15 травня – 160 років з дня народження Андрія Чайковського (1857—1935), письменника, юриста, громадського і політичного діяча.
Саме рідною мовою треба вести справи в судах та установах – такої позиції в кінці 19 століття дотримувався юрист Андрій Чайковський, який працював в умовах іноземного поневолення українських земель. Він пропагував тверезий спосіб життя та засновував культурно-просвітницькі організації, турбувався по малозабезпечених і захищав у судах права бідних українців. Але всеукраїнську славу здобув як талановитий письменник, який у своїх творах ідеалізував козаччину, описував у художньому слові її героїзм та звинувачував Москву за кривди, завдані Україні.
Андрій Чайковський народився у місті Самбір на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишившись сиротою, жив у своїх родичів: спочатку в селі Гординя Самбірського повіту, а з 1869 року — в Самборі. Читати й писати навчила бабуся, а подальшу освіту здобував у самбірській гімназії у 1869—1877 роках. Учні зазнавали утисків від директора, тож створили таємний культурно-освітній гурток «Громада», до якого Андрій спочатку долучився, а в 1877 році очолив. Саме тоді сформувалася його національна свідомість й виникла любов до історичного минулого.
Будучи гімназистом почав писати оповідання та драми, однак захоплення тривало недовго. Вищу освіту розпочав на філософському факультеті Львівського університету. Через брак коштів на оплату навчання пішов до війська. За рік повернувся до університету, але вже на юридичний факультет. Вів активне студентське життя — спочатку очолював молодіжну організацію «Дружній лихвар», а невдовзі став одним із засновників «Кружка правників». У 1880 році розпочав працювати в культурно-освітній громадській організації «Просвіта».
1882 року Андрія Чайковського, як і тисячі інших українців, мобілізували в австрійську армію і відправили придушувати герцоговинсько-боснійський визвольний рух. Враження від мальовничих краєвидів Боснії, від зустрічей з нескореними місцевими жителями, роздуми про тогочасні історичні події повернули Чайковського до літературної праці. Результатом її стала книга «Спомини з-перед десяти літ», що була видана у Львові у 1894 році. Мемуари одержали позитивну оцінку Івана Франка, який заохочував молодого автора до писання.
У 1884 році А Чайковський склав суддівський іспит і впродовж 1884–1886 років практикував у Самборі, після чого переїхав у м. Бережани Тернопільської області, де у 1890 році відкрив власну адвокатську канцелярію. Ніхто інший так активно, як Андрій Чайковський, не популяризував серед москвофілів ідеї народовського просвітянського руху, доказуючи власним прикладом, що рідною мовою треба вести справи в судах та установах.
Вдалий мемуарний дебют надихнув Чайковського до літературної праці. Один за одним почали виходити друком нариси, оповідання, гуморески, повісті: «Вуйко» (1895), «Образ гонору» (1895), «Олюнька» (1895), «Бразілійський гаразд» (1896), «В чужім гнізді» (1896), «Серенада в навечеріє св. Войцеха» (1896), «Моя перша любов» (1896), «Курателя» (1897), «Рекрут» (1897).
У них письменник писав про те, чим сам жив: «Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя, так, як они сталися». Письменник показував галицьку дійсність, створив картини побуту різних верств населення краю. Чайковський-адвокат написав цілий ряд оповідань та нарисів «з судової зали». Плідно, хоч і з неоднаковим успіхом, працював він в жанрі історичної повісті.
Художня проза Андрія Чайковського була високо оцінена Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Осипом Маковеєм й мала широкий резонанс. Його твори видавалися у Львові, Коломиї, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Катеринославі, Відні, Празі, Кракові, у США та Канаді.
Більшість часу в письменника забирала адвокатська робота. У ній він досяг справжньої майстерності. Його оборонні промови були сповнені щирим гумором, відзначалися розумінням людської душі, знанням юридичних законів, глибокою життєвою логікою. Вони здебільшого досягали своєї мети — виправдання підсудних. Чайковського любили селяни, бо він захищав у суді їхні інтереси, часто бесідував з ними, давав безплатні консультації.
Активною і багатогранною була громадська діяльність Андрія Чайковського. Разом з композитором Остапом Нижанківським він створив хор «Бережанський Боян», організував театральний гурток. Сам співав, декламував, грав на сцені, розгорнув активну громадську діяльність у різних товариствах, в тому числі й націоналістичного спрямування.
Зокрема, Андрій Чайковський був членом антиалкогольного товариства «Відродження» й активно пропагував тверезий спосіб життя. Ще в 1906 році запропонував «Просвіті» рукопис своєї збірки «Алкогольні образки», однак вона відмовилася видати цю книгу, очевидно, з огляду на її викривальне спрямування: автор не щадив поміщиків, урядовців, службовців. У 1910 році вона вийшла в Чернівцях спільно з оповіданням А. Чехова «Средство від перепою» (у перекладі А. Чайковського) з такою приміткою: «Цілий дохід призначений для протиалкогольного товариства «Відродження» у Львові».
Михайло Коцюбинський у листах до А. Чайковського на початку 1907 року зізнався: «Я все цікавий на Ваші оповідання й повісті... Я поклонник Вашої музи...» У цьому ж році вийшла повість «За сестрою», яка здобула широку популярність.
«Я поклав собі за ціль мого життя,— ділився Чайковський творчими задумами в часописі «Новий час» (1927),— переповісти в белетристичній формі нашу історію з козацького періоду й тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато труду й студій, багато легше фантазувати на теми буденні з життя». До написання творів на історичну тематику письменник старанно готувався – вивчав архівні документи, праці українських, російських, польських істориків. Найбільше вплинули на нього праці М. С. Грушевського.
На Бережанщині Андрій Чайковський проводив активну громадську та освітню роботу — очолював місцеву філію «Просвіти», організовував осередки «Січей», був повітовим кошовим. Належав до Української народно-демократичної партії, з 1899 входив до її керівного органу — Ширшого народного комітету. А.Чайковський заснував, і очолив перше в Галичині «Товариство українських журналістів і письменників», співпрацював із «Руським педагогічним товариством», аматорами «Руської бесіди», приймав участь у роботі гуртка кооперативи «Народний Дім», співініціював відкриття «Руської бурси» − гуртожитку для малозабезпечених учнів.
У 1914 році А.Чайковський переніс свою адвокатську канцелярію до Самбора. На початку Першої світової війни організував набір до лав Легіону українських січових стрільців у Самбірському повіті. Після вступу до Галичини російських військ, за доносом єдиновірних співмешканців, які з ідеологічних міркувань симпатизували завойовникам, був ув’язнений до львівської в’язниці «Бригідки». Його протримали понад два тижні, і, не знайшовши компромату, випустили під протекцію доктора Володимира Дудикевича.
У 1915 році очолив Андрій Чаковський «Комітет українців» міста Львова. Після встановлення української влади в Галичині в 1918-19 він працював повітовим комісаром Самбірського повіту Західноукраїнської республіки (ЗУНР). А.Чайковський принципово працював на засадах гуманності та справедливості. Та основна біда закрадалася в близькості фронту, провокаціях, та найголовніше фаховій некомпетентності владних горе-патріотів. Відголоском подій тієї доби є просякнуті його болем, істинно «Чорні рядки»(1930), де на тлі страшної зневіри лідерів, постає свята жертовність простих стрільців.
У цей період настає другий активний етап літературної творчості А.Чайковського. Він видає повісті: «Віддячився» (1913), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (у трьох частинах 1926−29), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937)... Та найвиразнішим за сюжетним розвитком пронизане епічне полотно-роман «Сагайдачний». Частина рукопису роману безслідно зникла в перебігу подій Першої світової війни, і тільки після її закінчення авторові вдалося видати перші розділи під назвою «Побратими» (видавництво Осипа Кузьми «Ока», 1927 р.). Наступні частини «До слави», побачили світ 1929 та 1932 роках в Тернополі й Коломиї за сприяння Василя Стефаника й Антона Крушельницького, як редактора.
У середині травня 1919 року Андрій Чайковський із сім’єю (дружиною, трьома синами і трьома доньками) переїжджає жити до Коломиї. Його родину єднали щирі стосунки з передовими людьми міста, зокрема екс-сенаторкою, й літераторкою Оленою Кисілевською, на квартирі якої замешкувала донька Чайковських Наталя Трач. Наталя вийшла заміж за рідного брата відомого актора галицької сцени, коломийця Володимира Блавацького (Трача). При пологах вона померла, забравши зі собою в могилу одного з немовлят-близнюків... В цій саме кам’яниці, з подачі дружини Андрія Чайковського Наталі, у 1925 році започаткувався часопис «Жіноча доля». Частими гостями, тут, на тодішній вулиці Костюшки, 25, (тепер Театральна) були журналісти цього альманаху Ірина Вільде, Іван Зубенко... В цих стінах, де формувався музей народного мистецтва Гуцульщини, А. Чайковського знали ще, як щедрого жертводавця.
Дружина Андрія Чайковського Наталія (у дівоцтві – Гладилович) очолювала товариство «Союз Українок». Дочка письменника Марія Ставнича редагувала часописи «Жіноча доля», «Світ молоді», «Жіноча воля». 21 вересня 1934-го року відбулося відзначення 50-річного «золотого» ювілею шлюбу Андрія Чайковського.
Літературна спадщина Андрія Чайковського у коломийський період налічує три десятки виданих й перевиданих книжок. Однак творче життя письменника скорочувала важка недуга. 2 червня 1935 року Андрій Чайковський відійшов у вічність. Похований у Коломиї.
У радянський період від 1939 до 1958 року ім’я письменника Андрія Чайковського було під забороною. Як вийняток у 1958 році у львівському видавництві «Каменяр» вийшла збірка «За сестрою», а 1966-го вперше перевидали «Олюньку». Ці, здавалося б, нейтральні твори наробили чимало розголосу й письменника знову заборонили.
Уперше після довгої мовчанки його пам’ять вшанували 13 липня 1988 року, коли у Коломиї, організована місцевим історико-культурним товариством «Поступ», громада рушила з вінками до могили Андрія Чайковського.
У часи незалежності України відродили пам’ять про Андрія Чайковського, відкрили музеї та меморіальні дошки в містах, де він жив, його твори перевидали й запровадили до шкільної програми.
Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті
