Вона сиділа на стільці біля столу і до болю стискала в обох руках дві речі, які саме в цю хвилину мають врятувати її від пекучого душевного болю. В одній руці тримала мобільний телефон, який так уперто не хотів дзвонити, а в іншій — білесенькі, вологі від поту пігулки, які ще впертіше, ніж телефон, не хотіли потрапляти до її калинових вуст. Умить вона перехопила думку, що в неї є подруга — тьотя Марія. Вона. Тільки вона, подумала Вікторія, врятує її від примарного кохання. Від болю в руці Вікторія розкрила долоню, з якої, ніби іскорки від новорічного феєрверку, висипалися почорнілі від вологи пігулки і зі стукотом розсипалися по дощатій підлозі. Вона не кинулася їх збирати, бо саме вони буди їй уже непотрібні.
Тьотя Марія
Саме цю жінку Вікторія називала святою, бо таких щирих та добрих людей немає в цілім світі. На шпальтах газет вона частенько зустрічала оголошення про надання послуг від чаклунок, ворожок та екстрасенсів і не поспішала до них звертатися, бо просто-на-просто їм вона не вірила. Вважала, що ці люди шахрайським шляхом виманюють у людей гроші і, повірте, немаленькі. А от тьотя Марія — інша. Вона дасть пораду, щирим словом вилікує душу, заспокоїть і головне — переживе горе та нещастя разом з нею.
Дзвонила довго. До тих пір, допоки не почула на іншому кінці дроту голос своєї рятувальниці.
— Тьотю, він до мене не приїхав! — заволала. — Він мене покинув! — захлинаючись сльозами, продовжувала Вікторія. — Тітонько, ріднесенька, допоможіть!
У слухавці тихо. Чути лише тітчине дихання. Це означало, що тітка Марія думає, дивиться, бачить.
— Ти, Вітусю, що, отруїтися вирішила чи що? Через мужика? Схаменися! На тебе чекає доля. Потерпи до Різдва. І не сироти дітей. Дзвони.
Передісторія
Трусилися руки. Мобільний телефон бив током. Важка голова впала на руки. Їй наснилася бджілка, яка принесла в малесеньких рученятах янголятко і поклала в колиску серед хати, яка вся заквітчана пелюстками квітів.
— Мамо, хочу медку, — почула голос своєї донечки.
— Візьми, Маринко, медку і пригости своїх сестричок, — відповіла вже лагідно.
Діти. Вони народилися у шлюбі. Жила, чекала, терпіла і тяжко працювала. А от чи кохала? Не знає. Після Маринки завагітніла і вирішила народити ще одну дитинку, аби саме ця дитина скріпила шлюб, що майже розпадався. Бог подарував Вікторії ще двох донечок — двійняток. Щаслива мати горнула до грудей одразу два маленькі клубочки — теплі, пахучі й такі рідні. А чоловік скоса поглядав на цю ідилію і… сердився. «Віддай мені дітей і йди звідси, стерво!» — гаркнув так, що аж у вухах залящало. Пішла тихо, прихопивши з собою лише дітей. Купила будинок у селі біля батьків, облаштувалася. Дівчатка ростуть. Чоловік хоче їх забрати до себе, бо для нього в рідному селі немає пари. А вона, молода жінка, вночі, кутаючись у теплу ковдру, мріє про кохання…
Велика сила – любов!
Вранці сіла за комп’ютер. Подруга порекомендувала подати оголошення на сайті знайомств і знайти свою половинку. Його голос вона пам’ятатиме все життя. Говорив тихо, але впевнено. Оті два місяці розмови по телефону додали сили. Купила килим на стіну, хлібопічку, аби мати на столі щодня буханець запашного хліба, завезла дерево, нарубала на зиму полінець, аби в будинку було тепло й затишно, та до дня народження милого придбала подарунок — дорогий одеколон. Зранку вставала з ним, увечері засинала, заколисана його голосом. Мріяли вдвох про те, як вони зустрінуться на його день народження, як обвінчаються холодного зимового ранку в сільській церкві, як народять маленького хлопчика, придбають будинок, у якому мешкатиме малесеньке кошенятко та безхвостий боксер зі сплющеною мордою та підвищеною «слинявістю». Вікторія була впевнена, що їхні мрії здійсняться і що саме цей чоловік і є її долею, її половинкою на все життя. Бо вона його кохає. Кохає палко та безмежно. Незважаючи на те, що не знає ні його прізвища, ні точної адреси, ні його сім’ї, ні статусу. Вона закохана у примару. То й що, адже ця примара ось — ось приїде і врятує її від самотності. Вона вірила йому, як самій собі, і… чекала.
В очікуванні
Прокинулася рано. Заходилася чаклувати на кухні. Розтопила грубу, на якій зварила дітям кашу, поставила пекти хліб у хлібопічці, намила буряку та моркви на борщ, начистила чималенько картоплі, підсмажила на пательні великі шматки індика, аби запекти в духовці. Метушилася на кухні, аби встигнути приготувати обід і не червоніти перед милим, коханим чоловіком, якого сьогодні має зустріти та назавжди поєднати долі. Та враз схаменулася. Восьма година ранку. Чому він не дзвонить? Страшенно калатало серце. Руки шукали мобільний телефон. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок», — повідомив незнайомий жіночий голос. Вона розуміла, що ці слова говорить оператор телефонного зв’язку, автовідповідач, хто завгодно, але тільки не та жінка, яка розлучить її з коханим. До самого вечора Вікторія кричала цій жінці, аби та повернула її кохання. Примарне віртуальне, але ж кохання. Саме цього вечора у її руці з’явилися ті кляті пігулки, які ледь не зруйнували все її життя.
Ти – моя доля!
Врятувати життя — обов’язок кожного лікаря. Саме таким лікарем для Вікторії стала тьотя Марія. Вона наврочила їй долю на Різдво. «Христос народився — славімо Його!»
Того дня Вікторія довго клопоталася по господарству: поставила на стіл кутю, заправлену тертим маком, горіхами та медом, поруч — глечик з узваром, запекла рибу, порізала оселедець, подала куліш (пшоняна каша зі шкварками) у глиняній макітрі та запашного хліба. Довкола столу повмощувалися її дівчатка, акуратно вдягнені та зачесані. За старим звичаєм, кутю ставив на стіл хлопець із родини або чоловік, але його в неї не було. Непрохана сльоза впала на стіл, відскочила й опинилася на телефоні, який ураз задзвонив так голосно, що аж здригнулися діти. Того вечора до самого ранку Вікторія розмовляла з незнайомим їй чоловіком. Уранці зрозуміла, що вже ніколи не зможе жити без нього.
— Ти мені потрібна! Я тебе нікому не віддам! Я — твоя доля! — впевнено сказав голос на іншому кінці дроту.
— Так. Ти — моя доля! Бо так наврочила свята тьотя Марія.
Антоніна ТОВСТОП’ЯТ, м. Прилуки, спеціально для «Білої хати»
