Понедельник, 25 ноября 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

За віру Христову і проти колгоспу


У село Боршну на Чернігівщині, що привільно розташувалося над заплавою річки Удай на схід від Прилук над трасою Київ-Суми, колективізаційна біда прийшла на самому початку 1930 року. На той час у селі, що мало 341 двір, жило понад півтори тисячі мешканців. У січні того року у Боршні було створено артіль «Нове життя». Для того щоб полегшити собі справу зі створенням колгоспу, влада проводить «зачистку» села від «антирадянського елементу». Наприкінці січня у Боршні було заарештовано велику групу селян. Ув’язнили господарів, що найактивніше критикували нову затію влади, а також чиї господарства були найзаможніші. Тоді ж і закрили Свято-Ільїнську церкву та арештували священика Іоана Лабунського.

Впродовж січня – лютого сільському партійному активу вдалося змусити вступити до колгоспу понад дві третини господарств села. Але вже у березні того року, як тільки послабився тиск, боршняни масово залишають колгосп. До 30 березня 1930 року у Боршні було написано 145 заяв на вихід із колгоспу.

«НАЩО ГРАБУЄТЕ ЦЕРКВУ ВНОЧІ, ПРОКЛЯТІ КОМСОМОЛЬЦІ»

Але відкрите протистояння сільської громади із владою почалося у квітні, у Страсний тиждень напередодні Пасхи. У центрі протистояння опиналася закрита сільська церква.

Пізно ввечері понеділка 14 квітня із Прилук у Боршну, приїхали завідуючий райадмінвідділом Нейтер, представник райвно Журавський і два співробітники райадмінвідділу. Вони прибули за вказівкою секретаря Прилуцького райпарткому Жеребчевського щоби забрати цінності і майно із закритої церкви.

У сільраді партфункціонерів зустрів черговий Іван Шептун, котрий запропонував викликати «господаря села», голову сільради Симона Кальниченка. Але прибулі проігнорували місцевих та опівночі рушили до церкви. Відчинили замок, засвітили там лампу та «приступили до вилучення майна».

Поява серед ночі світла у церкві стривожило село. «Селяни, що вночі побачили світло в церкві, почали збиратись натовпом, який до другої години досяг 200 осіб, більшість яких були жінки, що кричали: «Нащо грабуєте церкву вночі, прокляті комсомольці», – відзначав у таємному спецповідомленні про ті події начальник Прилуцького окрвідділу ДПУ УСРР Миронов.

Районні функціонери, побачивши людей, припинили свою нічну справу і зачинили церкву. А далі, намагаючись прорватись, вони накинулися на жінок із кулаками. Кілька жінок було побито, а Нейтер ще до світанку виїхав з Боршни.

Дії комсомольців викликали велике збурення в селі. Уранці до сільради почали збиратися жінки. Вони вимагали від голови сільради відчинити церкву, щоб перевірити чи все там в цілості. «Чого не даєте ключів від церкви, ми ж повинні подивитись, чи все ціле, бо в ночі були бандити, які світили в церкві, і двоє з них ще й зараз сидять в церкві і показують людям дулі», – говорила голові сільради Настя Бойточенко. А Уляна Бодянська звернулася до жінок зі словами: «Якби сю ніч приїздила влада або міліція, то вони не грабували б церкви, а вони б приїхали у день і при людях узяли б майно, а то це бандити-комсомольці».

Голова сільради С.Кальниченко на усі ці вимоги лише розводив руками: ключі від церкви забрали у райадмінвідділ. Тоді жінки кинулися до церкви. «Не дають ключів – не треба, а за віру христову постоїмо. Збирайтесь, баби, беріть кочерги, рогачі, розламаємо замок від церкви і подивимося, що за бандити там сидять», – закликала  сусідок Уляна Шептун.

Біля церкви натовп жінок все збільшувався. До великого дзвону церкви прив’язали мотузку і почали бити в набат. Невдовзі зібралось до семи десятків жінок. Роздавалися крики: «Що це зробили з нашою церквою, і що думають робити».

Церкву відчинили лише наступного дня 16 квітня, коли привезли ключі із Прилук. Хоча церкву не було пограбовано, але селян це не заспокоїло.  Громада села бере храм під свою охорону. «За декілька днів до великодня жінки кожної ночі в кількості 5-7 осіб ходили по селу і охороняли церкву», – відзначали чекісти у своїх таємних звітах.

Одночасно боршняни постановляють домагатися повернення церкви. Іван Шептун, у якого у ту ніч комсомольці побили матір і сестру, від імені громади пише скаргу «всеукраїнському старості» Григорію Петровському. У ній боршняни вимагали покарати винних комсомольців та повернути громаді храм.

У Страсний четвер 17 квітня делегація в складі 20 жінок від Боршни і Валок з клопотанням про відчинення церкви прийшла у Прилуки до окружної влади. Влада вчергове обійшлася обіцянками.

«В СЕЛІ БОРШНА ФІКСУЄМО НАПРУЖЕНЕ СТАНОВИЩЕ»

Великодні свята у Боршні пройшли у напрузі. Вже у третій день свят, 22 квітня, із самого ранку біля сільради почали збиратись боршняни. Зібралося кілька сотень селян, вимагаючи від голови сільради відкрити загальний схід села, щоб обговорити найбільш наболілі питання: «Повернути всю землю, що забрав колгосп», «Повернути попа Лабунського  і церкву», «Повернути засланих куркулів».

«Коли голова сільради заявив, що він без відому Райвику загального сходу за питанням церкви скликати не може, то його насильно за руки і ноги витащили з сільради, винесли стіл і знову почали вимагати відкрити сход», – звітували про події того дня у Боршні прилуцькі чекісти.

Бачачи зростання напруги у Боршні, районна і окружна влада здійснює кроки, що на їх думку мали би заспокоїти село. Ситуація в Боршні розглядалася на засіданні бюро Прилуцького окружкому КП(б)У, «на місце виїздив окрпрокурор і нарслідчий та інші відповідальні робітники». Комсомольців, що у квітні увірвалися до церкви було засуджено до піврічного ув’язнення. Але усе це не могло заспокоїти селян. Бо влада відмовлялася повертати церкву та звільнити зарештованих або висланих священника та інших боршнян.

«На протязі ось уже півтора місяця в селі Боршна фіксуємо напружене становище… Різні протирадянські вимоги тривали весь час, зокрема, систематично охоронялася церква, навколо якої фактично скупчувалася вся протирадянська робота, – писав у своєму таємному спецповідомленні наприкінці травня начальник Прилуцького окрвідділу ДПУ УСРР Миронов. Але комуністи були б не комуністами, якщо б не намагалися обдурити селян. Роблячи з одного боку поступки селянам,  з іншого чекістськими руками влада прагне арештувати лідерів сільського спротиву. Проте зустрічає опір. Той же Миронов у в уже цитованому спецповідомленні інформує партійний окружком, що «через напружене становище ми оперативних заходів не вживали, бо арешти, безумовно, призвели б до ексцесів. Яким-небудь іншим шляхом вилучити організаторів теж було неможливо, бо, як ми вказали, весь час в селі були пости».

Чекісти вдавалися і до обману. «Ми намагалися, – пише Миронов, – шляхом викликання в окрвідділ як свідків, затримувати винних, але вони категорично відмовлялися з’являтися в окрвідділ. І був навіть випадок, коли один з тих, що викликались, викликав по телефону окрвідділ і заявив в категоричній формі, що вони на допит не підуть. Оперативні заходи не вживалися ще й тому, що майже всі учасники й керівники хвилювань є середняки й бідняки», – відзначав керівник чекістів Прилуччини.

Як звітували чекісти на основі своїх агентурних даних, у Боршні «за керівництвом Мошкала Костя, його дружини Одарки, Шептуна Івана, Фесенко Уляни, Білобородька Івана, Каленіченко Ганни, Фурси Федора, Романченка Грицька, Шептуна Йовтуха й Шептун Усті утворилась кріпко спаяна група», яка очолила спротив одновельців владі. Натхненнником спротиву був і вчитель Павло Курочка, із яким дружив Іван Шептун. Односельців таємно підтримував і голова сільради Симон Кальниченко, якому доводилося всіляко маневрувати між громадою і партійною владою. Протягом півтора місяця село вело напружену боротьбу із владою. Розв’язка настала наприкінці травня 1930 року.

«БИЙ БАНДИТІВ, ДОЛОЙ РАДВЛАДУ»

У той час Судова трійка ДПУ УСРР почала розгляд справи арештованих ще у січні боршнян та священника Іоана Лабунського. Можливо, звістки про це і сколихнули село.

Тож 29 травня у Боршну терміново виїжджають представник Прилуцького партійного окружкому, голова окрвиконкому та окружний прокурор. Сільрада скликає загальні збори села. Але засідання відразу пішло не за сценарієм влади. Замість того, щоби мовчки слухати високопосадовців, боршняни починають ставити їм свої вимоги. «На початку зборів натовп намагався перевести насильство над представниками округи, не давав говорити», – відзначав начальник прилуцьких чекістів Миронов у своєму спецповідомленні. За його словами, «натовп висунув такі питання на повістку денну: повернути глитаїв з виселки, повернути попа Лабунського з бупру, відкрити церкву, розпустити сільраду й розігнати колгосп».

Очевидно, ці питання партійні владоможці обговорювати наміру не мали. І, як далі інформував Миронов: «Незадовольнившись відповіддю представників влади й не дивлячись на їх максимальні зусилля, натовпв кількості 250 осіб вирушив на м. Прилуки з гаслом: «Зруйнувати бупр, не залишивши камінь на камені». Похід очолив голова сільради С.Кальниченко.

Як тільки у Прилуки прийшла звістка, що боршняни рухаються до міста, Миронов підняв по тривозі міліцію та чекістів. І на чолі загону міліції та співробітників окружного відділу ДПУ рушив навперейми демонстрантам. У селі Дітківці чекісти зайняли міст на дорозі із Боршни. Селяни, підійшовши до моста, побачили озброєну перешкоду й зупинились. Чекісти почали демонстративно записувати імена учасників походу. Це злякало селян і вони повернули назад.

Але невдача не зупинила боршнян. Вони вирішують наступного дня повторити свій мирний похід, але зробити його масовим. Для цього у сусідні села були відправлені гінці. Боршняни наголошували, що похід має бути мирним, без зброї, «за формою гапонівського виступу».  Одночасно у Боршні були виставлені патрулі на дзвіниці біля церкви й на всіх головних шляхах, що ведуть з міста.

Але це не врятувало село від карателів. Біля 1 години ночі на 30 травня прилуцькі чекісти, вочевидь, на чолі із начальником окружного відділу ДПУ Мироновим та із загоном кінних і піших міліціонерів чисельністю 70 штиків таємно входять в Боршну. Очевидно, загін стежками в обхід виставлених громадою патрулів провели місцеві сексоти та активісти. Сховавши міліцейський загін у «замаскованому місці», першим ділом чекісти у супроводі місцевих активістів кинулися арештовувати лідерів протестів. Проте, як відзначав  Миронов, «їх вдома не оказалось, бо вони всі були в церкві, яка фактично за останні дні стала за штаб руху».

Чекісти почали оточувати церкву. І тут їх помітили. На дзвінниці почали дзвонити у дзвони. На дзвін почали збігатися люди. У різних частинах села почали спалахувати сутички. З двох сторін у бік міліцейського загону почали лунали постріли. Чекісти згодом, мабуть, значно перебільшуючи, звітуватимуть про сотню пострілів, які були зроблені в їхній бік. Щоб припинити стрілянину, керівництво загону відправило дві групи у ті боки, звідки лунали постріли. Один із селянських патрулів із трьох чоловік заліг у яру і впродовж години відстрілювався від насідаючих міліціонерів. У перестрілці одного із селян було поранено і захоплено, але двоє інших змогли відступити.

В одному із кутків села було підпалено колгоспну клуню і частину міліцейського підрозділу було відправлено боротися із вогнем. В іншому – селяни побили групу із трьох чекістів та місцевого комсомольця під час спроби арешту селян.

Тим часом у центрі села кількість людей все збільшувалася. «Під час цього хвилювання були вигуки:«Бий бандитів, долой радвладу, хай живе Царат», — відзначали чекісти. Тож міліцейський загін, відкривши попереджувальний вогонь, кинувся розганяти селянський натовп. В результаті жорстких дій чекістам вдалося до світанку провести арешти. Було затримано 25 боршнян. Кільком вдалося утекти, у тому числі і завдяки голові сільради. Про загрозу арешту він попередив, зокрема, Івана Шептуна,. Щоправда, самому голові ув’язнення уникнути не вдалося. «Коли ми захотіли його заарештувати, то натовп підняв крик, що «це хороша людина», й запротестував проти його арешту. Голову сільради ми викрили, й зараз він знаходиться під арештом», – візначав керівник прилуцьких чекістів.

Так закінчилася спроба боршнян відстояти свою церкву та визволити священника. Отець Іоан Лабунський в рідне село повернувся лише після відступу червоних у 1941 році, коли була відкрита і церква. Але у 1944 році його знову було арештовано і отець загинув в ув’язненні.

Володимир ТИЛІЩАК, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/