Інформація — також зброя, інша, але зброя. Це технології й способи, які можуть змінювати ситуацію локально та глобально. Об’єктивність, оперативність, викриття фейків, інформаційні операції — це те, що можна реально протиставити російській пропаганді.
Про деякі акценти в інформаційній роботі в умовах АТО кореспондентові «Народної армії» розповів полковник Тарас Дзюба, професор кафедри застосування інформаційних технологій та інформаційної безпеки Національного університету оборони України.
— Із часів Радянського союзу ми звикли, що у військовій діяльності кожен напрям повністю відповідає за свої заходи. Але сьогодні в інформаційному плані це не спрацьовує. Щоб донести інформацію до цільової аудиторії, потрібно використовувати всі доступні канали й джерела, військові та невійськові. Це системна робота, — розповідає Тарас Михайлович. — І ось, які з них я б виокремив.
Оперативність
Свого часу в АТО ми винайшли таку схему роботи, коли за лічені хвилини інформація про обстріли та провокації бойовиків з’являлася на українських телеканалах, радіо, в інтернеті. Це відбувалося 24 години на добу.
Російські пропагандисти переходили на крик: не встигали за нами. Вони готували інформацію приблизно годину, щоб нас звинуватити. Але вже мінімум як півгодини крутилася та інформація, яку поширили ми. Також і в соцмережах — у Facebook, VK, «Однокласниках» тощо. І зі своїми обвинуваченнями постфактум вони мали безглуздий вигляд: усе, що виходило на цю тему після нас, було вже неактуальним, його не підхоплювали.
Об’єктивність
У питанні об’єктивності щодо подій в АТО дуже важлива роль офіцерів СЦКК, які документують наслідки руйнувань, роблять фотофіксацію, визначають, звідки відбувався обстріл, звідки прийшла ДРГ. Вони досліджують характер вирв, руйнувань, залишки мін, снарядів. Фіксують свідчення очевидців, інших джерел. Це аналітика. Використовуючи її, ми не лише спростовували необґрунтовані звинувачення, а й могли достукатися до
наших цільових аудиторій. А це населення України, частина населення ОРДЛО та світова спільнота. Міжнародні журналісти завжди брали нашу інформацію, адже вона була аналітично обґрунтованою, підкріпленою фактами й доказами.
Викриття неправдивої інформації зменшує «зону толерантності»
Є таке поняття, як «зона толерантності». Це різниця між обіцянками та їх виконанням або між інформацією на телеекранах та об’єктивною реальністю.
Свого часу противник розкрутив ідею «Новоросії», яка від’єднається від України і потрапить мало не в райські умови. Її зустріне Росія, дасть високі пенсії, свою систему охорони здоров’я, освіту, зарплату, всілякі блага. Люди повірили в це. Не тому, що ненавидять Україну, просто вони хочуть жити краще. Також було сформовано образ ворога, нібито Україна та ЗСУ — це «хунта», «бандерівці», «фашисти», які прийдуть і всіх убиватимуть. Російські ЗМІ й сьогодні продовжують лякати громадян новинами про репресії з боку ЗСУ та концтабори, якщо Україна поверне собі Донбас.
Таке збурення суспільства триває певний час, а потім люди починають порівнювати: а що ж насправді? А де російські високі пенсії, зарплати? Де чиї позиції, хто звідки стріляє? І тоді виникає невідповідність між тим, що озвучують, і тим, що є в дійсності. Люди втрачають довіру до такої пропаганди. Відбувається зворотний ефект, з’являється роздратування й навіть ненависть до колись жаданого «русского мира».
Відповідно з нашого боку ефективно спрацьовує не стільки сухе спростування фейкової інформації, скільки викриття основ цієї брехні, з доказами, фактами, свідками. Це звужує зону толерантності й створює певний рівень недовіри до «визволителів».
Позитивний контент
Ми порівнювали два блоки новин, із будь-якого нашого каналу та з будь-якого російського. І знаєте, у чому відмінність? Із того боку найгірше подають на позитиві. А в нас навіть нормальні речі висвітлюють більше на негативі. Звідки цей безмежний песимізм? Але який наратив із того боку: «Весь світ проти нас, та перемога буде за нами!» Відчуваєте різницю?
Тепер уявіть, що людина живе в екстремальних умовах, як в ОРДЛО, у стресі, перманентному негативі. Це формує певні звички, своєрідний спосіб мислення. Чого прагне така людина? Правильно, вижити. «Дайте надію!» — ось чого вона хоче, і ось де секрет нашого успіху.
І це справедливо не лише для окупованих територій. Через негативну подачу новин у загальноукраїнському інформаційному просторі також формується «синдром лузера», мовляв, «усе в нас погано». Достатньо переглянути сюжети вечірніх новин більшості рейтингових телеканалів у прайм-таймі. І питання не в тому, хто з них більше чи менше патріотичний. Більшість журналістів, які працюють у районі АТО, рветься на передову, щоб показати війну. Але має бути певний баланс між сюжетами. Коли поруч показують війну й щасливе мирне життя, люди, звісно, тягнуться до миру. Дайте надію! У цьому має бути наша перевага.
Допомога місцевому населенню
Ми завжди просимо журналістів показувати, як наші військовослужбовці надають допомогу місцевому населенню.
Пам’ятаєте Трептов-парк у Берліні? Пам’ятник радянському воїнові, який ціною свого життя врятував німецьку дівчинку? Це працює. У нас нині таких позитивних прикладів багато. У Попасній передали гуманітарну допомогу, у Миронівському демонтували частину пошкодженого обстрілами будинку. Військовослужбовці діляться своїм продовольством, речами. Іноді навіть на шкоду собі, але надають допомогу. Тоді й спрацьовує «ефект Трептов-парку».
У кожному разі такі факти має бути оприлюднено: приїхати, подивитися на відремонтований дитячий садок. Поспілкуватися з людьми, які скажуть: «Так, прийшли військові, поставили вікна, відремонтували двері…» Якщо така інформація активно поширюватиметься, то жителі в інших населених пунктах будуть зацікавлені, щоб і в них так було. Так з’являються комунікації між військовими та цивільними. Тому там постійно працюють групи цивільно-військового співробітництва ЗСУ. До речі, у цьому напрямку ми випередили росіян.
Військові ЗМІ
Величезна проблема в тому, що нині у своїй країні, яка воює, ми не маємо свого телеканалу Міністерства оборони. Військове радіо «Армія FM» обмежене в частотах, немає ефективного механізму оперативного розповсюдження нашої військової преси, іншої друкованої продукції. Не завадила б військовим журналістам і сучасна мобільна польова друкарня…
Звертаю увагу ось іще на що. Від 30 до 50 відсотків друкованих матеріалів, які роздавали на автовокзалах, на КПВВ, провозили на непідконтрольну територію. Листівки й випуски газет брали навіть ті, які казали: «Нам усе одно». Скажу більше: є приклади, коли їх читають бойовики. Деякі глузують, а деякі замислюються.
Наші військові кореспонденти в районі АТО працюють оперативно, роблять достатньо професійні матеріали. Плюс мають ширший доступ до будь-якої точки в АТО, аніж цивільні журналісти, знають, що та як правильно показувати. І в онлайн-режимі «вистрілюють» цю інформацію. Чого не вистачає? Технічних засобів. Тут є над чим працювати.
Наведу такий приклад. Теле- й радіослужба ЗС США (AFRTS) має власну брендову мережу AFN (American Forces Network) по всьому світові, через яку здійснює мовлення, поширює радіо- й телевізійні новини, інформаційні та розважальні програми. Так формується відповідне ставлення, здійснюється інформаційне супроводження застосування армії США в тих чи інших конфліктах тощо.
Утім основою нашого успіху в інформаційній роботі залишається економіка та реальні перетворення в нашій державі. Ось відновили міст через Сіверський Донець — це гучна тема. Її підхопили всі місцеві журналісти. І з того боку вже всі знають, що ми таки відновили міст. Потім іще один… А в Криму керченський досі не зробили. А пригадайте фейкове «відновлення» інфраструктури в Горлівці, Дебальцевому… Тобто, коли є реальні позитивні зміни, поліпшується рівень життя, то можна казати, що й «там» завтра це також може бути. І рівень життя, і реформи, і відновлення інфраструктури. Але… У разі відмови від «русского мира». Це і є визволення Донбасу та Криму невоєнним шляхом, боротьба за свідомість наших громадян. Щоденні приклади будь-яких позитивних змін у суспільстві — це потужна зброя.
Записав Руслан СЕМЕНЮК, «Народна армія»
