Долі людські. Чорні підсніжники
Галина прокинулася незадовго до тієї хвилини, коли мав спрацювати заведений з вечора будильник, і щоб деренчанням не розбудив сина, натиснула на кнопку.
На кухні включила радіо і заходилася готувати сніданок. Приємний чоловічий голос із гучномовця поздоровив жінок з міжнародним Днем 8-го березня. Для Галини це свято було подвійним, адже саме цього дня 44 роки тому вона з’явилася на світ Божий.
Станіслав Маринчик
А як ще був живим її чоловік, щороку, уранці, коли вона була ще в ліжку він поздоровляв дружину букетом білих підсніжників. Ці чудові, ніжні і цнотливі квіти, він посадив у вдома, після того, як вони побралися, і вона похвалилася коханому, що з усіх квітів їй найбільше чомусь подобаються білі підсніжники.
Якось спекотного літа бригада молодих хлопців із Закарпаття ремонтували у їхньому селі школу. І увесь працюючий колектив школи і звичайно вчителі допомагав будівельникам.
Так Галина і познайомилася з бравим бригадиром будівельників із не зовсім звичним і навіть романтичним ім’ям – Адам.
Знайомство переросло в дружбу, а за тим – у палке кохання. І по закінченню ремонту будівельники поїхали в Закарпаття без свого бригадира.
Згодом Адам також поїхав додому, але не на завжди , а щоб батьки благословили його на шлюб із Галиною.
Та коли Ружена Францівна почула, що єдиний син збирається одружитися на дівчині-«москальці», вона ледве не втратила свідомість і розпачливо заволала: «Адамчику, синку, мій любий! Тобі що, в рідному селі не знайшлося пари, що ти вподобав ту дівку та й ще збираєшся йти до неї у прийми?».
Любомир Гнатович також не зрадів, що син вибрав дівчину, яка категорично відмовилася їхати слідом за нареченим. Бач у неї вагомі причини! Рік тому помер батько! А совість не дозволяє їй залишити в селі свою стару, одиноку та немічну матір.
Сердолюбий Адам щиро пропонував майбутній тещі поїхати разом із ними, але вона категорично заявила: «Із рідної хати нікуди не поїду!».
Що ж тепер робити? Адам настільки закохався, що навіть втратив розум.
Любомир добре знав сина і відчував, що переконати хлопця не вдасться. І щоб не робити у сім’ї клопоту навіть нагримав на дружину: «Замовкни Ружело! Якщо наш Адам вибрав у жони ту дівку, мабуть, вона варта того».
На весілля закарпатці приїхали з хрещеними батьками нареченого. І крім різних гостинців привезли барильце смачного виноградного вина. А коли свекри ближче познайомилися з невісткою, дівка їм сподобалася, і вони схвалили вибір сина. А вже після весільної метушні, коли почали збиратися їхати додому, Ружена Францівна не стрималася і зауважила: «Файну дівку вибрав наш син – і вродливу, і вчену, бо працює вчителькою, і добре, що
діток навчає рідної мови, а не російської, але однак шкода, що вона москалька, а не з наших країв».
Оскільки у Адама були, як говорять «золоті руки», його охоче прийняли у колгоспну будівельну бригаду.
Галина була у сім’ї не тільки одинокою, але й пізньою дитиною.
Їм мати – Олександра Лазарівна – із ранніх років трудилася на фермі дояркою. Ні світ, ні зоря, а вона уже біля колгоспних корів.
У щоденний клопотах на фермі промайнула її молодість. І уже перезрілою дівкою вона несподівано вийшла заміж за небагатого, молодшого від неї хлопця, якого з училища механізаторів направило у село на практику.
Якось Павло Христюк обробляв ядохімікатами плантацію цукрових буряків, а поруч був літній табір утримання дійних корів. І коли хлопець попросив у доярок напитися води, Шура Гужва щиро пригостила парубка молоком.
Так вони і познайомилися. А згодом вияснилося, що Павло – круглий сирота, вихованець дитячого будинку-інтернату, отже із самого малечку був обділений жіночою увагою і ласкою. Отже, не дивно, що сирітським серцем уподобав старшу за нього, але щиру і добру дівку. Від природи хлопець був слабохарактерним, і коли вони побралися, Шура стала лідером у сім’ї. А з появою дитини Павло виявися не тільки турботливим батьком, але й зразковим і працелюбним сім’янином.
Усе життя він працював на тракторі, а коли вийшов на пенсію за віком, то мабуть, нелегке сирітське життя і тяжка праця колгоспного механізатора рано звела його в могилу.
А як тільки Галина і Адам побралися, Олександра Лазарівна звернулася до молодожонів: «Літ мені уже багато! І відчуваю, що із кожним роком слабію! Прошу ощасливити мене, нащадком! Хочеться під кінець життя дитятком побавитися!».
І коли Адам дізнався, що Галина завагітніла, всю тяжку домашню роботу звалив на свої плечі. Та, як тільки не оберігав дружину, але пологи у неї були настільки складними, що довелося робити кесарів розтин.
Тоді вона і почула страшний вирок, що дітей у неї більше не буде. Сина назвали Мирославом на честь Адамового дідуся – щирого українця, який за свої непохитні патріотичні переконання потрапив до сталінських сибірських таборів, де і згубилися його сліди.
Мирославчику не було і двох рочків, як бабуся Шура пішла із життя. Під час літньої відпустки Галини, уперше з’явилася можливість усією сім’єю поїхати в гості до Адамових батьків. І коли планували поїздку, міркували, якщо у сільській школі буде місце для Галини, то можливо переїдуть до Закарпаття.
Та не так сталося, як думалося, десть через два тижні Галину почали мучити настільки гострі напади алергії, що лікарі порадили негайно їхати із села і в подальшому більше, як на декілька днів, не приїздити у ці краї.
Коли Мирослав пішов до школи, виявилося, що у хлопця – гарний прозорий голос та на рідкість хороший музичний слух.
Саме у ті роки у державі розпочалася економічна криза, у селі почав занепадати колгосп. У школі не завжди своєчасно видавали зарплату вчителям. І щоб за щось утримувати сім’ю, Адам змушений був їздити до Києва на заробітки.
Мирослав не тільки гарно навчався, але з роками у хлопця розвився талант до пісні та музики. Він самотужки навчився грати на баяні. І навіть став постійним учасником вокально-музикальних конкурсів та фестивалів, з яких неодноразово повертався із нагородами різних рівнів та відомств.
Хлопець навчався у восьмому класі, як бабця Ружена переступила межу вічності. Більше року Любомир Гнатович жив самотнім. А коли відчув, що заслаб, вирішив переїхати до дітей. Але спершу продав свою добротну садибу та чималий шмат землі, яка у тих краях вельми цінилася. А як став жити з дітьми, гроші під матрац не сховав, а вирішив зробити їм щедрі подарунки. Сину купив мотоцикл із коляскою, невістці – добротну шубу, а внуку – концертного баяна відомої закордонної фірми.
Адам ніби відчував, що рано піде з життя. І з великою увагою та щирою любов’ю, ніжністю ставився до дружини й сина та до рідного батька. Але якось він на мотоциклі повертався з Києва, і несподівано у завжди справного мотоцикла чомусь відмовили гальма і чоловік потрапив під потужного «КамАЗа»… Галина серцем відчула, що смерть коханого була не випадковою.
Згадалося, як він неодноразово хвалився, що на роботі часто виникали конфліктні ситуації з бригадиром та його прибічниками. Вони нахабно схиляли Адама до крадіжки різних будівельних матеріалів та продажу їх «на ліво», але оскільки він категорично відмовлявся від участі у брудних махінаціях, одержав кличку «бандери» та суворе попередження – тримати язика за зубами.
Після несподіваної смерті сина, не довго топтав ряст і його батько.
Саме того трагічного року Мирослав закінчив середню школу. Обдарований хлопець із села мріяв здобути вищу музичну освіту. Два роки підряд намагався вступити до ВНЗ України, але безуспішно. І тоді він вирішив поступити до музичного училища. Хлопець саме навчався на першому курсі училища за спеціальністю народних інструментів – класу баян, коли на київському Майдані під час революції Гідності розстріляли демонстрантів.
Разом із патріотично настроєними студентами їздив до столиці і декілька діб перебував у рядах протестантів. Галина помітила, що відтоді Мирослав став не по роках серйозним і нібито на багато подорослішав. А після закінчення другого курсу училища, навіть не порадившись із матір’ю, він добровільно записався в АТО. І коли про це дізналася Галина й стала журити сина, виправдовуючись, він зізнався:
– Я відчував, що ти не схвалиш мого вчинку. А поступити інакше я не міг. Адже ви назвали, мене Мирославом на честь мого прадіда, який за свої патріотичні переконання загинув у сибірських таборах. Через свою виняткову чесність та принципову непохитність поплатився життям і мій батько. Сьогодні найвищою патріотичною ознакою громадянина України є не красиві слова, а власний приклад зі зброєю в руках захищати рідну землю.
Коли Мирослав поїхав на війну з терористами, спілкувався з матір’ю лише по мобільному телефону. І щоразу ніби великого свята Галина чекала дзвінка від сина.
Галина стала більше цікавитися політикою, щоденно слухала радіо, уважно стежила за газетними публікаціями, постійно дивилася телевізійні передачі про воєнні події на Сході України. Ночами вона майже не спала, просила Бога, щоб зберіг життя єдиному сину. У чеканнях та сподіваннях на краще жінка посивіла і змарніла.
Якось до неї приїхали місцеві волонтери, які побували на місці боїв, де воював Мирослав, і передали матері листа від сина. А коли уже знайомі волонтери їхали на Схід, Галина передала для Мирослава дещо з білизни, теплого одягу та продуктів.
Незабаром син зателефонував матері, подякував за гостинці та смачні наїдки. Галина порадила Мирославу через волонтерів передати додому баян. Адже інструмент коштує великі гроші. Але він пояснив, що у години затишшя між боями своїм співом і грою радує серця побратимів по зброї. А щоб мати не хвилювалася не зізнався, що окопи найманців неподалік їхніх позицій. Отже, українські народні та естрадні пісні, чують і сепаратист, і у відповідь із скаженою люттю починають обстрілювати окопи атовців.
Але мабуть у ворогів потужної артилерії немає, а добре укріплений бліндаж надійно оберігає патріотів від ворожих снарядів.
Вочевидь імпровізовані концерти українського патріота настільки розлютили найманців, що вони організували розвідувальну диверсійну групу, зайшли із тилу, і з гранатомета обстріляли бліндаж захисників.
Граната розірвалася саме тієї миті, коли Мирослав стулив міхи баяна. Диверсантів оборонці відігнали. Але осколками дуже посікло баян і поранило правицю хлопця. Власне кажучи, тяжкий і добротний концертний баян врятував життя Мирославу.
У шпиталі знали, що поранений – музикант, і все робили, щоб зберегти кисть правиці, але середній палець назавжди зостався нерухомим, а безіменний та мізинець довелось ампутувати. Тривалий час Мирослав не телефонував матері, вона також не могла додзвонитися до сина. І вельми переймалася, що від нього немає звістки.
Та коли зі Сходу приїхали волонтери, вони розповіли, що Мирослав живий, але перебуває у шпиталі. А як віддавали їй дуже пошкоджений баян, жінка мало не втратила свідомості. Відразу відпросилася у директора школи і терміново поїхала до сина. А як побачила забинтовану голову Мирослава і обличчя геть вимащене у зеленку та закуту у гіпс правицю, гірко плачучи, кинулася до сина.
Посивіла і змарніла мати викликала у хлопця гостру жалість, горло здавили судоми, і він не міг вимовити жодного слова. І лиш лівою рукою ніжно обійняв худесеньку й таку дорогу беззахисну маму, яка дала йому життя. Гаряча хвиля пекучого сорому обпекла серце хлопця, що своїм вчинком завдав найдорожчій людині страждань та прикрощів. Галина беззвучно плакала і одночасно раділа, що син хоча поранений, але зостався живим. І певно, що воювати вже більше не буде. Але коли вона трохи отямилась, звернула увагу, що Мирослав став, зовсім іншим, безрадісним. І своєю юначою вродою чимось нагадував красивого, але зів’ялого тюльпана. Материнський інстинкт підказував, що поранення дуже подіяло на його психіку. Вона гарячково думала, які слова зараз сказати сину, щоб у тяжку хвилину морально підтримати свою кровиночку. І ледве стрималася, щоб знову не розплакатися заговорила:
– Мирославчику, синочку! Головне, ти зостався живим! А рани з часом загояться!
– Мамо, ти що не розумієш, що моїй музичній біографії прийшов кінець.
– Ні хлопчику мій, твоє нове життя тільки починається. Закінчиш училище і будеш працювати викладачем.
І щоб розрадити сина, почала наводити приклади з життя видатних митців:
– Миролавчику, ти, певно, знаєш, що Остап Вересай із Сокиринців у дитячі роки втратив зір, однак став всесвітньо відомим кобзарем-бандуристом. Згадала і видатного художника з Борзни Олександрі Саєнка, котрий був глухонімим, але успішно працював у жанрі образотворчого мистецтва і досяг творчої слави.
Мирослав мовчки вислухав матір, тяжко зітхнув і хотів щось сказати. Та до палати зайшла медсестра і звертаючись до Галини сказала: «З вами хоче поговорити психотерапевт Альбіна Едуардівна. Вона чекає вас у своєму кабінеті».
Лікарка виявилась молодою миловидною жінкою. Вона злегка гаркавила, але цей ґандж не псував її мову, а навпаки надавало їй шарму інтелігентної привабливості. Вона з великим співчуттям довго і щиро розмовляла з Галиною. А на прощання порадила побувати у музичному училищі та поцікавитися, як тепер складеться подальша доля сина. Можливо, там щось слушне порадять, щоб скоріше пораненого вивести із депресії. Дві доби Галина знаходилася біля сина. А коли їхала додому, побувала в училищі і поцікавилася, який профіль навчання тепер обрати Мирославу, щоб при такому здоров’ї успішно закінчити училище. І вельми зраділа, коли дізналась, що син може навчатися на диригентсько-хоровому відділенні.
Отже одразу зателефонувала Мирославу і розповіла, що з нового навчального року його поновлять в училищі. Вочевидь повідомлення матері неабияк зацікавило хлопця. Вона з радістю і великим полегшенням відчула, що у сина змінився настрій. У нього з’явилися емоції та інтерес до життя. А десь після Різдвяних свят сина виписали зі шпиталю, і він приїхав додому.
У школі, де працювала Галина Павлівна викладачем української мови та літератури, була ще одна вчителька рідної мови. А оскільки з кожним роком у школі зменшувалась не тільки кількість учнів, а й навантаження робочих годин, то останні роки Галина працювала не на повну ставку. Отже, грошей не вистачало на прожиття та придбання дорогих ліків, яких гостро потребувало здоров’я Мирослава. І, оскільки зарплату своєчасно не виплатили навіть до жіночого свята 8 -го березня, Галина вирішила поїхати до Києва й уперше в своєму житті повезти на продаж корзину білих підсніжників. А на виручені гроші купити ліки для сина та щось із продуктів, щоб накрити святковий стіл до свого дня народження. Оскільки квітів вони ніколи не зривали, за багато років їх розвелося стільки, що як тільки розтанув сніг, земля рясно забіліла від світло хмари ніжних пелюсток провісників весни. У саду вона нарвала кошик квітів. Розфасувала їх у невеликі букетики, а щоб квіти трималися купи, перев’язала нитками. І акуратно поклала до кошика, а з верху прикрила легенькою хусткою.
На базарі багато жінок продавали троянди, тюльпани, гвоздики, хризантеми. А от із підсніжниками вона була одна. Тож не дивно, що одразу біля неї зібралася черга, і скоро у корзині залишилось декілька букетиків. Подумки жінка раділа, що десь в обідню пору вона приїде додому, привезе сину ліки і навіть встигне накрити святковий стіл. Та несподівано до неї підійшла імпозантна дама, зодягнута у дороге коричневе пальто і з рудою гривою налакованого волосся. Поряд дами був молодий хлопець-товстун у великих рогових окулярах і того ж віку худесенька дівчина, четвертою булла молода дівчина спортивної статури у новенькій поліцейській формі з сержантськими погонами. Очевидно, дама була очільником. Вона спритно клацнула замком жіночої сумки, дістала посвідчення і тицьнула майже під ніс Галини і офіційним голосом представилася:
– Мы – из городской экологической инспекции охраны природы и обвиняем вас в браконьерстве. – І звертаючись до товстуна, який тримав у руках відеокамеру, наказала. – Фиксируй объект!
Товстун слухняно включив освітлення відеокамери і почав знімати Галину. Вона закрилася руками від сліпучого світла і розгублено запитала:
– Якого ще браконьєрства?
Проте рудоволоса з поблажливою іронією констатувала:
– Не притворяйтесь, что не понимаете, о чём я спрашиваю. Вы что, не знали, что подснежники занесены в Красную книгу охраны природы? И рвать их в лесных угодьях строго запрещено?!
– Та я не рвала їх у лісі! – виправдовувалася Галина. – Вони у мене вдома в саду ростуть!
Але рудоволоса грубо перебила її і навіть перейшла на «ти»:
– Перестань врать! Из многолетнего опыта знаю, браконьеры никогда не признаются, где рвали цветы! Бери свою корзину, и пойдём с нами.
Галина знову спробувала пояснити, що квіти із її саду. Але рудоволоса люто витріщила очі і несамовито заверещала:
– Мне что, конвой вызывать, чтобы тебя доставили куда следует?
Галина зрозуміла, що цій жінці довести свою правоту неможливо. Вона засліплена наданою їй владою і, окрім власної персони, нікого не визнає. У кімнаті для затриманих рудоволоса діловито всілася за стіл, дівчина примостилася поруч. Вона, мабуть, була простуджена, бо увесь час шморгала червоним носом та голосно сякалася у носовичок. Товстун дістав із чохла штатив і закріпив відеокамеру. Увесь час хлопець діловито робив губи трубочкою та із задоволенням втягував у себе повітря. Сержант усілася неподалік і мовчки спостерігала процес затримання. У кімнаті ще було кілька стільців, але ніхто не запросив Галину присісти. Рудоволоса витягла з сумки бланк протоколу, подала дівчині і, звертаючись до товстуна, наказала:
– А ты снимай всё подряд.
А вже потім запитала у Галини:
– Фамилия, имя, отчество, год, рождения, место жительства и работы?
І грубо попередила:
– Только не вздумай врать! Иначе покажем тебя по телевизору и осрамим на всю страну.
А коли почула, що затримана працює вчителькою, зловтішно голосно розреготалася і єхидно зауважила:
– Представляю, чему ты там можешь научить школьников.
Уперше у житті над Галиною грубо глумилися, якоїсь миті їй здалося, що це все відбувається уві сні, і не з нею, а з кимось іншим… Однак скляне око відеокамери холодно дивилося на неї і підтверджувало страшну реальність. Галина уже вкотре намагалася довести, що трапилася помилка, але рудоволоса ніби її не чула, мовчки підсунула ближче до затриманої протокол і, ліниво позіхаючи, поблажливо сказала:
– Подписывай документ и можешь идти на все четыре стороны.
Перед Галиною лежав аркуш стандартного протоколу, заповненого чіткім школярським почерком.
Вона уважно прочитала текст і відповіла:
– Я відмовляюся підписувати неправду.
Несподівано рудоволоса вперше звернулася до сержанта, що мовчки спостерігала процедуру затримання:
– Сержант, передаём вам браконьера, отведите её в отделение, пусть переночует в камере. Возможно, к утру поумнеет.
Галина з жахом зрозуміла, якщо вона не повернеться додому, син буде переживати. Чи не трапилася з нею якась біда? І вона мовчки підписала документ. Рудоволоса, підсліпувато мружачи нафарбовані у блакитний колір вії, придирливо перевірила підпис.
Більше години Галина перебувала у кімнаті затримання. Але ця година здавалася їй вічністю. І коли жінка вийшла звідти і вдихнула свіжого повітря, їй трохи полегшало на душі. Виручені за підсніжники гроші у неї відібрали для погашення штрафу за нанесення природі великої шкоди. Жінка не пам’ятала, як добралася додому. А коли ступила на рідне подвір’я та йшла садом, багато підсніжників чомусь були чорними, ніби потрушеними сажею. Так вигляділо усе, що мало білий колір…
Галина та Мирослав дуже налякалися й одразу звернулися до районної лікарні. Медики встановили діагноз. Від перенесеної образи та великого душевного потрясіння у жінки піднявся високий кров’яний тиск, від чого у очах полопалися кровоносні судини і почалася легка форма так званої очної хвороби гемофтальм. Галину Павлівну терміново направили до обласної лікарні.
А коли Мирослав провідував матір, то розповів, що на сільраду з Києва прислали складений на неї протокол. Але голова сільради написала у відповідь, що квіти зірвані з власного саду затриманої.
Оскільки хвора своєчасно звернулася до медиків, недугу призупинили. Галина Павлівна і Мирослав вельми раділи, що разом із фізичним лікуванням наставало й моральне – несправедливо ображеної людської душі.
Станіслав Маринчик,
м. Ічня
