватиму для того, аби вона ніколи знову не розпочалася…
Записав Геннадій КАРПЮК
«Народна армія»
