Народився Панкрат Хижняк у 1897 році в селі Браниця, нині Бобровицького району, де пройшло його дитинство і юність. В 1916 році був призваний в окопи Першої світової війни, а після другого тяжкого поранення повернувся додому, де повним ходом вирувала революційна анархія.
За характером Панкрат був мирною людиною, воювати проти чужоземців примусив військовий обов’язок перед Вітчизною, а в Громадянську війну не став ні на чий бік. Порадів, коли в 1920 році братовбивча різня відкотилася на південь, та невдовзі побачив, що невинні кровопролиття не припинилися, рідне село потонуло в нескінченних пограбуваннях з жорстокими вбивствами. Безсилою проти цього виявилася нова влада. І тоді на перший план виходить Панкрат Хижняк, створений ним загін самозахисту став першим і останнім оплотом справедливості в його рідному селі.
Місцеві бандити відразу відчули це на своїй шкурі. Один з них затіяв перестрілку, в якій і голову свою поклав. А коли з тієї мертвої голови стягнули маску, то побачили, що то був голова місцевої сільради Полуян. Тобто, вдень – комуніст, а вночі – головоріз. У Браниці таке розвінчання викликало шквал обурення. Сільський сход заарештував поплічників голови-перевертня для передачі їх органам влади. Але досить швидко події почали розвиватися за іншим сценарієм. У Козелецькому відділі ЧК служив брат вбитого бандита, він і кинувся звільняти арештованих та роззброювати Хижняка, але сам одержав кулю.
Помста чекістів була страшна: карателі влаштували в селі справжню бійню, в якій загинуло багато невинних людей, в тому числі і брата отамана Хижняка забили до смерті прикладами гвинтівок. Жорстокою була й помста: одному вбивцю із загону чекістів Панкрат вирізав зірку на лобі.
У рідному лісі отаман створив партизанський загін для боротьби з безчинствами червоної влади. Відомі окремі його бійці: Іван Ткаченко, Яків Косар, Михайло Острянко, Федір Овдій, Максим Панченко. Воювали не лише з каральними загонами, а й грабіжниками. Одного такого (Степанка) впіймали на місці злочину, тут же й прилюдний вирок виконали: закопали живим у землю.
На народних месників чекісти влаштували справжнє полювання, розробивши для цього план під кодовою назвою «Гроза». Та Панкрат Хижняк був невловимим, оскільки майже все населення Браниці допомагало йому, та і всьому загону. Пізніше, в 1925 році, чекісти почули на допиті від одного з побратимів, підступно арештованого, Степана Моруги: «Ховалися ми в лісі, але вкривало нас усе село».
Але перед цим було оточення і підпал будинку родини Панкрата, розправа над його рідними та близькими. За голову Браницького Кармелюка більшовики призначили велику нагороду. Та ніхто з місцевих не «клюнув» на обіцяні брудні гроші, навпаки, на сходці в Браниці земляки стали вимагати від влади повної реабілітації Панкрату Хижняку. Під тиском громади представник з Чернігова видав отаману і його людям документи про їхню легалізацію, як народних борців. Насправді ж такий «компроміс» переслідував єдину мету – виманити отамана з лісу і розправитись з ним. Проте підступний задум був вчасно розкритий. Натомість з Чернігівського губкому поспішили відправити депешу в Москву, особисто Сталіну: «У квітні місяці 1923 року ліквідовано організацію петлюрівського типу, мав місце зв'язок із закордоном, заарештовано 230 чоловік... Був зв'язок з Полтавською та Київською губерніями».
Це донесення не лише приховувало істинні причини подій, які сколихнули Браницю в той час, але й готувало грунт для підготовки й проведення брехливого судового процесу над так званим «Браницьким повставкомом». Під загрозою опинилося життя багатьох людей. Панкрат Хижняк руйнує ці підступні плани партійної верхівки губернії, він сам здався владі.
Слідство тривало протягом двох років і завершилось судовим вироком – 10 років таборів. До різних термінів засудили окремих побратимів отамана. Та згодом з’ясувалося, що у цій справі фігурували «неправдиві свідчення агентів ДПУ» й інші сфабриковані докази вини засуджених. Тому повітовий прокурор вимушений був дійти до висновку: «Беручи до уваги…, що вчинки, які інкримінуються звинуваченим… до цього часу втратили суспільну небезпеку, а тому далі вести справу недоцільно. Надіслати її до закриття». Що й було зроблено в січні 1928 року. Тоді ж і всі 24 бунтарі вийшли на волю. Невдовзі вони зіштовхнулися з новою несправедливістю – початком добровільно-примусової колективізації.
Спочатку чекісти намагалися схилити авторитетного отамана до співпраці, але їхні старання виявилися марними. Тоді вони й пригадали Пилипу Хижняку, а також Федору Овдію і Пилипу Циреню, і старі, і нові гріхи перед більшовицькою владою. На цей раз слідство вели формально, оскільки доля народних борців була заздалегідь вирішена: 27 травня 1929 року їх розстріляли.
Пізніше, один з виконавців смертельного вироку, пробалакався в тісному колі, що Браницький Кармелюк став під їхні кулі з гордо піднятою головою. Це признання ката дійшло в переказах й до тих часів, коли глибоко заховане від народу почали розсекречувати, а історія – розставляти все на свої місця.
Віктор Ємельянов, краєзнавець, м. Ніжин. «Земля і воля»
