Як швидко летить час! Так і напрошується ця банальна фраза. Невже минуло аж 20 років?! Наче ж зовсім недавно був цей день 28 листопада 2000 року, коли в приміщенні нашого парламенту його депутат, перед цим (1994 – 1998) і після цього (2006–2007) – голова Верховної Ради, лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз на супер-сенсаційній прес-конференції озвучив аудіозаписи майора державної охорони Миколи Мельниченка, надані ним самим. Записи, які, за твердженням майора, він таємно зробив у кабінеті президента України Леоніда Кучми, схованим у дивані магнітофоном. Записи розмов глави держави з дуже високими посадовцями.
І те, що промайнуло вже аж 20 років, як то кажуть, «коту під хвіст», зайве свідчить, як ми марнотратно сіємо роки, вже й десятиліття нашої новітньої історії. Проминули, як їх називають, «нульові», тобто 2000-ті. І вже й 2010-ті, яких залишилося лише два тижні, адже 2020, згідно арифметики, – це останній рік другого десятиріччя.
На тих записах було багато чого, на різні теми, в тому числі кадрові, економічні. Але головною темою так званого «касетного скандалу» стало вбивство опозиційного українського журналіста Георгія Гонгадзе.
Після попереднього тривалого стеження за Георгієм з боку міліції, його було викрадено 16 вересня того року і тої ночі на 17-те вересня вбито неподалік Києва. Вбили далеко не рядові міліціонери, а троє офіцерів на чолі з четвертим – високопосадовцем МВС генералом Пукачем.
2 листопада в лісі біля міста Тараща було знайдено обезголовлене тіло Георгія. Аж через 15 з лишком років, 2 березня 2016 року, в Києві Георгія поховають. А до цього нескінченно тяглося слідство, експертизи, щоб встановити, чи дійсно це тіло Гонгадзе.
Лише у 2008 році вбивці, три офіцери, будуть покарані судом, отримають терміни ув`язнення. Один вже помер, два цього року, відбувши терміни, вийшли на волю. Лише у 2009 році постане перед судом генерал-втікач Пукач. Він отримав пожиттєве ув`язнення і зараз за гратами, постійно добивається пом`якшення вироку.
Але це ми вже забігли наперед. Тоді ж, наприкінці осені 2000-го, в країні розгорталася потужна хвиля протестів опозиції, яку спонукало якраз вбивство журналіста. І ось, якраз дуже логічно і вчасно, в цю хвилю вписується «касетний скандал»,
Одразу – до його чисто юридичних наслідків, насамперед якраз щодо вбивства Гонгадзе. Вони нульові. Тоді ж була створена спеціальна Тимчасова слідча комісія парламенту, яка винесла вердикт: президент Кучма винен у організації вбивства Георгія Гонгадзе, відтак проти нього має бути порушена кримінальна справа. Це звернення до Генпрокуратури завершилося нічим. Головним аргументом правоохоронних органів і тоді, і набагато пізніше, коли аж у 2011 році така справа проти Кучми була порушена і навіть дійшла до суду, було таке твердження: «плівки Мельниченка» не можуть слугувати доказом у слідстві і суді, бо здобуті незаконним способом.
Навпаки – якраз проти Мельниченка було порушено кримінальну справу за «державну зраду» – саме так було означено таємне записування глави держави, що, взагалі-то, виглядає логічно. Втім, уже наступного року Мельниченко виїхав до США, які надали йому політичний притулок. У 2007 році, за президентства Ющенка, Мельниченко спокійно повернувся в Україну, очевидно, вже не остерігаючись кримінального переслідування, і відтоді мешкає тут вже при четвертому президентові. У 2011 році навіть очолив новостворену партію «Українська люстрація». Та нині вже 54-річний майор – зовсім не публічна людина, на телеекранах його не побачите.
Одним з ключових питань була достовірність плівок.
Їх свого часу майор передав Борису Березовському, російському олігарху, спершу соратнику, а згодом опоненту Путіна. Березовський у 2005 році нарешті передав плівки нашій Генпрокуратурі, а сам у 2013 році загинув загадковим «самогубством» у Лондоні.
Але все ж, наскільки правдиві плівки? Це хвилювало мільйони громадян, незалежно від того, законно чи не дуже це було записане. Експертизи правоохоронних органів були якимись неконкретними. Торочили про змонтованість плівок. Це ж заявив і Кучма, котрий визнав на плівках свій голос, але категорично відмовлявся від найбільш небезпечних своїх суджень на плівках, заявляючи, що це змонтоване. Врешті, слідство кивало на те, що Мельниченко так і не пред`явив сам магнітофон, яким начебто вів записи.
А тепер друге ключове питання, може, й головне: хто і з якою метою це все організував, цей «касетний скандал»? Тут ми вступаємо в царину припущень. Втім, ще з радянських часів, при глухій відсутності правдивої інформації та гласності, доволі часто припущення потім виявлялися правдою.
Перше – якось слабо віриться в примітивність способу запису президента: магнітофоном з-під дивану, навіть офіцером служби охорони. Є набагато потужніші технології. Врешті, сам же Мельниченко заявив, що це була спецоперація по усуненню Кучми з президентства. Правда, додав, що робив це з патріотичних, високоморальних міркувань, побачивши величезну корупцію і несправедливість серед верхівки держави. Повіримо. Хоча б тому, що яким аршином зміряєш оту патріотичність і моральність.
Але все ж, хто це організував? Цілком можливо, що внутрішні сили – політичні, бізнесові, що, втім, у нас переплетене. Так само, як і внутрішнє переплетене із зовнішнім. Мова про те, що уже тоді почали називати організаторами Росію, а дехто – й США. Друге фігурує якось менше. Врешті, Америці, яка і за демократію, і проти корупції, нема великої різниці, хто у нас в Україні у владі. Так само, при будь-якій владі у них.
А от Росія – її неможливо уявити, власне, вона неможлива без грубого втручання в Україну, пряміше сказати – без невиліковної російської хвороби шовінізму і агресії. Врешті, той же Березовський заявив, що Мельниченко працював на російську ФСБ, службу безпеки, спадкоємицю КДБ.
Але годі припущень і «гаданій». Важливіше інше.
На плівках цього скандалу не лише ж тема вбивства Гонгадзе. Там і про придушення свободи слова, і головне – про розбудову системи олігархату, саме тоді активно розпочату, два десятиліття тому, і живу-здорову по сьогодні. Докладно про це – у публікації за 30 листопада ц. р. «Плівки Мельниченка. П'єса у 5 діях, 20 роках і мільйонах людських доль». Це велике розслідування чи не найпопулярнішої нашої інтернет-газети «Українська правда», створеної того ж 2000 року саме Георгієм Гонгадзе.
…І завершу ось чим. Моя тітка Ніна, батькова сестра і наша сусідка (через дорогу) в нашому селі Авдіївка, що на Куликівщині Чернігівської області, котра померла 4 роки тому у 86 років, була по-селянськи мудрою людиною. Коли на лавочці під її двором збиралися її ровесниці, вони, дуже активні сільські жінки, часто вели дебати на загальноукраїнські теми. Адже вечорами всі дивилися телевізор. Тож і дискутували і на ту ж тему загибелі Гонгадзе, і про те, хто кращий – «Вітя чи Юля», тобто про чвари наших владців – переможців першого Майдану. І про тих таки олігархів – хто де що вкрав. Дебати часом були гарячими. На що моя тітка Ніна спокійно заявляла: «Що там було – ми не знаємо, але знаємо, що там могло бути що завгодно».
Яка геніальна сільська, власне – простонародна філософія! От тільки стосовно нашої української дійсності, і вже ці два сумно-ювілейні десятиліття, а загалом майже три, то від такої констатації стає просто сумно. Зостається одне, оте вічне, – сподіватися на краще.
Петро Антоненко, редактор газети «Світ-інфо», спеціально для видання bilahata.net
