242 дні — це на тиждень менше, аніж героїчна оборона Севастополя від фашистських загарбників під час Другої світової війни, і значно довше за оборону Брестської фортеці. Саме стільки трималися наші мужні захисники Донецького аеропорту, вписавши славетну сторінку в українську новітню історію.
Воєнна історія ДАПу розпочалася в ніч на 26 травня 2014 року, коли на територію аеропорту вдерлися приблизно 80 добре озброєних бойовиків «ДНР». Близько 7-ї ранку до терористів прибуло підкріплення — переважно з числа кадировців. Кіровоградським спецпризначенцям, які на той час охороняли внутрішній периметр аеропорту, висунули вимогу — вийти з території летовища. Відчуваючи кількісну перевагу, бойовики поводилися зухвало та самовпевнено. Але керівництво АТО мало іншу думку щодо виниклої ситуації.
Невдовзі в аеропорту висадився десант українських військових, які витіснили бойовиків із низки будівель аеропорту, зайняли периметр і диспетчерські вежі. А близько 11-ї години в новому терміналі ДАПу пролунав перший постріл українського снайпера — він ліквідував бойовика, який намагався підбити з ПЗРК винищувач ЗС України. Тоді ж українська сторона висунула терористам ультиматум — залишити аеропорт до 13-ї години.
Бойовики проігнорували вимогу й невдовзі пожалкували про це: операція з визволення стратегічного об’єкта вступила в активну фазу. Терористи зазнали чималих втрат і відступили. А сам аеропорт практично відразу перетворився на найгарячішу точку на карті АТО.
Незважаючи на Мінські угоди, терористи регулярно штурмували донецький аеропорт, проте українські військові успішно їх відбивали. Тоді ж народилась легенда про «кіборгів». І першими українських бійців так почали називати саме бойовики за надлюдську стійкість в обороні. До бойовиків долучалися кадрові російські військові, зокрема спецпризначенці ГРУ, але й вони не могли суттєво вплинути на хід оборони ДАПу з боку українців.
Фінальна фаза протистояння в аеропорту розпочалася 13 січня 2015 року. Після масованих артилерійських і танкових обстрілів із боку терористів завалилася диспетчерська вежа аеропорту, яка в народі стала символом його оборони. У тактичному плані вежа, яка височіла над місцевістю, мала велике значення: з неї корегували вогонь української артилерії. Знали про це також бойовики, тому після її зруйнування вони висунули «кіборгам» ультиматум: або залишити аеропорт, або загинути. «Ми не збираємося відступати», — відповіли українці. Відтоді зіткнення в аеропорту вже не вщухали майже ні на годину, а до донецького летовища було прикуто увагу всієї країни. Так у січні 2015-го ДАП став темою номер один.
Прес-центр АТО на той час нагадував гарячий цех. Телефонні дзвінки лунали мало не щохвилини: «Прокоментуйте…», «Як там наші…». Пам’ятаю день 15 січня. Ординська навала штурмує «кіборгів». Наші за підтримки артилерії відбиваються. Якоїсь миті я помилково набрав не той номер телефона. Після гудків у слухавці стали чутні часті постріли, а потім я почув спокійний голос:
— Здрастуйте, я зараз перебуваю в новому терміналі, трохи зайнятий, зателефонуйте пізніше.
Не втримався, щоб не поставити запитання:
— Друже, тут Лайфньюз показує, що вони вже взяли термінал...
— Нехай утруться! Ми ще живі... Вибачте, я зайнятий.
Номер був незнайомий. Не пам’ятаю, за яких обставин я набирав його раніше, тому не знав, хто був той хлопчина, який він на вигляд. Мабуть, у нього відкрите обличчя, приємна гарна усмішка. Можу тільки гадати. Але я знав напевно: він людина неймовірної витримки та сили волі… А його голос, несподівано чистий і спокійний, я не забуду ніколи. «Нехай утруться, ми ще живі…»
Того дня українці відбили атаки бойовиків, однак увечері телефон хлопчини не відповідав. Не відповідав він і наступного дня. Я досі вірю, що він був просто розрядженим…
19 січня бойовики підірвали другий поверх нового термінала, а в ніч на 22 січня, скориставшись коротким перемир’ям для вивезення вбитих і поранених, тихцем замінували будівлю та зруйнували її остаточно. Від неї залишився тільки каркас, тож обороняти було більше нічого. Тільки тоді українські військові відійшли до навколишніх населених пунктів, де продовжують утримувати позиції й донині.
Роман ТУРОВЕЦЬ, газета «Народна армія»
