Менш войовнича частина городнянців, що мешкають у країні-агресорці, оминаючи гострі кути нинішньої війни, чомусь роблять наголос на тому, що у нашому краї нібито колись спілкувались лише російською та ще тримовним суржиком, що, на їхню думку, повинно свідчити про глибоку приязнь українців до росіян, виключаючи будь-яке підґрунтя війни. Відповідно, події з 2014 року, як і вторгнення окупантів 24 лютого 2022-го саме через територію Городнянщини, вони виносять за дужки цієї «дружби».
Так, ленінська політика русифікації була більш агресивною, порівняно з попередньою, царською. За сімдесят років її впровадження Кремль досяг бажаного. Разом з тим як у побуті, так і в офіціозі українська мова була і не згасала. У Городні з трьох міських шкіл у двох предмети викладались українською, за кількістю учнів вони майже вчетверо перевершували наповненість школи №3 з навчанням російською мовою. А ще були школи сільські – всі україномовні. На сцені будинку культури щомісячно ставились українські вистави.
Пригадую багато знайомих, які спілкувались вишуканою українською мовою. Це було красиво. Та й з суржиком не все так просто – така суміш нібито географічно відповідає нашим умовам. Але, буваючи у дитинстві у Мощенці (маминому краї) та у Дроздовиці (батькова сторінка), кожного разу чув слова, які використовувались лише там та були «іноземними» для мешканців іншого села. І то вже не суржик, а оригінальна говірка конкретної місцевості. Декілька років тому багато хто з нас долучися до цікавого проєкту «Городнянська мова», був виданий словник такої. Відносити цей пласт культури до меншовартості є помилкою чи свідомою зневагою до свого краю.
А колись ця повага могла дорого коштувати. Мені зовсім не потрібна машина часу, аби опиниться за 93 роки у минувшині та розповісти, що тоді робив мій дід Розинко Василь Фомич. Тут справа не у фантастичному винаході, а у прозаїчній кримінальній справі №240/40679 Чернігівського обласного відділу Державного політичного управління (ДПУ) УРСР від 27 грудня 1932 року.Того дня уповноважений оперативно-слідчої групи Умов за санкції заступника начальника цього обласного відділу Бржезовського розпочав слідство за статтями 54-2, 54-11 Кримінального кодексу УРСР та арештував обвинуваченого «1888 року народження, вихідця із с. Дроздовиця, селянина, хлібопашця, бідняка, індивідуальника, підданого УРСР, українця, малограмотного», і пред’явив обвинувачення «в участі у контрреволюційній організації, що ставила на меті повалення Радянської влади збройним шляхом».
Я тримав у руках ту пожовклу справу обсягом у 53 аркуші. Чекісти скрупульозно зібрали дані щодо всієї дідової родини, не обмежившись лише самими близькими. До справи підшиті й довідки щодо кількості худоби, реманенту, землі, що оброблялась. Дід ретельно виплачував державі всі податки, а їх було більш ніж достатньо. А ще він був, нібито, класово свій – червоний партизан, брав участь у відомому дроздовицькому повстанні, що завершилось перемогою над німецьким загоном, але і не зовсім свій – залишався поза межами колгоспу.
З допитів свідків, його односельців слідувало, що нібито у Дроздовиці зорганізувалась чи не сама по собі якась група заколотників, як розумію, без зброї, але з наміром обов’язково воювати (знову ж таки чим?) з озброєною радянською владою. До цієї організації, вже саме так далі їх іменує слідство, за версією того, входили Нагорний Іван Ісакович, Ткач Василь Ніконович, Леоненко Андрій Миколайович, Дуброва Мефодій Юхимович, Розинко Василь Дмитрович, Лапко Степан Олексійович, Гурба Михайло Сергійович, Розинко Іван Деєвич, Кулеш Федір Антонович, Шобик Кирило Прохорович, Шобик Федір Григорович, Шобик Дмитро Родіонович, Нагорний Іван Васильович, Петренко Василь Маркович, Нагорний Павло Ісаакович, Куліш Федір Микитович, Галаган Павло Васильович, Дубравский Олексій, Алексієнко Сильвестр, Куций Федір Микитович, Гребінник Митрофан Наумович, Куліш Микола Семенович, Дриг Іван Єлисейович, Бензя Павло Адамович, Бензя Василь Федорович, Мужайло Павло Титович, Мужайло Максим Титович, Мужайло Михайло Титович, Башлак Федів Михайлович, Лепень Петро Юхимович, Куліш Тимофій Іванович, Алейнік Матвій Матвійович, Алейнік Семен Васильович, Ткач Микола Михайлович, Шуляк Павло Федорович. Є й ще ряд імен, але чи «призначили» їх чекісти повстанцями, сказати важко.
Перепрошую за довгий перелік, але ось стільки ворогів виявила та комуноохранка у звичайному селі. Можливо, це буде пам’яттю комусь із їхніх нащадків. Всі вони працездатного віку, мали великі сім'ї, які потрібно було утримувати. І практично всі вони були «вилучені, як контрреволюційний елемент». Не маю повних відомостей – можливо, хтось отримав і «без права листування». Всі імена взяті з їхніх же протоколів допиту, де вони називали все нових односельців – хто саме, називати не буду, Бог суддя.Зрозуміло, що слідство працювало самовіддано – когось залякали, примусили, не виключено, піддавали тортурам. Разом з тим, були такі, що заперечували вигадки слідства. Так, дід мій весь час спростовував обвинувачення, не підтвердив таке і на очних ставках, визнавав, що був у компаніях з цими односельцями, але розмови були виключно на побутові теми, без політики, вживали там спиртне, запрошували музику, якогось місцевого баяніста та читали «кобзарі» (так записано у протоколах допиту). Чомусь слідству не дуже сподобались ці читання, а про «кобзарі» є згадки ще у протоколах допиту інших дроздівлян, що врешті решт воно вирішило, для більшої вагомості своєї заплічної роботи, обізвати цю придуману організацією дроздовицьких селян, як «дело «Мовисты». Ось таке відбулося вшанування Тараса Григоровича!
Коли перечитуєш протоколи, видно багато суперечностей чи явної нісенітниці. Наприклад, висновок про участь в організації «одного з односельців» робиться на підставі того, що він розумний, про іншого зазначається, що надійний, а у третього – син служив червоноармійцем в армії, а, значить там був канал постачання зброї. Якщо проаналізувати ті докази – вони без сміху не сприймаються, але ж всі отримали суворі покарання.
А от, висловлюючись сучасною правовою мовою, позиція захисту, обрана дідом, мала результат. Судова Трійка при Колегії ДПУ УРСР у м. Києві, що наполегливо працювала 28-29 квітня 1933 року, все ж на якусь мить засумнівалась. Але ж «органи не помилялись», тому обмежилась, за тими страшними мірками, мінімальним покаранням. Було винесено постанову: «Розинка Василя Фомича ув’язнити до концтабору на п’ять років».
Дід відбував те покарання десь далеко. Зберігся акт комісії лікарів, котрі після його обстеження, а, може, такого насправді і не було, але ж дбайливо зазначили, що за станом здоров’я може слідувати на Північ. Саме так – з великої літери.
Він вижив на тій клятій півночі. Встиг побувати дома, займаючись сім'єю. А от у його катів долі склались інакше. У 1937 році ненажерлива машина НКВС потребувала все нових жертв. За іронією долі, ними стала більшість із тих, хто фальсифікував дідову справу. А вже його повна реабілітація сталася лише 1989 року.
З початком німецько-радянської війни дід був мобілізований, вчорашньому ворогу народу вручили гвинтівку, з якою він пройшов всю війну, майже... Жодних нагород, звісно, як ворог народу, він отримати від держави не міг, а їй було нескладно забрати його життя... На той час загинув старший його син – двадцятирічний Григорій. А дід у боях за Угорщину отримав смертельне поранення, від якого помер у госпіталі за місяць до закінчення війни. Похований він невідомо де – десь на чужині. На жаль, те місце наша родина так і не знайшла. Ось так його доля виявилась пов’язаною із пророцтвом Кобзаря:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Але сьогодення спонукає не лише до цих сумних рядків поета. Багато що з творчості Кобзаря – навпаки, надихає, додає сил, терпіння у боротьбі з окупантами, стане потрібним і у завтрашньому мирному житті.
А мова «порєбріка» – вона теж має свою історичну майбутню долю, проте це вже буде десь далеко та не цікаво. У будь-якому разі – не у нас, де «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Тому і зараз, як ніколи раніше, росте повага до нашої мови, маємо таку шану до нашого народного поета, відзначаючи щорічно у цей час шевченківські дні.
Володимир Розинко
Новини Городнянщини
