Вже немає Станіслава Реп'яха, який народився 14 травня 1938 року, а відійшов у вічність 29 червня 2012-го.
На будинку, де він жив, про Поета нагадує меморіальна дошка. Коли йду мимо, дивлячись на неї, все згадую свою першу зустріч із ним. Спочилих прийнято згадувати добрим словом, проте інколи доводилося чути про Станіслава Панасовича і негативні судження. Мені ж він запам'ятався в світлих тонах: завдяки йому, я повірив у те, що мій потяг до художнього слова має якийсь сенс.
Ми жили в одному мікрорайоні міста, біля пам'ятника танку Т-34, тільки врізнобіч від нього. Досить часто я бачив його на проспекті Перемоги (тоді вулиця іменувалася — Комуністична, згодом — проспектом Жовтневої революції). І нині те зримо постає переді мною: обважнілий літній чоловік, накульгуючи, спираючись на ковіньку, неквапливо йде в тіні молодих каштанів у редакцію «Деснянської правди», де він працював багато років. Неодноразово доводилося бачити його в передачах чернігівського телебачення, я знав, що Станіслав Реп'ях – відомий український поет, голова Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України.
Коли він ішов, важко ступаючи хворою ногою, у всій його фігурі мені вбачався якийсь тривожний неспокій. І лише набагато пізніше, коли я став бувати у нього вдома, зрозумів, що так вередило мою душу. А тоді так хотілося підійти до нього і поговорити про мої спроби пера, та все не наважувався. Я вже написав кілька невеличких оповідань, та комусь показати їх не вистачала рішучості, здавалося, все те — марнота. Дуже хотілося мати авторитетний висновок: чи варто продовжувати мої літературні вправи, чи це такий собі вивих — тяга до «паперодряпання». Ця думка ятрила мене, не давала спокою. Не пам'ятаю, де прочитав: коли засвітив свічу — не варто ховати її під стіл. Отож і прагнув, щоб моя скромна свічечка світилася і для інших.
Коли чогось дуже бажається, воно збувається самим несподіваним чином. У той час я дуже заприятелював із панотцем Миколаєм, настоятелем невеликої і такої затишної Казанської церкви. Він охрестив мене вже в зрілих літах, і не за гроші, а по істинно православному обряду. Разом з батюшкою Анатолієм він підвів з руїн церкву Казанської Божої Матері, а воздвигнули її ще в першій половині XIX століття на честь Вітчизняної війни 1812 року. А згаданий отець Анатолій пізніше став настоятелем храму 2000-ліття Різдва Христового, який спорудив за власним проектом і сам же майстерно розписав. Яка це дійсно талановита людина!
Жовта дорога
Слова Станіслава РЕП’ЯХА
Музика Миколи ВЕДЯКІНАСонця згасання
наче благання…
Падає листя —
смутку провістя.Віє над світом
тиха метелиця,
жовта дорога
між кленами стелеться.Гілля гойдання,
сизе смеркання…
Дума осіння —
крок до прозріння.Вечір кружляє
птахою доброю,
жовта дорога
нас кличе до обрію.Тане вагання,
стигле бажання…
Світла і щира
теплиться віра.Далеч погожа
мріями кільчиться,
жовта дорога
ніколи не кінчиться.
Гостинність отця Миколая була широко відома, і в його оселі неподалік центральної міської площі часто бували миряни. Якось до нього на привітний вогник завітали незвичайні гості, серед них був і Станіслав Панасович. Це — делегація письменників із Чувашії, яка приїхала відвідати могилу свого земляка, видатного чуваського поета Мишші Сеспеля (1899—1922). Так вже склалося його доля, що він опинився на Чернігівщині, працював у Козелецькому районі, і після трагічної загибелі був похований в Острі.
Станіслав Панасович перекладав вірші Сеспеля, а також інших чуваських поетів, і за свою подвижницьку працю був нагороджений званням заслуженого працівника культури Чувашії. Тож він і супроводжував чуваських митців у їх поїздках по чернігівській землі.
Після гостинної вечері — постаралася матушка Людмила! — зайшла мова про літературу. Гості повідували про свої творчі плани, Станіслав Панасович — про досягнення і задумки своїх земляків. Я з увагою вслухався в невимушену бесіду, поривався заговорити з нашим відомим поетом, та так і не наважився. Пізніше часто згадував цю зустріч з легкою осмутою — згайнував же таку можливість познайомитися із Станіславом Реп'яхом.
Пройшло десь з півроку. І ось погожим літнім ранком зустрівся мені Станіслав Панасович, він, як звичайно, спираючись на ковіньку, прошкував на роботу. Тут вже я,
набравшись сміливості, підійшов до нього і назвавшись, попросив ознайомитися із написаним мною і дати тому відповідну оцінку. Він зовсім не здивувався, лише уважно подивився на мене, можливо згадав нашу зустріч у батюшки Миколая, і порадив принести свій доробок йому додому. Отак відбулося наше знайомство і я почав бувати у нього вдома, і моє перше враження про те, що Реп'ях обділений долею, тільки зміцніло.
Він жив самотньо і необлаштованість побуту гостро відчувалася у його квартирі. Кілька котів мешкало з ним, і специфічний котячий дух був невід'ємною складовою оселі. Я нічого не відав про його дружину, та й розпитувати щось було б нетактовно, ми ж не були близькими приятелями, щоб бесідувати про особисте.
Я ділився з ним своїми планами, він уважно слухав, часом ставив запитання і зауваження. Не знаю, як він сприймав мене душею, а зовні ставився завжди приязно. Якось я запропонував йому свою поміч сходити в крамницю на необхідними покупками, та він відмовився. Згодом прийшов підліток, я зрозумів, що це родич, він і допомагав по господарству.
Тоді Станіслав Панасович позитивно оцінив мої оповідання і сказав, що можна було б видати книжку, якби їх було більше. Це надихнуло мене на подальшу працю, я впевнився, що не даремно в зрілому віці взявся за перо. Він запросив мене на літстудію, яку тоді опікував. Заняття відбувалися в приміщенні видавництва «Деснянська правда», на тому ж поверсі, де перебувала редакція газети «Гарт», дітищем якої була літстудія. Нині ж, вже багато літ, студійні заняття відбуваються в музеї Михайла Коцюбинського.
«Ось і пан Топчій прийшов», — мовив Станіслав Панасович, коли я з'являвся на студії. Так він став величати мене після з'яви моєї книжечки «Таємниці Болдиних гір», виданої обласним управлінням у справах друку та інформації. Ось за це я особливо вдячний Станіславу Панасовичу! Він же був членом художньої ради, яка визначала — які твори місцевих авторів друкувати, його слово багато важило. Книжка вийшла накладом 500 екземплярів, а я отримав, знову-таки завдяки Станіславу Панасовичу, півсотні авторських примірників.
Про кончину Станіслава Реп'яха мені повідомив Михайло Кушніренко, який очолив літстудію, коли Станіслава Панасовича зовсім підвело здоров'я.
— Помер Станіслав Панасович, — повідомив Михайло Ілліч, — завтра о дев'ятій годині прощаємося з ним біля міського моргу. За якусь хвильку ту ж печальну вість повідомила Олена Борисівна Мамчич. Прийшлося відкласти рибалку, а так хотілося у таку погідну днину податися на Дніпро. Я не міг не попрощатися і провести в останню путь людину, завдяки якій став літстудійцем, яка допомогла видати книжку, з якою спілкувався добрий десяток літ.
У підземному переході біля «Мегацентру» зустрів Петра Васильовича Грищенка (колишнього директора бібліотеки імені Короленка). Придбали квіти і пішли до міського моргу (казали, що Станіслав Панасович не бажав, щоб похоронна церемонія відбувалася біля його домівки). Сумбурно роїлися думки, хотілося промовити щось хороше про цю людину в останню годину її перебування поміж миру, та забракло потрібних слів. Всі вони видавалися якимись бляклими і не потрібними. Згадався день, коли після поховання свого батька я прийшов до нього, про що було зарані домовлено, і сказав, що тільки-що поховав батька, він уважно глянув на мене і промовчав.
На кладовище я не поїхав, не хотілося перегортати до кінця цю печальну сторінку. Нехай Станіслав Панасович залишиться у моїй пам'яті таким життєрадісним і компанійським, яким він був у батюшки Миколая, чи поважним, задумливим, коли, важко спираючись на ковіньку, прошкував під покровом каштанів до “Деснянської правди”.
А до сороковин «Чернігівські відомості» надрукували статтю Олени Мамчич. Запам'яталися сердечно-теплі слова: «Прощавайте Поете, наставнику, друже! Хай вічною буде пам'ять про Ваше щире серце!». Душевно сприйняв це прощальне світле слово нашої визнаної поетеси. Станіслав Панасович завжди чуйно ставився до початкуючих літераторів, ненав'язливо і тактично допомагав їм знайти своє місце в такому непростому літературному світі. І ті, хто це розумів, завжди були йому вдячні. І я теж із незмінною шанобливістю згадую те, що він мені дав. Тому і з'явилися ці суто особисті спогади.
Віталій ТОПЧІЙ
