Среда, 20 20 ноября19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Достигають яблука в садах, одягли ліси барвисті шати...

Достигають яблука в садах, одягли ліси барвисті шати...


Горицвіт, що на сонце схожий,
У срібних крапельках роси,
Стоїть край квітня насторожі,
Вдивляючись в травневу синь.
А там не за горами літо,
Де п`ють волошки неба вись.
Та вже не буде першоцвіту
Й весни, що квітнула колись.
Вночі розбудить вітер тишу,
Навіє листя де-не-де.
Під ранок строфи дощ напише
І всі на ноти покладе.

* * *

За розлуками, за війною,
Постаріла, лишилась сну.
Овдовіла ще молодою,
Стала сива за ніч одну.
А сьогодні така хвилина,
Стільки радості (ну, й дива).
Повернулась її дитина,
Хай скалічена та жива.
І дивилася мати мовчки,
(Сльози висушила печаль).
На порожній рукав сорочки,
Що у сина звисав з плеча.

*   *   *

Вже немає тепла, осінь все допалила,

Не кружляють барвистого листя рої.

Біль самотніх беріз пада вітру на крила

І летить, і летить у далекі краї.

Хуртовина вночі далечінь замітає,

Сонний місяць тремтить у моєму вікні.

Я б листа написав та паперу немає,

Заримую його на снігів білизні.

Як прилине весна й посміхнуться потічки

(Це пора, коли всі оживають дива).

В березневу блакить завітайте до річки,

Ви почуєте там найщиріші слова.

***
В річці холодна вода,
В небі ключі журавлині.
Осінь – красуня руда,
Знову наснилася нині.
Вітер в ярузі кричав,
Кликав її за собою.
Тьмяно горіла свіча,
Плакали вікна росою.
Вранці, як сонце зійшло,
Тіні прогнавши імлисті.
Я на подушці знайшов
Жменю зів’ялого листя.

***
Уже відлітають лелеки,
Аж ген, до чужої землі.
Я чую притишений клекіт
У сірій, холодній імлі.
Долаючи відстань і втому,
Звикають до болю і втрат.
Нелегко літати додому,
А з дому ще важче стократ.
Вслухаюся в крики далекі,
Шукаю під листям стежки.
Летять понад Вічність лелеки
Крізь наші тривоги й роки.

***
Собаці Барону

Як же так сталось, друже?
Що то за доля, брате?
Лапою у калюжі
Місяця розважати.
Щирість така їй-Богу,
Погляд такий відвертий.
Носом уткнувшись в ногу,
Ласки чекає вперто.
Очі – вуглинки наче,
Куцим хвостом вихляє.
Ах, ця душа собача –
Вірності меж не має.

***
До січня мить, а снігу ще нема,
Дощі, здається, вже не мають міри.
На землю впало небо темно-сіре,
І сонний день втікає крадькома.
Неквапно вечір берегом пройде,
В парку присяде на старій лавчині,
Похухає в свої долоні сині
Та сил, щоб їх зігріть, не віднайде.
Зненацька лютий вітер налетить,
Удариться об клена мокрі груди.
Отак до ранку тут шуміти буде,
Немає снігу, а до січня мить.

***
На кінчику лелечого пера,
Вмирає спогад про коротке літо.
Уже птахам до вирію пора
Та їм, чомусь, не хочеться летіти.
Далекий край і сторона чужа,
Простори не приваблюють високі.
Болить печаль, мов рана від ножа,
І серце переповнює неспокій.
Але зими гойдається міраж,
Від нього не сховатися нікуди.
Тож уперед, за океани аж,
На поклик крові, що бентежить груди.

***
Ось воно біле диво,
(Мало вже див зосталось),
Сонце, таке грайливе,
Вранці в снігу скупалось.
Вмить написало вірші,
Білі на підвіконні.
І горобці жвавіші
Стали на білім фоні.
Знов голоси пташині
Білий збудили простір.
Певно, здалось їм нині,
Що йде весна у гості.

***
Вечір негоду тче
Просто із мокрих хмар.
Вітер вогнем пече
Глоду холодний жар.
Вже не знайти квіток
(Боже, яка краса).
Тільки б води ковток,
Тільки б у небеса.
Тільки б у теплі дні,
Тільки б у синю вись.
Тільки б вернуть мені
Все, що було колись.

***
Вже листопад згорів до тла,
І літечка не наздогнати.
Зима снігами замела
Стежину до моєї хати.
Лимонний місяць цідить сік
На яблуні морозом скуті.
І вітер струшує з повік
Старої стріхи сни забуті.
Пірнаю в спогади на дно,
Перебираю їх до ранку.
І тьмяно блимає вікно,
Крізь літ невидиму фіранку.

***
В далеких, зачарованих світах,
Де гралося веселкою озерце.
Там іволга, дзвінкоголосий птах
Співала так, що завмирало серце.
Блакить очей, розплетена коса,
Дівочий сміх я пам’ятаю досі.
Перлинами світилася роса,
У місячному сяйві на покосі.
Тепер усе завіяла зима,
Сніги не знають ні кінця, ні краю.
По тих стежках, яких давно нема,
У снах ночами часто я блукаю.

***
Набавившись морозом, як завжди,
Зима угамувалася, нарешті.
Тонесенькою гілкою черешні
Женуть вітри останні холоди.
Отак узявши березня на кпин,
Тепер вони регочуть без упину.
Рвуть на вербі стареньку сорочину
Пошиту із туману хтозна-ким.
Дрімає сірий ранок на стерні,
Свинцеві хмари нависають важко.
Вночі у вікна билась дика пташка
Чи, може, це наснилося мені?

***

Закинув дощ сріблястий невід

В барвисті вересневі дні.
Там сині хмари в мокрім небі,
І птаха крик увишені.
Там вітер плаче у долині,
Сколовши босі ноги в кров.
І на дуплявій тополині
Сова літа рахує знов.
І жовтий морок в шубі з тиші
Крадеться в нетрях по росі.
І ніч нічого не залишить,
Крім снів, які забудуть всі.

***
Ніч осіння, наче прірва чорна,
(Ти їй заперечувать не смій).
І перетирають часу жорна
Біль розлук, і відчай безнадій.
Спогадів мотається платівка,
Син єдиний – крихітка тепла.
Снайпера ворожого гвинтівка
Найдорожче в неї відняла.
Молиться до ранку сива мати,
Хоч і знає – не вернуть дитя.
Тільки б не даремні були втрати,
Тільки б знов не впасти в забуття.

***
Бавиться літо неба красою,
Тишу блакитну п’ють ластівки.
Квітнуть троянди вмиті росою,
Жовті і чорні – суму квітки.

Приспів:
О, кольоре жовтий – розлуки і зради,
Так буйно і рясно сплелися в тобі.
Ночами ти часто даруєш поради,
Як жити у смутку і скніти в журбі.

Вітер останнє листя зриває,
Осінь дерева вкутує в сни.
Поле чорніє до небокраю,
Б’ється у вікна дощ навісний.
Приспів:
О, кольоре чорний – ти біль безнадії,
Себе прикрашаєш квітками біди.
Птахами найкращі полинули мрії,
У вирій далекий тепер назавжди.

***
Як ніч все вкриє пледом самоти,
На крилах снів я лину в синь безкраю.
В гущавині лісів стежки шукаю,
Свої сліди там хочу віднайти.
Із пам’яті ледь спогад ожива,
В минуле йду за ним по бездоріжжю.
В каміння гостре стопи босі ріжу,
Суницями вкривається трава.
Мені ворожить вкотре на зірках
Стара сова, їй нічого робити.
І тужить вітер так несамовито,
За тими, що співали в терниках.

***
Одягнувши зелену свитину,
З моху, що віднайшов навесні.
Сонний вечір присів біля тину
І заслухався літа пісні.
Ах, цвіркун, цей маестро тутешній,
Нині знову його не спинить.
Поселився тут біля черешні,
Що жаринками ягід горить.
Буде грати не знаючи втоми
(Все на слух, нот у нього нема).
Лиш під ранок вернувшись додому
На торішнім листку задріма.

***
Квітує липа буйно так і рясно,
Бджола у кроні, мов струна дзвенить.
Я знаю, відцвіте усе дочасно
І разом з літом в листі догорить.
І буде смуток нидіти в хатині,
Ховаючи розлуки по кутках.
І затанцює на іржавій глині
Колючий дощ у мокрих чобітках.
А поки що вікно посеред ночі
Я відчиню. Снить росами трава,
П’янке повітря ніздрі аж лоскоче,
Квітує нині липа. Ну й дива.

***
Соло вітру на ринвах мовчки слухає осінь,
Всю промоклу до нитки переповнює щем.
Журавлина пір’їнка на торішнім покосі,
Задивилась у небо, що ридає дощем.
Вже у небі високім чути крики пташині,
На стежки і дороги листя падає мідь.
Обпікаючи душу тліє глід у долині,
Тільки, шкода, нікого не зуміє зігріть.
Серед ночі снігами засріблилося поле,
Хуртовини й морози все взяли у полон.
Соло вітру на ринвах, так знайоме до болю,
Пригадала пір’їнка поринаючи в сон.
Приспів:
Журавлі, журавлі у холодній імлі,
Ви долаєте відстань і втому.
Журавлі, журавлі лиш пір’їнці малій
Не вернутись ніколи додому.

***
Петрові Лойтрі

Знайомий клен згоряє у вікні,
В рудому листі болю забагато.
Я запрошу вас до своєї хати,
Приходьте всі, пісні мої журні.
Гостей хороших пригощати слід,
Тож в келих сонця вам наллю напою.
Поговоріть хоч трішечки зі мною,
Душа змарніла за багато літ.
Розвійте смуток на семи вітрах,
Приворожіть для себе кращу долю.
В рудому листі забагато болю,
Тому цей край так полином пропах.
Приспів:
Ти заграй, баяністе, друже мій найщиріший,
Розбуди всі октави заколисаних мрій.
В журавлиній вервечці я знайду тобі вірші,
Тільки ти їх на пісню перекласти зумій.

***
Впали зорі в заплакану осінь,
Сивий смуток не відає меж.
Я тебе виглядаю ще й досі,
Тільки знаю, що ти не прийдеш.
Мерзне вечір на синьому вітрі,
П’є росу з пожовтілих долонь,
І горить, на холодній палітрі,
Горобинових ягід вогонь.
Тільки нас він уже не зігріє,
Бо не зможе розлуку простить.
Ми з тобою, розвіявши мрії,
У минуле спалили мости.
Приспів:
Пролітають роки, наче дикі пташки,
В далечінь голубу, незнайому.
Так минає життя і нема вороття,
У минуле ніколи нікому.

***
Плачуть сиві дощі за холодним вікном,
Мерзнуть краплі дзвінкої води.
В жовтім сяйві свічі, на бокалі з вином,
Залишились помади сліди.
Сонцем гралися дні, квітували сади,
Ми були ще такі молоді.
Ти сказала мені, що ідеш назавжди,
Тільки я не повірив тоді.
Ворожили сичі кращу долю мені,
Хоч навколо згоряв листопад.
Крім бокала й свічі на моєму вікні,
Не вернути нічого назад.
Приспів:
Я на тебе чекав щовесни,
Ти до мене приходила в сни.
Тільки все було марно, повір.
І тепер у зими на межі,
Ми з тобою давно вже чужі.
Я втомився від болю й зневір.

***
Зорі падають, падають на пожухлий покіс,
Ранки нас не порадують шелестінням беріз.
Вітер голосно хлипає цілі ночі і дні,
Попід жовтими липами на колючій стерні.
Далечінь задощилася, мокне сум край вікна,
Знов мені ти наснилася, як далека весна.
Нам не бігати босими, не топтать полинів,
Бо навіяли осені із минулого снів.
За туманами сивими йде у гості зима,
Де були ми щасливими вже нічого нема.
І ніщо не нагадує наших юних років,
Листя падає, падає чути цокіт підків.
Приспів:
О, ця мелодія осіння
Під журавлине голосіння.
Розлуки будять сонну вись,
І ночі стукають у двері.
І на пожовклому папері,
У строфи ноти заплелись.
*    *   *

Мерзне вечір. Так холодно нині,
Пізня осінь бреде по землі.
Відлітають ключі журавлині,
Попід хмари у сірій імлі.
І дощем зацілована вишня,
В сиві спогади пала на дно.
Пригадалась весна їй колишня,
Та, що вже відбуяла давно.
Жовтий морок снується над краєм,
Вітер спалює листя руде.
Щоб зігрітися, літа шукає,
Та його не знайти вже ніде.
*   *   *
Обривають вітри стиглий жар горобин,
Позолота в садах вже давно опадає.
І гірчить, і гірчить посивілий полин,
І летить пташина вдалечінь, понад краєм.
Прохолодні дощі засівають поля,
Барабанять по вікнах старенької хати.
Почорніла благає спочинку земля,
Їй під саваном білим пора уже спати.
Але снігу нема і чи буде хто зна,
Не збагнем хто закони природи порушив.
Ця безсніжна зима – то вже не новизна,
Тільки б в цій чорноті не згубить свої душі.
*     *     *
Білий птах ввишині, як було навесні,
Вабив, кликав мене за собою.
Я за ним поспішав, серед буйності трав,
В синій ранок з хмільною росою.
Білий птах ввишині – посміхалися дні,
Стиглі вишні, як губи дівочі.
Ти мене не питай, як квітує розмай,
І які були місячні ночі.
Білий птах ввишині на колючій стерні,
Я до крові сколов босі ноги,
Не вернутись назад, в той розвеснений сад,
Не знайти у минуле дороги.
Приспів:
Не покинь, не покинь мене, пташко,
Не втікай у далекі світи.
Бо на серці так гірко, так важко,
Якщо в небі тебе не знайти.
*     *     *
Опадає в садах позолота осіння,
У далеких лугах пожовтіла трава.
І маленький цвіркун, у пахучому сіні,
Від сварливих вітрів знову ноти хова.
Щоб не грали вони і душі не ятрили,
Бо і так вже давно серце сковує лід.
І не знає ніхто як болять в птаха крила,
А нахмурена вись знову кличе в політ.
На дорогах важких жде усіх небезпека.
Незабаром снігів нагукає зима,
І сумує старий одинокий лелека,
Вже летіти пора, тільки сили нема.
Ніч нашіптує сни, ниє зранене тіло.
Не ходи, не шукай не знайти вже тепла,
Тільки літечка жаль, що так швидко згоріло,
Тільки шкода весни, що так буйно цвіла.

*   *   *
Блукає осінь пізня і сира,
На дудці з очерету вітер грає.
Уже давно до вирію пора,
Та щось маленьку пташку не пускає.
Вона ніколи, певно, не збагне
Чому весь час дощі січуться дрібно.
А час летить квапливо день за днем
І крил йому для цього не потрібно.
За ним і ми, за ним і ми услід,
В календарі листки здаються лишні.
Вже падає на землю стиглий глід,
А ніби вчора квітували вишні.

*   *   *
Край лісу хата, снігом все навколо,
Вітрисько замітає на бігу.
Ані листочка, сплять дерева голі,
Спить ясен по коліно у снігу.

Розлогий дуб сову в дуплі ховає,
Вдвох веселіше, що там не кажи.

Вона, здається, все на світі знає

Та ще на зорях вміє ворожить.

Мороз тріскучий, наче б то для втіхи,
Лишити хоче пам`ять по собі.

Красі бурульок зі старої стріхи

Позаздрив би Сваровскі, далебі.

*   *  *

Ллє ранок синь на сиві роси,

На жовтий смуток самоти.

Там, де були колись покоси –

Тепер нічого не знайти.

Промокле небо, сад безлистий
(Я тут не був багато літ).

Вже одягла разки намиста

Калина стигла, край воріт.

Ламає вітер сухоцвіти,
Ночами в димарі гуде.

І тільки спогадом про літо,
Цвіте безсмертник де-не-де.

*   *   *

Ліс і поле, і трава висока,
Чарівні світи забутих мрій.

Плаче вітер перегірклим соком

На тремкі долоні безнадій.

А хатина, дивина тай годі,
Почорніла від серпневих злив.

Одинокий сонях на городі

Срібла павутини наловив.

І ночами, щоб ніхто не бачив,
(Чи то, може, сниться так мені).

Йду в минуле по стежках дитячих,

Де живуть лиш спогади одні.

*   *   *

Блакитні зорі падають на трави,
Скупавшись у туману молоці.

І річечки маленької заплави

Ледь місяця торкають промінці.

Фарбує листя перша позолота,

Згоряє літо в плетиві ожин.

Дрімає чапля на краю болота,

Їй сниться край далекий і чужий.

Колись, аж там, за синім небокраєм,

Утікши від холодної зими,

Вона знайомий берег пригадає,

Де самотіє човен без корми.
*   *   *

Листя в садах опадає,

День задрімав біля тину.

Нині за втраченим раєм

Плаче старенька хатина.

Сльози на шибці чи роси,

Котяться вниз по краплині.

Вітер холодний голосить,

Літа шукає в долині.

Вечір у місячнім сяйві,

Тіні забуті полоще.

Все, що колись було зайвим –

Стало тепер найдорожчим.

*   *   *

Вранці зорі занадто сині,

Впали в літо на саме дно.

І тумани густі в долині
Горобинове п`ють вино.
Перегіркле достоту, ніби,
Із покинутої ще весни.
Щойно місяць торкнувся німбом

До хмарини, що бачить сни.

В серпні зорі такі гарячі,

(Тільки руки не обпечи).

Й сич вночі, щоб ніхто не бачив,

Дні до вересня полічив.

*   *   *

Забутий хутір, декілька хатин,

Вслухаються у крики журавлині.

Будяк зчорнілий похиливсь на тин,

Йому, здається, літо снилось нині.

А поруч, край розбитого вікна,

Скрипить дуплява груша дні і ночі.

Й не відає ніхто чия вина,

У тім, що сонце гріти вже не хоче.

Лише стара сова тут знає все,

Бо прожила років, либонь, чимало.

І навіть те, що скоро принесе

Вітрисько снігу біле покривало.

*   *   *
Наворожила доля нам розлуку,
В парку старому сива осінь плаче.
Востаннє я візьму тебе за руку
І поцілую пальчики тримтячі.
Вже зойкнув потяг, тишу розірвавши,
На сірому, безлюдному пероні.
Сьогодні розстаємось ми назавше,
Під стук коліс прокурених вагонів.
Дощу краплина на щоці гарячій,
Слова із губ зриваються ліниво.

Я вже тебе ніколи не побачу,
Прощай, прощай моє осіннє диво.
Приспів:
Згоріло літо і п`янке, і гаряче
Багряним листям все кругом замело.
На флейті суму грає вітер неначе,
Скажи, навіщо нам стрічатись було?
***
Осінь суму навіяла,

Разом з листям рудим.

Пелехатитими віями

Мрій розвіяла дим.

Дні бредуть пілігримами,

Тчуть сльоту навсібіч.

У віконицю гримає

Мокрий вітер всю ніч.

Сонний ранок напишеться

Знов на шибці моїй,

І від літа залишиться

Тільки спогадів рій.
***
У пралісах, де сиві сни живуть,
Стоїть давно покинута хатина.

Ще клен дуплявий прихиливсь до тину,
Й ватаги хмар у вишині пливуть.

Там озера бездонна глибочінь,

Забуту таїну ховає досі.

Та в пізню ніч полоще довгі коси,

Чиясь бліда, напівпрозора тінь.

І над усім господарює час,

Його ніхто ніколи не здолає.

Здається, він усе на світі знає,

Отак було і буде після нас.

***
Каштан достиглий на стежину впав,

І заховався під листком пожовклим.

Стернею бродить помарнілий жовтень,

У сорочині із пожухлих трав.

Увесь тремтить від холоду й дощу,

Наллю йому вина, зігрію віршем.

Зроблю так само, як робив раніше,
З кімнати вже тепер не відпущу.

Коли я дочекаюся весни,

Згадаю всі свої забуті мрії.

Ще оживлю поховані надії,

Та жаль мені. Це будуть лише сни.
***
Старенький сад хова в дуплі

Останні спогади про літо.

І вітер дзвонить сухоцвітом,

І відлітають журавлі.

І клен безлистий, край вікна,

І на одній нозі лелека.

Така забута і далека,

Згадалася йому весна.

В полях по зореній стерні,

Блукають мокрі поторочі.

До ранку на долоні ночі

Все ворожитимуть мені.
***
Гусне фарба на холоді ночі,

Похилився старий живоплід.

Жовтий морок пелюстки лоскоче,

Хризантем, що цвітуть край воріт.

Скрипне в`яз розбудивши хатину,
(Вдвох вони, наче діти малі).

Ще прокинеться сич на хвилину,

Заридає в глибокім дуплі.

Потім вітер постукає в двері,

Погуде в димарі залюбки.

Залишивши, на білім папері

Нот і рим дивовижні рядки.
***
Прямісінько в ранкову просинь,

Де листя дзвін і неба вись.

Червінцями сипнула осінь,

Так само, як було колись.

Десь там зосталась літня злива

І незабутня щастя мить.

А тут – мелодія щемлива,

На зраненій струні болить.

Десь там покинуті причали,

І білий першоцвіт весни.

А тут – із небуття ночами

Приходять спогади у сни.
***
Я вдивляюся в синь крізь розбите вікно,

Вітер листя руде у лісах обриває.

Тут під небом чужим, посивів я давно,

А вернутись назад в мене сили немає.

Перебитим крилом тужить зранена вись,

Гіркотою розлук серце зболене плаче.

Лиш один журавель, що від гурту відбивсь,

Батьківщину свою не зуміє побачить.

Попід хмари важкі лине ключ ввишині,

Від холодного вітру нема де подітить.

Запалю я свічу у своєму вікні,

Може той журавель тут захоче зігрітись.

Заховаю його від морозу й сльоти,

Дочекаюсь, коли дні настануть погідні.

Ми з отим журавлем, наче рідні брати,

Хай по крові чужі, але душами рідні.
***

Достигають яблука в садах,

Одягли ліси барвисті шати.

Тужить в небі одинокий птах,

Вже пора у вирій поспішати.

Тільки ниє зранене крило,

Тільки сни турбують все частіше.

Стільки літ у пам`ять намело,

Скільки друзів не зустріти більше.

Вже зима з вітрами вдалині,

Виграє на струнах срібні гами.

Й віхола на білому коні

Замітає спогади снігами.
Приспів:
А, здавалось, ще було недавно літо,

І були ми всі теплом його зігріті,

Ми кохали, ми були безмежно раді,

Та сьогодні стала осінь на заваді.
***
Згубилися у падолисті

Промоклі, вересневі дні.

І журавлі на вітру низці

Гойдаються у вишині.

Летять над спорожнілим полем,

Крізь відстані і наші сни.

В серцях відгукуються болем

Тужливі крики пташини.

Отак згоріло наше літо,

Спаливши в молодість мости,

Там, де цвіли весною квіти,

Тепер нічого не знайти.

Приспів:

Сусальне золото в саду на землю впало,

Сусальне золото в саду лежить недбало.

Сусальне золото в саду римує вірші,

Я вже ніколи не прийду в ту осінь більше.
***
Збираю осінь листя і квітки,

Стару корзину сплетену вітрами.

Вона давно пропахла полинами

І ягодами, на усі смаки.

Ще віршів невеличких кілька жмень,

Знайду і кину ненавмисно, наче.

Можливо, їх ніхто і не побачить,

Отак і догорить короткий день.

Холодна ніч прилине під вікно,

Торкнеться до повік моїх рукою,

Блакитним пледом вкриє з головою.

І забере у сни, на саме дно.
***

Ці безлисті пейзажі,

Дощ іде тай іде.

Ночі чорні, мов сажа,

Ані зірки ніде.

На пожовклім папері,

В строфи рими вплелись.

Вітер ломиться в двері,

Будить вимоклу вись.

Сиві, мов пілігрими,

Дні згубили свій лік.

Ні строфи, ані рими

Вже не буде повік.

Григорій Ліщенюк

Схожі публікації:

Летять понад Вічність лелеки крізь наші тривоги й роки

Подорожник росами плаче. За тими, хто в далеких краях лягли в землю чужу


Комментирование закрыто

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/