Среда, 12 августа 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Пані кілер повідала про таємниці своєї «професії»

Пані кілер повідала про таємниці своєї «професії»


Здобувши вищу освіту, Ліза опинилася на роздоріжжі: працювати за невеличку зарплату чи втілювати давню мрію. І вона наважилась...

Резонанс. Пані кілер. Вона подзвонила одразу після публікації мого матеріалу «Як жінка у Чернігові помстилася маніяку». Поцікавилася: «Це – ваша робота?» – «Ні, ґвалтівникові помстилася жінка. Я лише все описав...» – чемно відповів у слухавку. «О, ми ще й маємо почуття гумору! А знаєте що? Я з вами зустрінуся!» – багатообіцяюче промовила незнайомка. «Даруйте, але я не...» – спробував відкараскатися від несподіваного візиту дивної особи. «Ніяких «але»! Або тепер, або ніколи, – пролунав приємний, мелодійний голос. – Не бійтеся...» – «Чому я повинен вас боятися? Ви хто?!» – «Це – неправильне запитання. Краще так: „А ви де?”... Подивіться у вікно. Бачите жінку, яка розмовляє по телефону? Щойно вона привітно помахала вам рукою. Я чекатиму вас рівно п’ять хвилин...».
Рука піаністки

Заінтригований, я вирішив все-таки вийти на вулицю – досить поспілкуватися хвилину, щоб збагнути хто перед тобою: цікавий співбесідник чи людина, на яку не варто розтринькувати час.

Їй було років 27-28. Одягнена не дорого, проте зі смаком. Невисока, зеленоока. „Мабуть, колишня спортсменка”, – подумав, звернувши увагу на її плечі та ходу.

– Ну, роздивилися? – посміхнулась вона. – У мене небагато часу, тому посидимо на лавочці у сквері.

– Добре, – знизав плечима. – Давайте тільки спершу познайомимося...

– Ви нетерплячі, як і всі чоловіки, – граціозним жестом дістала з сумочки пачку дорогих сигарет, блиснувши запальничкою.

– У вас же небагато часу... – нагадав я.

Із задоволенням закурила, швидко роззирнулася навкруги:

– Я справді поспішаю – треба ще дістатися до Борисполя. У мене – літак... Взагалі, я не збиралась сьогодні приїжджати до Чернігова. Так трапилося – з’явилось зайвих півдня. От і потягнуло на малу батьківщину. Я тут народилася – 38 років тому... – і, помітивши мій подив, задоволено примружила очі. – Непогано збереглася бабуся, правда? І, оцініть, жодних пластичних операцій!

– Я оцінив. То про що ви хотіли поговорити?

– Слухайте, це такий кайф – гуляти по Валу! – затягнулася сигаретою. – Все таке рідне! Шість років тут не була... Ну, вам цього все одно не збагнути – такого відчуття! Навіть поплакала трішки... А потім випадково натрапила на ваш „Ідеальний злочин”. І хоч я справді вже поспішаю, захотілося поговорити... Але спершу погляньте сюди, – вона простягнула руку, повела довгими красивими пальцями.

„Рука піаністки”, – тільки встиг подумати я, як жінка раптом блискавично штрикнула мене (буквально одним пальцем!) і в очах потьмарилося...

Коли я оговтався, вона так само сиділа поруч, спокійно струшуючи попіл сигарети.

– Що це було? – ошелешено доторкнувся до власної шиї.

– Не нервуйте – просто „відмикнула” вас на мить, аби не подумали, що я – не сповна розуму.

– Знаєте, тепер саме так я й можу подумати... – знову обмацав місце, яке щойно зазнало віроломної агресії.

– Послухайте, невже ви досі не здогадалися? Це – спеціальний прийом. Якби я штрикнула вас дещо сильніше, ви б тут, у сквері, з півгодини проспали. Проте, за бажання, я б легко відправила вас до раю. Ніхто б навіть нічого не помітив: сидить собі чоловік на лавочці, відпочиває...

– А... чому саме до раю? – розгублено поцікавився я.

– Ну, до пекла... Яка різниця? – приязно посміхнулася вона. – Не хвилюйтесь, я зовсім не збираюся цього робити і завжди професійно розраховую силу удару.

„Навіщо ви мене народили?”

Вона нарешті назвалась: „Я – Ліза. Вища освіта. Заміжня... Знаєте, ви мене заінтригували. Тобто ваша знайома – ну, та, з „Ідеального злочину”. Просто я, коли це скоювала, ніколи не використовувала музику. Навіть дивно, як я сама до такого не додумалася – вкоротити віку збоченцю за допомогою Моцарта. Яка романтика! Шкода, що я вже відійшла від справ. Так би мовити, на заслуженому відпочинку...”.

Ні, вона не скидалася на божевільну. Говорила спокійно, зосереджено. Не вихвалялась, а, швидше, констатувала те, що сталося з нею впродовж життя.

У дитинстві Ліза, за першої ліпшої нагоди, дивилася кінострічки про заможних і вродливих людей. Байдуже, яким був сюжет! Головне, щоб персонажі фільму ходили у красивому одязі, мешкали в розкішних будинках і подорожували у дорогих автомобілях та яхтах.

Родина Лізи жила дуже бідно, от дівчинка й мріяла про інше, краще життя. Якось, посварившись із батьками (вона не хотіла йти до школи в латаній сукні, а придбати нову не було за що), Ліза в розпачі вигукнула: „Навіщо ви мене народили, якщо не здатні купити навіть звичайний одяг? Мені соромно, що у мене – такі батьки!”.

Батько мовчки зняв пасок і щосили відлупцював неслухняну доньку. Вона проплакала півночі, доки в кімнату тихенько не зайшла мама: „Ой, Лізо, що ти накоїла? Тато сам не свій – ледве заснув! Навіщо було його гнівати? Хіба ми одні так живемо? Коли я була малою, то взагалі доношувала одяг і взуття своїх братиків та сестричок. І нічого – виросла! Колись і в тебе будуть діти. Побачиш, як непросто заробляти на хліб. Чи ти розраховуєш одного дня вештатися вулицею і знайти мільйон? Ні, донечко, життя – це не казка. Так уже склалося, що багаті горнуться до багатих, а бідні – до бідних”.

Юна Ліза поглянула на ще молоду, але завчасно постарілу неньку, змучену нестатками та пиятикою батька, і рішуче промовила:

– Коли я виросту, то одягатимуся, мов королева, і житиму у палаці!

– Та я ж не проти, кожна мама бажає своїй доньці щастя, – зітхнула ненька. – Тільки пам’ятай: той, хто намагається злетіти надто високо, як правило, падає до самого низу...

– Я не впаду! – розмазуючи сльози, пообіцяла дівчинка.

Вона вирішила стати красивою і багатою. Для початку – звернути на себе увагу „крутих” однолітків, котрі мали заможних та впливових батьків. Але як це зробити? Про модні наряди та коштовні прикраси Ліза могла тільки мріяти. Море бачила лише в кіно (де вже там розповідати однокласникам про захоплюючі мандрівки!). Кишенькових грошей вистачало якраз на дорогу до школи і булочку. Навіть якщо увесь час ходити пішки, багато не зекономиш!

Записалася в секцію дзюдо й наполегливо тренувалась цілий рік. Та кого цим здивуєш? От якби вона стала чемпіонкою і їздила на змагання за кордон! Проте таланило чомусь іншим...

Леопард

„Час спливав, я дорослішала, а нічого не змінювалось. Та якось після тренування зайшла до кав’ярні. Звісно, ніяких „серйозних” грошей не мала – так, дріб’язок, аби сік випити і тістечко з’їсти. Але й це для мене було подією! – знову, наче між іншим, озирнулась навкруги співбесідниця. – Аж тут оточують мене троє придурків і починають чіплятися. Як я злякалася! Їм – років по 25. Всі – напідпитку. Короткі, „зеківські” зачіски. Пики – ніби у бультер’єрів... Почала проситися, пояснюю: „Я ще маленька, відпустіть мене!”, а вони гигочуть”.

Раптом підійшов чоловік у сірому светрі – сам такий спокійний, непримітний. Власне, не підійшов, а наче виріс з-під землі. Тихо промовив: „Залиште її”. Гицелі отетеріли: „Що?! Ми працюємо на П., а ти хто такий? Забирайся геть!”. П. на той час був відомим чернігівським бандитом. Проте мій несподіваний захисник анітрохи не збентежився. Цілком доброзичливо запропонував „бультер’єрам”: „Поговоримо на вулиці?”, а Лізу заспокоїв: „Коли ми зникнемо, зачекай п’ять хвилин і йди додому”. П’янделиги розвеселилися: чому не розважитися, не провчити нахабу, який не поважає „авторитетів”?! Звісно, ніхто з працівників та відвідувачів кав’ярні не втрутився...

Але Ліза не стрималась – вибігла услід за бандитами та людиною у сірому светрі. Тож все відбулося на її очах: „Це тривало буквально кілька секунд. Він не зробив жодного зайвого руху. Здавалося, навіть не торкнуся до них, та за мить всі троє нерухомо лежали на землі... Я сховалась, проте цей дивний добродій одразу відчув мою присутність. Зітхнув: „Хіба я не просив тебе побути в кафе?” – „Вони зовсім не ворушаться. Ви їх убили?” – „Звичайно, ні, за півгодини отямляться... Не бійся, дівчинко, іди додому”.

Він неквапливо рушив у бік Валу, але Ліза почимчикувала вслід. Чоловік озирнувся:

– І довго ти мене переслідуватимеш?

– Довго, хочу бути такою, як ви!

Він посміхнувся:

– Дівчинко, я – привид. Ти хочеш стати привидом?

– Хочу! І робитиму все, що ви скажете...

„Йому було років 40, а мені – 15, – пригадувала Ліза. – Я обожнювала його. А він... Навіть не знаю, ким я була для нього. Старанною ученицею? Коханкою? Донькою? Чому він взагалі зв’язався зі мною? Адже в його становищі це було вкрай нерозважливо, навіть небезпечно! Розумієте, він не жив, як усі нормальні люди. Якось, десь за півроку нашого дивного спілкування, коли він уже більше довіряв мені, я дізналася, ну, може, не всю правду, але хоча б якусь її дещицю. Раніше Станіслав очолював підрозділ російських спецслужб. Одного разу він відмовився виконати наказ. Треба було вбити людину – відому жінку. Натомість він її попередив... Отож змушений був переховуватися. Переїхав до України, кілька разів змінював імена та прізвища, мав фіктивні шлюби. Мешкав то в одному місті, то в іншому. Так і потрапив до Чернігова”.

Ліза мигцем поглянула на годинник і закурила другу сигарету.

– Він був кілером? – запитав якомога спокійніше, ніби йшлося про роботу контролера у громадському транспорті.

– Що ви! – округлила очі. – Звичайно, ні. У Чернігові Станіслав працював телемайстром. Ну, може, ще десь підробляв вряди-годи...

– І ви його кохали?

– А чому ви дивуєтеся? Завдяки йому я скільки всього навчилась! Він був суперменом – сильним, мужнім, витривалим... А як він рухався – мов леопард! І в той же час, за будь-яких обставин, не втрачав своєї феноменальної врівноваженості. А ще він був дуже добрим – жодного разу мене не образив, не скривдив. Це ж я вмовила його кохатися! Мріяла, що колись вийду за нього заміж, народимо діточок... А потім він поїхав – якийсь хлопчик приніс мені запечатаний конверт. Там була коротенька прощальна цидулка: „Мені потрібно зникнути”. І купа грошей – тоді для мене просто астрономічна сума! Я згодом, завдяки цьому останньому його подарунку, інститут закінчила.

– І ви більше ніколи не бачили свого... вчителя?

– Не знаю... – замислено видихнула дим. – Здається, на одному кладовищі... Я взагалі часто буваю на цвинтарях, щоб заспокоїтися, подумати про вічне. Там тихо і несуєтно – звісно, якщо не зациклюватись на якійсь конкретній могилі... Так ось, я там, на пам’ятнику, бачила знімок людини, дуже схожої на Станіслава. Правда, ім’я й прізвище – інші. Але я вже розповідала – він їх змінював, мов рукавички. Не впевнена, що і Станіслав – його справжнє ім’я! Якщо вірити напису, він не дожив навіть до 45-ти...

Суто жіноча робота

Здобувши вищу освіту, Ліза опинилася на роздоріжжі: працювати за невеличку зарплату чи втілювати давню мрію. І вона наважилась:

– Я була на війні – в одній із „гарячих точок”. Приїхала туди, показала все, на що здатна, і мене взяли, навчили стріляти. Я була снайпером, виконувала деякі спеціальні завдання, так би мовити, в тилу ворога... Не хочу про це згадувати – то була помилка. Станіслав би цього не схвалив. Мене там поранили – я мало не збожеволіла від болю! Дивом уціліла... Відтоді ненавиджу зброю!

– Ви там убивали?

– А що роблять на війні? Ні, я там горобців рахувала!

– Розумієте, коли людина захищає свою країну – це одне, а коли вона вбиває за гроші...

– Ах, облиште! В усі часи були найманці, які професійно виконували свою роботу. Це така лотерея: або ти – гарматне м’ясо, або, якщо виживеш, доволі заможна і шанована людина. Інша справа, що пістолет чи гвинтівка – речі абсолютно неестетичні. Це просто якесь варварство. Садизм! Людина повинна йти з життя миттєво, не відчуваючи болю, навіть не усвідомивши, що сталося. Я б і сама хотіла так померти. І ви, мабуть, теж?

– Мені не подобається, коли людям вкорочують вік, хай і безболісно!

– Я не виправдовуюсь, а просто пригадую своє життя, – не знітилася співрозмовниця. – Вам ще цікаво?

... Після поранення Ліза кілька місяців провела в лікарні. А, одужавши, купила квартиру в Москві. Та вдома не сиділося, тим більше, колишній бойовий командир, розшукавши підлеглу, запропонував їй звичну роботу: „Треба злітати в таку-то країну і влаштувати „нещасний випадок” одному впертому дідусеві. Так, щоб комар носа не підточив! Бо мої „орли” здатні лише по дахах із гвинтівками лазити... Ні, тут потрібно діяти негаласливо, я б сказав, ювелірно. Це – суто жіноча справа, саме для такого янголятка, як ти”.

Ліза впоралась на диво легко. „Впертий дідусь” вийшов прогулятися, а незабаром його знайшли на газоні. „Серцевий напад...” – повідомили наступного дня газети.

Кілька місяців вона мандрувала Європою, насолоджуючись краєвидами Венеції та архітектурними пам’ятками Парижа. Доки не пролунав новий дзвінок: „Привіт, янголятко, маю для тебе неабияку пропозицію – екзотична країна, прекрасний клімат! Купайся в океані, засмагай досхочу... Ну, й про одного добродія подбаєш”.

У неї був приємний, мелодійний голос, від якого ставало моторошно:

– Я влаштувала чотирнадцять „нещасних випадків”. Жодного разу не „прокололася”! І ніякої зброї – все зроблено ось цими пальчиками... – зітхнула. – Ви не повірите, але ті чоловіки всі були потворами!

– Та невже? – мимоволі відсахнувся від її ніжної долоні.

Вона спритно вихопила третю сигарету:

– Запевняю вас, я на „ура” ніколи не рипалася – ретельно готувалась до кожної поїздки. Такі досьє збирала! Тому в потрібний момент руки у мене не тремтіли...

– Чому ж ви тоді залишили таку вигідну роботу?

– Я не виконала наказ – так би мовити, одноосібно розірвала „угоду”. А в нашій професії – це неможливо: або кілер працює, або він – мертвий... Проте п’ятнадцятий „замовлений” чоловік виявився особливим – він мені настільки сподобався, що я ніяк не наважувалась його вбити. Мої роботодавці занервували: „Що відбувається?!”. Далі зволікати було не можна: або робити свою справу і одержувати звичну платню, або негайно виходити з гри, ризикуючи життям. Я вчинила, як справжня закохана ідіотка – попередила його і підписала собі смертний вирок. Так само вчинив колись Станіслав. Правда, він не розповідав, чи було у нього щось потім із тією жінкою.

– Ох, нелегке життя у кілера...

Вона посуворішала:

– Не іронізуйте, ви уявити собі не можете, що це таке – жити з відчуттям постійної небезпеки! Але я його кохаю і ми досі разом. Хоч і доводиться увесь час переховуватися. Нам не можна мати дітей, адже мої колишні покровителі ніколи не пробачать зради!

Ліза поглянула на годинник, підвелась:

– Все, пане журналісте, розбігаємося. Бережіть себе!

– Дякую, я сплю спокійно... До речі, ваша дитяча мрія здійснилась?

– Авжеж, я – досить заможна. А крім того, справді кохана і ще молода!

– Але ви хоч іноді висипаєтеся?

Вона пильно поглянула мені у вічі:

– Знаєте, якби я не була такою хорошою і вихованою, то просто б убила вас за це запитання...

Сергій Дзюба


Комментирование закрыто

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/