Яка природа була красива,
Коли уранці я в школу йшла,
Але собаки всі вірші з’їли —
Ані словечка я не знайшла.
Лиш сніг лапатий,
Лиш срібна стежка,
Лише у вільхи в вусі сережка,
Срібляста, ніжна, сумна сльозинка.
Та ще у дуба в оці пилинка —
Його берізка запорошила,
Навік серденько заполонила.
Та ще конячка од снігу біла
Везе у школу вчительку Ліду.
І більш нічого, і більш нікого,
Лише дорога біла до Бога.
Та ще глибока ляклива тиша,
В якій немає жодного вірша.
* * *
Довго плакав грудень
Сірими дощами,
Раптом несподівано
Реактивно майже —
Біла-біла зимонька
В білій-білій масці.
— Де ж ти забарилася,
Біла моя казко?
Де ходила — бігала,
Біла моя лялечко?
Зима посміхнулась
Білозубим вітром:
— Я збирала в космосі
Білосніжні квіти,
І до вас прилинула
З великим букетом,
Щоб цвіла трояндами
Білими планета.
Тетяна ФЕДОРОВА, с.Курінь Бахмацького району
