Андрію Кузьменку (Кузьмі Скрябіну)
Жахлива, тужна нічка. Лиш попіл есемески
Коханої людини, що вже Тебе нема…
Тепер такі тут «звички»: у нас – ні дня без стресів…
Матуся – горобина, і донечка – сама!
Та чи зникає море? Про раннє розставання
Ти, друже, знав, здається, піснями відчував!
І ось, неначе вчора, побачились востаннє;
Печаль – мов куля в серці! І сльози – у рукав…
Пролив тихцем дещицю пронизливих сльозинок –
Яскраві зорі гаснуть найшвидше в небесах…
Твій янгол не стомився, це – просто відпочинок;
В душі ще віршів – рясно, і пісня – на вустах!
Твій човен не вернувся, немов Ковчег, блукає,
Лунає щирий голос крізь вогкий листопад…
Лиш розірвались буси, і ладан пахне раєм;
Неначе стиглий колос, схиляєшся від втрат.
Мов кінь, що скинув збрую, лишивши темну зграю,
Земні іржаві ґрати людської суєти…
Востаннє аплодую, востаннє співчуваю:
Хай буде добре, брате, і вільним станеш Ти.
Дмитро Романов, Сергій Дзюба, м. Чернігів
