…Уночі їй знову наснився рідний дім. Точніше – балкон у їхній квартирі в Алчевську – із синьо-жовтим прапором, який вони з чоловіком вивісили після Революції Гідності. Тоді й у них, на Луганщині, дедалі частіше почали збиратися активісти, котрі підтримували європейський вибір. То був навіть не голос вибору, а протест проти насилля, проти тих злочинних пострілів, що започаткували траурний список Героїв Небесної Сотні. У Києві на Євромайдані загинув і їхній товариш Сергій з Івано-Франківщини, тож, повертаючись додому, Світлана з Романом везли не тільки тягар чорної журби, а й обурення, що розпирало груди: як же так, а якщо їм захочеться висловити власну думку вголос, заявити про своє бажання жити не за «совковими» стандартами, а інакше, справді вільно, демократично, «по-новому», то матимуть шанс… отримати удар в голову чи кулю в серце?!
Когось, може, така «перспектива» зупинила б, змусила б причаїтися, заховатися в свою мушлю, тільки не Світлану Шиян. Хоча, здавалося, чого їй треба: пильнуй свій бізнес, рахуй гроші, їдь собі на відпочинок – до Європи чи Америки, на Мальдіви чи Сейшели, або ж у Стамбул, Афіни, Дубай, як бувало раніше, й не лізь туди, куди тебе не просять. Та їй якраз туди…
Коли в Луганську прокинувся й свій міні-Майдан, Світлана з чоловіком стали їздити до обласного центру щонеділі. Біля пам’ятника Тарасові Шевченку збиралася молодь, читала Кобзареві вірші, виголошувала гасла «Україна – єдина», «Луганськ – український». І Світлана разом з ними чіпляла на груди жовту й блакитну стрічки, брала до рук національний прапор. Щоправда, Майдан тут був далеко не такий масовий, як у столиці. Більшість місцевих мешканців чи то не поділяла думок активістів, чи боялася заявити про свою позицію, чи просто керувалась принципом «моя хата скраю». Згодом неподалік місця збору «революціонерів» розбили свої намети місцеві «антимайданівці». Та й міліція, яка спершу не дуже втручалася в сценарій луганських «бунтівників», почала розганяти їх. Щоправда, таких лідерів, як вона, «по-доброму» попереджала: мовляв, не наривайтеся на неприємності.
Вона, звісно, гаряча голова, та не схильна втрачати здоровий глузд. Жовто-блакитний прапор з балкона довелося таки зняти після того, як раптом посеред ночі їй зателефонувала знайома журналістка й застерегла: в під’їздах сепаратисти вивішують списки «бандерівців» – активних патріотів. А за кілька днів – ще одне попередження. Вона тоді з іншими однодумцями чергувала у військкоматі, бо надійшов сигнал від деяких чоловіків, що їх не хочуть записувати добровольцями в АТО. Залишила на узбіччі свого автомобіля, на капоті якого майорів маленький прапорець кольорів блакитного неба й стиглої пшениці. Їй на «мобільник» зателефонував знайомий бізнесмен, який проходив повз, і тихо сказав: «Прибери прапор. Будь мудрішою. Бо розгромлять авто й тобі дадуть по голові».
Годі було ігнорувати такі поради. Бо та журналістка, прізвище якої теж потрапило до «чорного списку», вже боялася ночувати вдома, десь переховувалася. І хоч першою реакцією на її нічний дзвінок було Світланине роздратування: «Що ти пропонуєш – брати немічного батька (він переніс кілька інфарктів і без стороннього догляду не міг обійтися – авт.) й втікати невідомо куди?», – спокушати долю далі було небезпечно.
Ви читаєте сьому розповідь проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика
А під її балконом, до речі, відкрив свою крамницю «олігарх місцевого розливу», який періодично приймає, годує так званих «ополченців». Вони вже не раз косо поглядали на російськомовну українську патріотку, котра, поїздивши по всій країні, зокрема й по Західній Україні, переконувала своїх земляків: чутки про «бандерівців» дуже перебільшені.
Отож Світлана Шиян – успішна підприємниця, володарка готельно-ресторанного бізнесу –в рідному Алчевську стала своєрідною персоною нон ґрата.
– І коли серед нічної тиші ти раптом прокидаєшся від різкого звуку гальм і думаєш, чи то вже за тобою приїхали, тоді хоч-не-хоч, а мусиш приймати рішення, – в її голосі, втім, не відчувається трагічних ноток, хоча при цьому мимоволі спадають на думку кадри з фільмів, де «воронки» приїжджали під домівки «неугодних», які виходили з дому й більше не поверталися…
Вона таки змушена була виїхати з міста. «Я зрозуміла, що в цій резервації нас нічого доброго не чекає», – пояснила своє рішення щодо зміни місця проживання. Навіть хворого батька довелося на певний час залишити під опіку чоловікових родичів. Не думала тоді, що «побачиться» з ним… уже на похоронах. І то не без остороги – знайомий підприємець попередив телефоном: «Тобі на всі ці ритуальні справи дали тиждень». Тож торішні Різдвяні свята Світлана провела вдома, та, на жаль, із сумного приводу. Відтоді до Алчевська не навідувалася.
Досі їй сниться рідний дім, балкон із жовто-блакитним прапором, під’їзд, де живуть доброзичливі пенсіонерки, для яких Світлана була своєрідною «паличкою-виручалочкою»: комусь треба укол зробити, для когось купити ліки в аптеці, комусь викликати «швидку», а хтось просто без її поради не обходився. Отака собі «рятувальна служба» в її особі (схоже, недаремно її назвали Світланою – світла, чутлива душа в неї)…
Не забулося, як батько читав їй нотації: «Домахалася прапорами», – здогадуючись про зміст нічних дзвінків. Його, знесиленого хворобами, політика мало цікавила. Усе життя працював на шахті. Дружина, Світланина мама(вона рано пішла з життя), хворіла й не працювала, а йому потрібно було утримувати двох дітей. Свого часу доля закинула їх на Донбас, хоча він походив із Західної України, вона – з Полтавщини. Так збіглося, що в обох родичі були репресовані, й цю сторінку родинної біографії вони намагалися не згадувати. Тож Світлана мало що знає про своїх дідусів. Зате спілкування з бабусями вплинуло на її характер. Почуття патріотизму – від них, впевнена вона. А от старший брат зовсім по-іншому оцінює нинішні події, не розуміє сестру. «Там багато таких, комувсе одно, під яким прапором жити, аби зарплату платили», – каже вона з цього приводу й зауважує, – засуджувати тих людей не варто, адже досі влада особливо не переймалася Східною Україною, ніхто не дбав, аби там були українська література, українська історія, українські газети, українське телебачення.
Та в таких умовах Світлана відчула себе справжньою українкою. Дарма, що розмовляє переважно російською мовою. Очевидно, бунтівний козацький дух предків у ній не дрімає. Вона, навчаючись у російській школі, любила українську мову й літературу й вельми раділа, коли до них прийшла викладати цей предмет нова вчителька, справжня професіоналка і патріотка. Крім того, дівчина була лідеркою ще в школі, видавала ідеї «на-гора» і в інституті, й на роботі – де б не працювала. І такою залишилася, попри те, що позаду вже й комсоргівські справи, й експерименти з вибором фаху, й чимало бізнесових проектів. Вона не боялася і не боїться братися за щось нове, реалізовувати власні фантазії й задумки, вважаючи, що краще зробити спробу, аніж потім шкодувати, що дещо упустила. Думала стати медиком – зрозуміла, що це їй не світить, вступила в металургійний – збагнула, що то справа не для неї. А ось будівельний фах і спеціальність менеджера з готельно-ресторанного бізнесу знадобилися. Причому не тільки вдома, на Луганщині, а й в інших куточках України.
Якось знайомий запропонував їй поїхати на Закарпаття: там власник відкривав базу відпочинку й шукав фахівця, який зміг би підставити своє плече в організаційних питаннях. У Світлани ж, яка на той час працювала адміністратором у кафе, це непогано виходило. І коли поїхала за новою адресою, вкотре довела, що має організаторські здібності, вміє запалювати ідеєю й об’єднувати людей, реалізовувати найсміливіші проекти й доводити справу до кінця. А далі – пішло-поїхало: хтось із кимсь поділився своїм секретом успіху, дав її контакти, тож запрошень на роботу не бракувало. Отака вона, певно, везуча в час, коли хтось не може знайти засобів до існування…
Світлана, з її непосидющою вдачею, залюбки їздила у відрядження: облаштовувала готельно-відпочинкову інфраструктуру, відкривала ресторани й кафе, бази відпочинку, готувала персонал для турбаз. То на Закарпатті, то в Прикарпатті, то в Криму. Львів, Івано-Франківськ, Ужгород, Київ… Де тільки не побувала Світлана Шиян, якими тільки стежками не походила, до чого тільки не докладала свого розуму й рук. І, треба сказати, здебільшого задумане їй вдавалося. За непосидючість, за «вічний двигун» у характері подруги називають її авантюристкою, вкладаючи в цю оцінку позитивний сенс. Своєрідні авантюри, пошуки пригод, ризиковані ідеї – це справді її стиль. Сидіти й очікувати з моря погоди – не в її правилах.
Кілька років тому луганчанку запросили на Буковину. У селі на Путильщині Чернівецької області влаштовували відпочинкову базу, відкривали ресторан. І ось перед Новим роком вона приїхала знайомитись із колективом. Потрібно було підготувати величезний бенкет. «Ви мусите освоїти всі види робіт, бути універсалом», – навчала вона місцеву «бізнес-вумен», пропонуючи завітати на майстер-класи від фахових рестораторів, з якими приїхала до Карпат виконати свої завдання. Та тільки відмахнулася: мовляв, навіщо їй ходити на уроки для офіціантів та барменів? А її підлеглі не приховували свого роздратування: якась «москалька» буде їх тут повчати! І коли гості тієї забави були вже майже на порозі, з’ясувалося: кухарі свою справу зробили, страв усіляких наготували, а ось подавати до столу нікому – місцеві гарсони пішли зустрічати Новий рік додому, проігнорувавши і власників ресторану, й замовників. Ось тоді Світлана нагадала управительці про свої настанови й разом з нею вдягнула фартушок офіціантки. Зрештою, закінчилося тим, що власниця дякувала їй, колектив зрозумів свою помилку, всі вони подружилися й досі тут не забувають «учительку» з Донбасу.
Публікація про презентацію книги "«Знедолені? Нездоланні!»" та відео ТУТ
Власне, ця історія зіграла певну роль у ситуації, коли Шиян покидала свою малу батьківщину. На той час у неї було чимало друзів у Чернівцях, – вона взагалі притягує до себе людей, тож після відряджень коло її спілкування розширюється, додаються нові й нові однодумці, «свіжі» зв’язки. Й опинившись у статусі вимушеної переселенки, вона спершу оселилася в чернівецької подруги, а згодом, коли приїхав чоловік, підшукали собі квартиру. Потрібно було думати, як далі жити, де заробити на шматок хліба, на оплату житла. Ті мешканці Донбасу, котрі приїхали в область з першою хвилею біженців від війни, від сепаратистських настроїв, одразу потрапили в поле зору місцевої влади – їх поселили в готелях, розпочали будувати гуртожитки. Та зі зростанням чисельності переселенців (їх, за словами Світлани, нині на Буковині понад 3200 осіб) проблема виживання гостей в нових умовах дедалі більше стала зводитися до «формули» «порятунок потопельника – справа рук самого потопельника».
Принаймні Світлана Шиян дотримується такої думки. Пригадує, як у Києві були заплановані громадські слухання на тему підтримки вимушено переміщених осіб. Вона придбала квиток на потяг, аби взяти участь, проте чомусь передумала й здала його. Інтуїція їй підказувала, що слід очікувати чергової «говорильні» деяких нардепів з перспективою набрати балів перед майбутніми виборами. Як у воду дивилася! Після сьомої вечора, коли «дебати» завершилися, зателефонувала подруга, яка нині мешкає в Луцьку, й розповіла, що то була зустріч переселенців… із переселенцями. Жоден міністр не прийшов вислухати їхні проблеми. Зате деякі народні обранці піарилися, що вони влаштували таку важливу дискусію. Та яка від неї користь?
Втім, Світлана не відкидає думки, що на новому місці потрібно використовувати будь-які можливості, стукати в усі двері, починаючи з тих, що у високих кабінетах. Вона добре знає з власного досвіду, що й при влаштуванні бізнесових справ, й у колективних інтересах, і в особистих проблемах важливо налагоджувати діалог, шукати порозуміння, знаходити оптимальні рішення складних життєвих завдань.
Сама вона й у Чернівцях не стала сиділи без діла. Її подруга Оксана Лелюк, яка очолює громадську організацію «Палітра Буковини», познайомила жінку з місцевими волонтерами, і Світлана певний час допомагала їм – на своїй автівці розвозила «гуманітарку», долучалася до їхніх акцій. А згодом, за порадою колежанки, взялася за створення власної громадської організації. Досвід написання інвестиційних проектів, за якими вигравала гранти, в неї вже був. Отож торік вона зареєструвала громадську організацію «Донбас український», яка опікується вимушеними переселенцями. Ініціатива – її, а довкола неї об’єдналися ті люди, котрі, як і вона з чоловіком, намагаються призвичаїтися до «життя по-новому». Від місцевої влади – приміщення, запевнення в добрих намірах і співпраці. А підтримка більшою мірою від громадських організацій – Товариства «Український народний дім», Комітету виборців, волонтерських об’єднань. Хоча, на відміну від більшості таких осередків, їхня громадська організація збиранням і розподілом гуманітарної допомоги не займається. «Я не прихильник цього, бо особа, яка звикає, що їй дадуть готове, й не докладає власних зусиль, певною мірою деградує», – пояснює пані Світлана. – Як кажуть, треба дати людині вудочку, а не рибу». Звісно, подекуди й «гуманітарка» необхідна, аби організувати свято для дітей, роздати подарунки. Проте головна мета «донбасівців» – посприяти в розв’язанні тих проблем, які нерідко звалюються на голову вихідців з областей, де драматичні події перекроїли всі життєві плани.
Скажімо, за переїзду загубилася трудова книжка чи інші документи, а на тимчасово окупованій території добитися правди неможливо, архіви переїхали, на запити не відповідають. Світлана особисто намагається зарадити землякам. Використовує старі зв’язки з депутатами, юристами, телефонує й на Донбас, і в Київ. Налагодила деякі контакти й тут, у Чернівцях. До прикладу, з обласною службою зайнятості, адже проблема працевлаштування слідом за пошуком житла – найголовніша. Ось і недавно вона ініціювала «круглий стіл» на базі міського центру зайнятості, на якому обговорювали можливості місцевого ринку праці. Хоча, якщо чесно, багатьох переселенців із шахтарського регіону пропоновані службою вакансії не завше влаштовують, адже середній рівень заробітної плати в Чернівецькій області значно нижчий, ніж на Донбасі. Зате може дещо пригодитися пропозиція відкрити власну справу, на що Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття виділяє певну грошову допомогу.
Та й сама очільниця ГО «Донбас український» упевнена, що люди повинні працювати в тій сфері, до якої Бог дав талант, і організовує консультації для охочих, як складати бізнес-плани, створювати резюме, брати участь у конкурсах на здобуття грантів.
Зрештою, в кожного переселенця своя історія, розповідає Світлана. Хтось приїхав на нове місце не з порожніми руками, маючи стартовий капітал на розвиток власного бізнесу. Чимало приїжджих повідкривали сувенірні крамнички, інші торговельні точки. Хтось шиє й ремонтує взуття, працює на парковках, комусь вдалося влаштуватися в Пенсійний фонд чи податкову, а декому довелося піти прибиральницею. Шукає застосування своїм рукам і Олексій з Луганщини – він уміє ремонтувати важке обладнання. Щоправда, йому для роботи потрібна простора площа, адже ж має справу з великогабаритними об’єктами, які не запакуєш у ручну валізу. І ось тут виникають проблеми, скаржився він Світлані Шиян. Порожніх приміщень, які могли б слугувати за майстерню, в Чернівцях не бракує. Вони «простоюють», проте коли справа доходить до розмов щодо оренди, господарі «заломлюють» таку ціну в євро, що добрі наміри вмільця зводять нанівець. «Я не хочу їхати за кордон, прагну працювати в Україні, – емоційно говорив Олексій у бесіді, – проте якщо тут таке ставлення, то, боюсь, доведеться робити вибір».
Ця розмова відбулась якраз після того, як у Чернівцях завершився кількаденний бізнес-форум за участі польських підприємців. Звісно, виступаючи перед чернівецькими діловими людьми, сусіди розповіли про власні історії успіху, можливості їхнього ринку праці й умови оплати трудової діяльності. Порівняння, як можна здогадатися, були не на нашу користь. Світлана й сама піймала себе на думці: а чи не податися за кордон? У Польщі доводилося бувати, мову трохи знає, досвід налагодження бізнесу має. Проте поки що відкинула цю думку, адже на часі реєстрація власної фірми в Чернівцях. То буде універсальне підприємство, точніше послуги його – комплексні. В основі діяльності – пошук фахівців різних спеціальностей (від сантехніка, бухгалтера, перукаря до айтішника, журналіста), які виконували б замовлення клієнтів. Котрих, своєю чергою, шукатиме її фірма-посередник. Назву Світлана вже придумала – «Фігаросервіс», згадавши здатність оперного героя бути «то тут, то там»…
Чи свідчить це, що алчевська «авантюристка» планує пустити своє коріння тут, у маленькому Парижі (як часто називають місто Чернівці, розташоване на перетині європейських шляхів) надовго? Поки що вона не впевнена.
– Складно говорити про майбутнє, – каже відверто. – Я взагалі ніколи нічого не загадувала. Кажуть же в народі: «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани». Завжди думаю: прокинулась уранці – вже добре, є хліб на столі – слава Богу… Мені часто дзвонять переселенці й запитують: що робитимемо? Я всю зиму відповідала: доживемо до весни, може, щось зміниться, не треба панікувати. Та ось уже й весна… Днями повідомили, що ми виграли грант – хоч і невелика сума, та будемо працювати. У перспективі – ще три проекти… Не можу запевнити, що залишуся в Чернівцях назавжди, не буду й стверджувати, що не залишуся. Що ж до Східної України, то скажу одне: повернутися туди можна буде лише тоді, коли там пануватиме влада українська, справжня…
Хоча Світлана Шиян сумує за своїм домом. Їй сниться, що вона врешті повертається туди після такого довгого «відрядження». Ностальгія дається взнаки особливо в час, коли залишається наодинці зі своїми думками. Тоді слухає музику, йде до філармонії на концерт симфонічного оркестру чи в органний зал, до театру. А ось новини по телевізору дивитися не любить – надто багато в них печального, що хочеться плакати. Втім, її внутрішній «вічний двигун» не дає довго тасувати спогади й піддаватися сумному настрою. Вона завжди була і є оптимісткою. Оптимістичною українкою.
Валентина Мацерук
Довідково
Наприкінці липня цього року в Чернігівській бібліотеці імені М. Коцюбинського відбулася презентація книги різних історій переселенців «Знедолені? Нездоланні!», яка видана Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика. Публікація про презентацію книги ««Знедолені? Нездоланні!»» та відео ТУТ
До книги увійшли 15 історій переселенців, які залишили окуповані території Донецької та Луганської областей, а також окупований Крим, і спробували розпочати нове життя в інших регіонах України.
Як розповіла редактор-упорядник цієї книги Ірина Черниченко, над виданням працювали 15 авторів – журналістів, з них деякі також є переселенцями з окупованих територій східних областей України.
Попередні публікації тут:
