субота, 18 Листопад 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Життя зробило ще одне коло

Життя зробило ще одне коло


Зять. Оповідання. Літературне читання вихідного дня

Петро Антоненко

Петро Антоненко

Завертiлося з телеграми: «Приїдемо суботу Нiна Валерiй».

Увечерi на доїннi Галининi руки звично бiгали бiля корiв, а сама подумки була далеко вiд ферми.

— Щось ти... свiтишся вся! — перекрикнула шум електромоторiв Надя, сусiдка по корiвнику.

— А, телеграма ось, — показала Галя зiжмаканого папiрця.

— Зять, значить?

— Женишок.

Додому прийшла потемки. На ґанку згадала, що треба б вкрутити над схiдцями лампочку. Днiв три як перегорiла, а все нiколи замiнити. О, i дверi нехай Василь змастить — риплять, як телiга.

— Телеграма од Нiнки, — з порогу заявила чоловiковi, котрий встромився в газету.

— Листа написати нiколи?

— Нiколи. Завтра приїде. З Валерiєм.

— З ким? А, ну-ну, побачимо, що за птиця.

— Так ти, Васю, завтра трохи прибери в дворi.

— Аякже. Вiзьму вiдгул i зроблю суботник.

— Ну, чого його викаблучуватися? Стрiчай людину свинарником.

— Невеликий пан. Сам, дивись, зi свинарника вилiз.

Василь давно примiтив, що якось воно завжди виходить по-жiнчиному. Для форсу iнодi брикався, як незагнуздана коняка, але врештi-решт (що з бабою сперечатися) брався за дiло. А потiм, зробивши, починав думати, що Галя наче й права, що вiн теж отак хотiв зробити i що взагалi жiнка в нього — тямуща молодиця.

Весь ранок Василь протоптався по двору. Пiдправив ворота, склав дрова, вкрутив лампочку, змастив у верандi дверi й переробив ще безлiч усякої всячини, якої траплятиметься стiльки, скiльки ходитимеш по дворищу. I вiдгул таки взяв пiсля обiду, передавши трактора напарнику. Не будеш же бiлою вороною: майбутнього зятя треба зустрiчати честь по честi.

Зять — тесть. За рік-два ще й дідом станеш. А наче ж, осьдечки, недавно сам бігав до дівчат. І вибігав мітлу непосидющу. Зараз запряже до самого вечора.

За отакими веселими думками не зчувся Василь, як доїхав до обійстя. І перше, що почув, заглушивши мотоцикла, — жалібне скавчання їхнього підсвинка.

Колють чи що? Оце так Галя: ще й не зять, а вже свіжиною стрічає. Кабанчика ж до Різдва збиралися вигодувати.

А коли відчинив хвіртку, мало не впав зо сміху.

Галя купала порося. Загнала в ночви і шмарувала якоюсь щіткою — чи не тією, що чистять коней. Порося кувікало, борсалося в ночвах і шкребло копитцями по дну.

Уранці, поміж іншим, Галя мовила: «У хлівці треба прибрати. І порося таке замурзане». Тоді Василь пустив це повз вуха, аж ось тобі й на!

Закурив, потоптався туди-сюди, плюнув цигаркою:

— Ненормальна.

Це був останній козир. Коли, бувало, суперечка з жінкою заходила в глухий кут, Василь проголошував оце слово і йшов, куди йшли ноги. Зараз умостився неподалік, на східцях ґанку, і мовчки спостерігав за «водною процедурою». Таки не стерпів:

— Ти йому рило, рило вмий, Зять же цілуватиме.

— Сиди!

Галя теж уміла говорити коротко.

Гарикатися з жінкою не було ніякого бажання, і Василь зайнявся парканом. Поки прилаштовував недороблене вранці, геть і повечоріло.

Обійстя до сеї пори було не впізнати. У дворі — ані зайвої ломачини. Доріжка від хвіртки до веранди припорошена жовтим піском. Умите порося рохкає в хліві. Сховалися в клуню вила й лопати. Зникли старезні велосипедні колеса, що роками висіли на кілку. У хаті сяяло так, що страшно заходити. А роззуватися тепер треба було мало не в дворі, бо на веранді розляглася нова килимова доріжка.

Ще раз оббігши двір, Галя, видно, зосталася вдоволена і скомандувала чоловікові: «Поганяй!»

Мотоцикл, вимитий і вичищений, із новим покривалом у колясці, слухняно гойднувся під хазяїном і погурчав на станцію за гостями.

 

Обережно-обережно Галя причинила двері кімнати.

— Спить? — запитав Василь.

— Сопе й мовчить.

— Тобі теж нічого не розказала?

— Нічого. Одвернулася до стінки.

«Зять» не приїхав.

 

Скільки воно років оцьому ліжку? І оця шафа теж, мабуть, існує тисячу літ? І стілець із різьбленою спинкою, і швейна машинка, оця стародревня швейна машинка.

Речi, як привиди, тьмяно вгадувались у примарному мiсячному свiтлi. Знайомi до найменшої подряпини, цi речi, як могли, берегли таємничий i добрий дух кiмнати, спорожнiлої пiсля того, як Нiна позаторiк виїхала в мiсто. У зал батьки купили меблевий гарнiтур, килим. Але як добре, що в її кiмнатi все зосталося таким, яким було i п’ять, i десять рокiв тому.

Вона лежала в лiжку, перебирала в пам’ятi довжелезний сьогоднiшнiй день.

...Вокзал. Нiна дiстає два папiрцi: «Я вже й квитки взяла. Ось, Валеро». Вiн раптом кидає одне-єдине слово — «Дурепа» — i бiжить геть.

Нiна стискає в долонi квитки, слiпо вдивляється у заскленi дверi вокзалу ... у морок стелi. «Дурепа» замiсть «До побачення»... Зачекай же, наскочиш на грамотну. Витiпає, як коноплю. Пратимеш їй спiдницi й панчохи.

Та закiнчиться колись цей клятий день?

 

— Ма, що ви шушукаєтесь? — на порозi в старенькому ситцевому халатику, весело потягуючись, з’явилась Нiна. — Думаєте, я така городська, що спатиму до обiд?

— На ферму збираюсь, — пiдхопилась Галя.

— Давайте i я з вами. Швидше впораємось.

— О, точно, — зрадiв Василь. — А тодi, Нiнок, по ожину проїдемо. Сей рiк її як є!

…Чистий серпневий ранок вставав над селом. Вiдкукурiкали пiвнi, хазяйки повиганяли в череду корiв, оживало пустотливе птаство. Могутнi рукастi осокори вздовж дороги ледь ворушили набубнявiлим за нiч листям.

— Довго спите, — блиснула посмiшкою Надя. — А ти, Нiнко, може, дояркою до нас?

— Завфермою, — серйозно мовила Нiна. — Я з вас стружку знiму, не те що Пилипович. Мамо, де апарати?

— Не приїхав, значить, — кивнула вслiд Надя.

— Щось перебило, — байдуже сказала Галя й подумала: «Що за баб’ячий телеграф! Живе ж Надька на другому кiнцi села. I поїзд прийшов учора ввечерi. Аж на тобi: «Не приїхав». Либонь, уже й коровам роздзвонила».

Добре, що прийшли вдвох. Хоч i припiзнились, а таки не вiдстали вiд iнших. Подоїли своїх корiв, позносили бiдони з молоком до приймальнi, вигнали худобу на майдан, де пастухи гуртували її в череду.

— А ось i я, — вихопилася з корiвника Надя.

— Ви, тiтко Надю, чимось веселим поснiдали, — посмiхнулась Нiна.

— Чоловiковими матюками, — охоче пояснила Надя. — Так ти, дiвко, може, й справдi давай до нас?

— А ви свою Валю теж сюди пiсля школи?

— Можна. Бiда тiльки, що нема вам у селi гарних женихiв.

 

Нiна росла гарною (породистою, як казала тiтка Надя) дiвкою. Потроху шила, в’язала, спiвала в ансамблi, читала книжки про любов, бiгала на iндiйськi фiльми, а на уроках малювала на папiрцях моднi сукнi.

Десь до п’ятого класу мрiяла стати кондитером i робити смачнi торти, потiм хотiлося бути балериною, фiгуристкою, зубним лiкарем. А коли вiдшумiв випускний вечiр, Нiна спохопилася: куди ж далi? Порадитися

толком було нi з ким. Батько пiсля трактора й хазяйства вечорами читав газету. Мати знала тiльки, що треба, як усi, «кудись у мiсто». Однокласники, засмиканi та знервованi, зубрили пiдручники й запасалися шпаргалками.

Урештi Нiна прихилилася до своєї подруги Наталки й подала заяву в педiнститут.

У саду, пiд старезною грушею, дiвчата перелистували набридлi пiдручники, а Наталчина мати заспокоювала: приймуть, на вчителiв охочих не зайвого — робота «нєрвна».

Наталка вилетiла вже на першому екзаменi. Нiна трималась до останнього, де, хоч i переплутала Катерину Першу з Катериною Другою, одержала навiть четвiрку. Утiм це не допомогло: конкурс на «нєрвну» роботу був таки ж чималеньким.

 

Уздовж старицi, у видолинку, порослому лозняком i поцяткованому кудлатими вербами, стелилися густi хащi ожиннику. У життi нiчого смачнiшого не їла Нiна од вареникiв з ожиною i пахучого темно-синього ожинового варення. Але кожнiй сизуватiй апетитнiй ягiдцi, яку так i кортiло вкинути до рота, треба було вклонитися, кожну треба було дiстати з густого плетива колючих, схожих на дроти, стебел.

За якихось пiвгодини руки в Нiни були геть посмугованi. «Наче кицька вдряпнула», — подумала Нiна й пригадала, як колись, сто лiт тому, укладала спати в картонну коробку свою неслухняну Мурку, а кицька пручалась, i хвiст її нiяк не вмiщався в коробцi, й маленька вусата пика нiяк не хотiла спокiйно лежати на малесенькiй, зшитiй мамою, подушечцi. Урештi кицька нявкнула й болюче дряпнула Нiну по руцi. I батько побив кицьку й викинув на мороз, а в Нiни дуже болiла подряпана в кров рука, а потiм стало шкода Мурку, i вона просила батька впустити кицьку в хату, полаяти, поставити в куток, але впустити.

Їй пригадався цей давнiй епiзод, i стало дивно, що воно за штука — пам’ять. Вона нiяк не могла пригадати, із ким сидiла за партою в першому класi, позабувала всi хiмiчнi формули, крiм води й вуглекислого газу, забула, скiльки днiв вони з мамою прожили в Одесi, хоч тодi, шiсть рокiв тому, галасливе мiсто над морем із його театрами, соборами, базарами, пляжами, вокзалами, рiзномасною юрбою, акацiями й трамваями, це барвисте мiсто, здавалось, кожною своєю миттю врiжеться в пам’ять. Забулось. А от Мурка, хитрюща вусата кицька, випливла бозна-звiдки.

Нiна поставила в траву бiдончик з ожиною, роззулась i обережно пiшла вгору, на гребiнь долини. Прочахла за нiч земля приємно холодила ступнi. Обчухраний луговий цвiт забивався мiж пальцi нiг. На мить поряд із лакованими нiгтями спалахнула бiлим сонцем ромашка. Ноги все швидше несли Нiну по косогору, туди, на гребiнь, звiдки аж до самого горизонту вiдкривалась сяюча пiд серпневим сонцем зелена рiвнина лугу.

— Ай! — скрикнула вона вiд пекучого болю в ступнi i впала на траву.

— Що таке, Нiнко?! — Василь вибiг із хащiв лозняку на осоння i подряпався вгору. У руцi, чиргикаючи, телiпалось майже порожнє вiдро.

«Ожинник із тебе», — мимохiть подумала Нiна i вичавила крiзь зуби:

— Нога... Пробила, видно.

Ступня була поцяткована кров’ю.

Василь заметушився, нащось обмацав кишенi, скомандував:

— Вставай. Треба промити.

Нiна зависла на батьковому плечi й, накульгуючи, пошкандибала до води. А Василю плелись усiлякi несусвiтнi iсторiї про зараження кровi, про те, що хтось колись десь уколов палець i зостався без ноги. I ще пригадалося, як рокiв п’ятнадцять тому, коли Нiнка була трохи вища од лави, вiн здавав їй свою кров. А потiм сидiв перед лiкарем i просив, так просив, щоб у нього знову брали кров i переливали дочцi, може, вона виживе. А лiкар заспокоював, а вiн, як глухий, нiчого не чув i знову говорив своє, i йому знову доводили, що досить уже переливань i що справа не в них.

А ще Василь, згинаючись пiд незвичною ношею, раптом подумав, що Нiнка вже нiколи не стане отим маленьким колобком, який знай просив батька «почукати» його, i вiн садовив колобка на колiно верхи, як на коня, брав за руки й пiдкидав її, приказуючи: «Гоп! Чук-чук!»

Життя зробило ще одне коло, i тепер йому доведеться «чукати» хiба що онукiв, якщо трапиться Нiнi хороший чоловiк, а їм з Галею — хороший зять.

 

Без конкурсу, без екзаменiв i без довгих розмов Нiну й Наталку прийняли в училище хiмкомбiнату. Велетенський комбiнат на околицi мiста, наче вир, всмоктував дiвчат з усiєї областi. Рекламнi плакати, портрети усмiхнених комбiнатських дiвчат у газетах, бажання вирватися на свiй хлiб, на волю, в мiсто — усе це робило своє.

На комбiнатi Нiна була один раз у життi, коли їх, пiонерiв, привозили сюди на екскурсiю. Тепер вона бувала тут мало не щодня, бо виявилось, що теорiю особливо зубрити нiчого. Із довгенького списку професiй подруги обрали одну iз дзвiнкою назвою — крутильниця. Правда, всi професiї були схожi одна на одну, але Нiна, приїжджаючи в село, нiколи не iменувала себе робiтницею, а тiльки крутильницею.

Батьки поставилися до її невдачi в iнститутi спокiйно. Мати зiтхнула: «Спробуєш на той рiк». Батько мовив: «Нема щастя» — i встромився в газету. Його кучерява чуприна, щоправда, на хвилю вигулькнула iз-за чтива, коли Нiна назвала свою майбутню зарплату. За такi грошi батьковi довго треба було гурчати на тракторi.

...Воля навалилась i ошелешила. Перше враження вiд пiсляшкiльного життя виявилось на диво смiшним: не потрiбно було вчити уроки. Життя в комбiнатському гуртожитку розпадалось на двi половини. Треба було ходити на заняття, на суботники й аврали, прибирати в кiмнатах. Зате можна було пiти в кiно, на дискотеку, на концерт, урештi потинятися «Бродвеєм», як iменували центральну алею мiського парку.

Однак те, що здалеку знаджувало, зблизька швидко линяло. «Бродвей» набридав, кiно теж. Великi естраднi зiрки в мiсто не забивались, а маленькi блимали на один манiр. Iснував ще драмтеатр, у репертуарi якого найдраматичнiшою штукою було «Весiлля в Малинiвцi». Квитки на спектакль вручили, утримавши по пiвтора карбованцi стипендiї. Зал був наполовину порожнiй, а найсмiшнiшим виявився епiзод, коли на голову Попандопуло обвалилась декорацiя.

Захоплення проходило, приходила звичка. Виявляється, треба просто звикнути до мiста, до його захеканого темпу, вуличної колотнечi й життя за годинниковою стрiлкою. Як i до цехiв комбiнату, куди подруги нарештi прийшли заробляти свої великi грошi.

 

У кожному цеху було щось своє. В одному висiла дрiбнiсiнька пилюка вiд сухої пряжi, в iншому тхнуло амiаком, ще в одному було жарко й вогко, як у лазнi. У їхньому цеху стояв шум, точнiше, вищання тисяч веретен. Навушники не допомагали, бо вiд цього вищання тенькало й вiбрувало всерединi. Але звикли й до цього, як звикають до заколисування в автобусi. Важче було звикнути до нiчних змiн, коли пiд ранок ряди веретен із бiлою ниткою починають плавати перед очима. Втяглися. Якась маленька пригода на змiнi, свiжа чутка, пирiжок з нiчного буфету — i вже легше чекати блаженної сьомої години ранку.

Веретена крутились, грошi йшли, мiсяцi бiгли. Каштани на «Бродвеї» уже вибухнули бiлим цвiтом, коли Нiна раптом спохопилась, що на екзаменi в iнститут вона б тепер переплутала Катерину Другу з Олександром Македонським. Зазирнути в пiдручники було абсолютно нiколи.

«Ожинники» поїхали, i Галя зосталась сама. Вона раптом вiдчула себе не те що вiльною, а якоюсь наче непотрiбною самiй собi, оцьому недiльному дневi, цим прибраним до блиску кiмнатам. Була й робота, яка завжди знайдеться, можна й просто податись на вулицю, де сусiдки збирались на лавi полускати соняшник. Але якось не робилось i не гулялось.

Погляд набрiв на баночки з майонезом i зеленим горошком. Із тих пiр, як рiк тому Нiна стала працювати в їдальнi, вона часто привозила додому делiкатеси. Правильно, що дочка кинула отой комбiнат. Нiчого там бiля веретен не вистоїш. А зараз, хоч i невелика начальниця, а все ж у затишку, i поїсти можна смачно, i щось дефiцитне дiстати.

От з iнститутом нема щастя. Раз не пройшла по конкурсу, вдруге провалилась на екзаменi, а цього лiта й не рипалась. Та нiчого, он вони з Василем i без дипломiв не пропали. Роботи в мiстi повно, i в їдальнi ж Нiнку не навiчно закрiпачили. Теж не мед, бiгай, збирай недоїдки.

А де воно мед? Он у сусiдки дочка Валя покрутилась рокiв три в мiстi — і назад. Тiльки й того, що збiгала замiж за якогось п’яничку. Женишок родом із сусiднього села, а познайомилися в мiстi на танцях. Валя сама розказувала.

Пiдходить, каже, модненький хлопчик, танцюють, значить, балакають по-мiському, викаблучуються одне перед одним. А тодi обзнайомились ближче, аж його село — за п’ять кiлометрiв од нашого. Як зiйшлись, так i розiйшлись, добре, хоч дiтей не нажили. Валя повернулася в село, тиха така, сама в собi. Та нiчого, дiвка гарна, пару знайде. Дояркою зараз. Недавно про неї в газетi красиво так написали: «Ранок пахне молоком». Правда, ранок у корiвнику пахне трохи iнакше, але нiчого, гарно написано.

Нi, таки ж не сидиться без дiла. Галя ще раз пройшлась по дому, чiпляючись оком до найменшого неладу. У кiмнатi Нiни висiли на стiльцi джинси. Побачивши в них дочку вперше, Галя особливо й не засмутилась. У селi до цього потроху звикали, як звикли вже без вечiрок, корсеток, гулянок на колодках i пiсень по вулицях, як звикли до телевiзорiв, дискотеки, веселих днiв зарплати й власних «Жигулiв».

Їй раптом захотiлося примiряти джинси. Це бажання було таким дивним i несподiваним, що вона озирнулась, немов боючись, чи не пiдслухає хто її думки.

У кiмнатi не було нiкого. Із саду у прочинене вiкно заглядав розкiшний лiтнiй день. Тремтiла листом яблуня пiд вiкном, трохи далi, навкiс, зеленiла густа стiна кукурудзи. Було тихо-тихо.

Галя похапцем розстебнула квiтчастий бавовняний халатик i пiрнула повними засмаглими ногами в джинси. Цупка прохолодна тканина щiльно облягла тiло. Вона втягла живiт, затамувала подих i обережно зашморгнула замок-блискавку. Зробила крок, другий. Джинси не слухались i були тiсними. Усе-таки вона доп’ялась до дзеркала в залi, дорогою дiставши з шафи червоний, товстої в’язки светр. Його купив на день народження Василь. Галя було: їй, бабi старiй, не червоне б, а синє, i кофту, а не светр. А Василь, чудило, обняв її i припечатав: «Носи!»

У дзеркалi вона побачила милу сорокарiчну жiнку. Притомленi карi очi, невеликий, трохи кирпатий нiс, свої, не заляпанi помадою губи, акуратно зiбране назад густе чорне волосся.

А нiчого дiвка! Вийти на вулицю, сусiдок налякати? Дiвка на виданнi. Ха-ха! Он уже дочка на пiвголови переросла мамцю, тiльки що тоненька, життям не розбита. У батька вся — i зростом, i лицем. Тому, харцизяцi, хоч у кiно знiмайся. Граф Василь. I Нiнка: бiла, як панянка, свiтиться вся.

А ти, дiвко на виданнi, скоро онукiв няньчитимеш на пару зi своїм графом. Аби лиш трапився їм із Василем хороший непитущий зять.

 

Якось у гуртожитку, лежачи на лiжку, Наталка довго вивчала щось на стелi, а потiм заявила: «Нiнко, а ми тут замiж не повиходимо».

Замiж! Бiда була не лише в тому, що у них на комбiнатi на одного хлопця припадало по дванадцять дiвчат. Наталка заявила: головна болячка — позмiнна робота. Люди — на танцi, а ти — на змiну. Нiна було заїкнулась, що пiсля денних змiн i у них вечори вiльнi. Але подруга була невблаганна:

шукаємо нормальну роботу, ближче до центру, i не бiда, що вилетимо з гуртожитку.

Отак подруги опинились на квартирi в однiєї вдови у центрi мiста, побiля базару. Хазяйка носила довжелезне, важке на язик iм’я i дозволила дiвчатам iменувати себе Полiною Маркiвною. Це була дама неозначеного вiку, хоч iнодi здавалось, що їй рокiв сто п’ятдесят, так жваво розказувала вона небилицi з життя цього колись провiнцiйного мiстечка.

Полiна Маркiвна iнодi запрошувала дiвчат «на чай». Власне, чаю, як такого, вона не визнавала, твердила: не тi тепер чаї. В тоненьких склянках, вставлених у потемнiлi мельхiоровi пiдстаканники, колихався густий пахучий настiй з липового цвiту i м’яти. Хазяйка благополучно пережила трьох чоловiкiв, так i не вислуживши за ними пенсiї. Втiм, у мiстi не пропадеш, повчала вона дiвчат. У того позичив, тому перепозичив. Базар поруч, купи-продай. Як казав один: «Купую яйця по карбованцю десяток, зварю i продаю по карбованцю, а живу з навару».

Пiд старiсть «навару» у Полiни Маркiвни поменшало, але один залишився надiйним — квартиранти. Дiвчат тримала, як вона говорила, для чаювання. Основний «навар» давав маленький будиночок у глибинi двору, довжиною трохи бiльший од лiжка. Тут проживало молоде сiмейство: вiн, вона й дитина. Вiн заробляв квартиру на якомусь заводi, вiчно бiгав з незастебнутими ґудзиками й сумкою в руцi, загнаний i засмиканий. А якось присiв на лаву у дворi i довго й солодко розповiдав Нiнi, як посувається черга на квартиру, як вiн, поселившись, переклеїть обої, обкладеться кахлем, понаприбиває поличок, а на балконi зробить оранжерею.

Вечорами подруги бiгали на дискотеки i в кiно, а вранцi, сонно позiхаючи, збирались на службу. Наталка втиснулась у фотоательє, виписувати квитанцiї, а Нiна опинилася в їдальнi. Все це знаходилось поруч, бiля базару.

Тепер Нiна не соромилась називати себе робiтницею, правда, додавала: громадського харчування. Робота була неважка: пiсля того, як людина поїсть, прибрати посуд i витерти столик. В бiлому фартушку й накрохмаленiй косинцi, Нiна снувала помiж столиками, вправно котячи перед собою вiзок для посуду.

Народ у їхнiй їдальнi харчувався простий. В основному, служивий люд з перукарнi, пошти й iнших ближнiх контор. Щодня приходила бабуся в акуратно заштопаному чоловiчому пiджаку. Вона брала вiнегрет, гарнiр до других блюд i чай. Випадковим сусiдам по столику винувато пояснювала, що у неї зiпсувалась газова плита i довелось забiгти в їдальню.

Але найколоритнiшою фiгурою був Льоша— «принеси-подай». Скiльки йому рокiв, вiн навряд чи знав i сам. Однак, заходячи в їдальню, Льоша накидав на себе бравий вигляд, обсмикуючи куценького пiджачка, а його неголене худе обличчя тануло в добрiй безтолковiй посмiшцi. На базарi Льоша з’являвся вдосвiта, допомагав щось розвантажувати, щось кудись переносити. В їдальнi мiж ним i тіткою Пашею з роздачi розiгрувався маленький любовний спектакль, де Льоша виявляв таланти неабиякого ловеласа. Нахвалявся вiдбити тітку Пашу у чоловiка, а вона запевняла, що стара для Льошi. Стара, охоче погоджувався той i хвацько пiдщипував котрусь з дiвчат.

В кiнцi лiта з далекого спекотного пiвдня наїхали й завалили базар своїм смугастим товаром продавцi кавунiв. Торгували, здебiльшого, молодi мужчини. Жили в базарному готелi, а харчуватися ходили в Нiнину їдальню.

…Вiн називав себе Ромео. Високий, ставний, з палаючим по глядом i тоненькою смужкою вусикiв, нагадував кiноакторiв з iндiйських фiльмiв.

Одного разу Ромео принiс у їдальню здоровенного кавуна. В обiдню перерву дiвчата уминали крихку прохолодну м’якіть i змовницьки пiдморгували Нiнi: «Оце любов! Кавуна не пожалiв.»

Кiлька разiв вони ходили в кiно, блукали «Бродвеєм». Ромео вiв себе тихо, не лiз цiлуватися. А якось запросив Нiну в гостi, у готель. «Iди, не з’їсть», порадила Наталка.

... Другого дня Ромео, не привiтавшись, усiвся в кутку зали. Нiна, скiльки могла, оминала його столик, нарештi пiдiйшла.

— Розумiєш, я вчора не змогла.

— А коли зможеш?

— Не знаю.

— Недоторка.

Рука Ромео ковзнула по її стану. Нiна смикнулась, зачепила вiзок, i тарiлки гахнулись на пiдлогу.

Вся їдальня повернула голови в куток.

Ромео спаленiв, витяг з кишенi десятку. «За тарiлки!» — кинув на стiл червiнець, переступив бите череп’я, перемiшане з недоїдками, i пiшов на вулицю.

Нiна вихопилась у тамбур з умивальником, де висiло порепане дзеркало i гостро пахло господарчим милом, i розревлась, упавши на побiлену стiну.

Хтось обережно торкнув її за плече. Поруч стояв Льоша.

— Ти, теє, Нiнко, не реви... вiн хлопець нiчого, хороший чоловiк.

— Хороший, Льошо, i ти хороший. А я невезуча, невдаха.

Нiна ревла, встромившись у Льошин пiджачок, вiд якого так затишно тягло тютюном, дешевеньким вином i бозна-якими пахощами осiннього базару.

 

— Бабцю, хочу узвару.

— Не мала баба клопоту, купила порося.

Оце така вона, баба Катря. Може весь день розмовляти одними приказками. Нiна їй колись, що не щастить у мiстi на женихiв, а вона: «Сиротi женитись — нiч мала». Це ж скажи, що поїхали по ожину й пробила ногу, бабця зараз: «Застав дурня богу молитись — лоба розiб’є».

— Так я узвару хочу, бабцю.

— Здрасьтє, я ваша Настя. Ти що, не наїдаєшся у своїй харчевнi?

Меню Нiниної «харчевнi» складалося з котлет, шнiцелів i ще кiлькох таких же безсмертних блюд, на якi Нiна не могла й дивитися. Якось у кiно побачила: сидять пани-мiльйонери i смокчуть крiзь соломинку апельсиновий

сiк. I так їй захотiлось покуштувати отого соку! Випадково натрапила в одному гастрономi, пила ... й кривилась вiд незвичного гiркуватого пiйла.

Як чисто й гарно в бабинiй кiмнатцi! Етажерка з книгами, iкони, сушена м’ята. Баба живе у свого старшого сина, Нiниного дядька.

— Бабусю, а скiльки-но у вас онукiв? Всього семеро. Четверо дiтей, та якби у кожного по четверо, ого було б онукiв.

— Якби поросли в ротi гриби. Чого ж це твоя мамця одну тебе привела, й годi?

— Ой, бабусю, зате правнукiв у вас буде! Скiльки вам народити: четверо, п’ятеро?

— Семеро. На, красунечко, пий свiй узвар.

Нiна у баби Катрi — улюблениця. I тут так тепло-тепло, так затишно-затишно.

 

Наталка розказувала Нiнi iсторiю свого знайомства з Вiктором.

— Заходить, значить, мазунчик. Дозвольте, каже, ощасливити ваше фотоательє. А я йому: «Невелике щастя, у нас он i артисти знiмаються, i поет, i генерал». А вiн: «Поганих фото не вiзьму, менi надсилати на кiностудiю, знiматимусь у фiльмi». Думаю: заливай, кiноактор базарний.

Сказати, що в одязi, танцях i дисках Вiктор ловив останнiй крик моди, було б не зовсiм точно. Вiн ловив цей крик ще не викрикнутим, ще у моди на язицi. Швидко зробився своєю людиною в тихому особнячку Полiни Маркiвни. Хазяйку причарував умiнням розкладати пасьянси, шоколадними цукерками i напiвфривольними анекдотами.

Одного разу з’явився на порозi.

— Привiт, Нiнулько. Де це моя Наталi?

— Затрималась.

— Почекаємо. Так, що це в тебе за чтиво? Фi, яке допотопне.

Хочеш еротичний журнальчик? Жартую, жартую, образилась. Побесiдуємо на платонiчнi теми.

Бесiда не в’язалась, зате Вiкторова рука, Нiна не помiтила i як, опинилась у неї на колiнi.

— Ти чого, Вiтю? — вiдсунулась вона.

— Жартую, — без жартiв мовив Вiктор i рвучко обняв її за талiю.

— Пусти, ненормальний. Хам. Та пусти ж!

Нiна впилась нiгтями йому в обличчя, з усiєї сили штовхнула на стiлець. Вискочила на вулицю, побрела тротуаром. Надибала на якийсь кiнотеатр, забилась в останнiй ряд i просидiла пiвтори години, нiчого не помiчаючи на екранi.

На квартиру прийшла опiвночi. Їхня кiмната — одразу ж при входi. Нiна поторгала дверi. Замкнено. Постукала — нiякої вiдповiдi. Раптом захотiлось розiгнатися i вдарити плечем у цi ненависнi дверi. Постояла хвилину, другу, поки вiдкотила злiсть, знайшла на вiшалцi якусь одiж, бездумно постелила на кухнi на пiдлозi i впала, пiдкошена.

 

Прокинулась вдосвiта вiд здавленого шепотiння в прихожiй. Вiктор прощався з Наталкою.

Увечерi Наталка винувато м’яла в руках скатертину й виправдовувалась:

— Не сердься, Нiнко, чесне слово, не чула, як ти прийшла. Я б його серед ночi витурила. Вiн же сказав, що ти поїхала в село.

А Нiна все дивилась на Наталчинi руки i уявляла Вiкторовi, якi учора грубо облапували її, а потiм ось тут, на цiй постелi, по-хазяйськи роздягали Наталку.

— Наталочко, поїдем звiдси, — Нiна говорила гарячково й плутано. — Ти що робиш? Хазяйка вижене й матерi розкаже.

— Не вижене й не розкаже. Вiктор їй за цi вiзити дістає дефiцит. I ти за мене не бiйся. Вiн баламут, але я його не випущу. За себе бiйся.

— У нас з Валерiєм нiчого такого не було.

— I не буде. Помреш у дiвках.

Валерiй... Наталка знала, куди вдарити.

 

…Вiн з’явився в їдальнi весною. Став у чергу з якимось вiдстороненим поглядом. Нiна в цей день була на роздачi, пiдмiняла хвору тітку Пашу. Хлопець пiдвiв на неї очi, мовчав.

— Вам що? — запитала Нiна.

— Устрицi й антрекот.

— Якi устрицi? У нас котлета i шнiцель.

— Давайте котлету й шнiцель.

— Як, усе разом?

— Дiвчино, я голодний, як вовк. Давайте все.

Дивак. Гарненький зажурений хлопчик зi стомленим добрим поглядом. Скiльки ж людей перевертається через їхню їдальню.

На її подив, хлопець прийшов i другого дня. Нiчого не їв, сидiв у кутку й сумно дивився, як Нiна метляється помiж столиками.

Валерiй вирiс в iнтелiгентнiй мiськiй сiм’ї. В їдальнях не бував зроду-звiку i в Нiнину «харчевню» забрiв лише тому, що посварився з батьками.

Мiсяцiв за два пiсля цього знайомства Нiна потрапила до Валерiя в дiм. Жив вiн неподалiк, у сiрому триповерховому будинку, що вистояв три революцiї i двi вiйни. В чотирикiмнатнiй квартирi на другому поверсi все дихало спокоєм i достатком. Замiсть безликого модерну кiмнати огортали темно-червоними портьєрами, вабили широкими крiслами й пузатими стiльцями на гнутих нiжках, гравюрами й акварелями на стiнах. В кутку зали блищав чорними боками рояль, над яким схилилась гостролиста пальма.

Крiм Валерiя, у квартирi жили його батьки й бабуся, Фаїна Станiславiвна, котра iз задоволенням грала роль глави патрiархального сiмейства.В тоненьких порцелянових чашечках парував духмяний цейлонський чай. Фаїна Станiславiвна вела неквапну мову:

— Ви, Нiночко, гадаєте, що ми — якiсь рафiнованi iнтелiгенти, далекi вiд народу. Це зовсiм не так, голубонько. Мiй дiд був близьким до народовольцiв. Батечко завжди вважався лiбералом, пiсля революцiї вiрою i правдою служив радянськiй владi. Це його квартира. Ми живемо тут уже шiстдесят рокiв. Ви, голубонько, не сердьтеся, але у мiстi зараз жах що робиться. У нас до вiйни мешкало сiмдесят тисяч, зараз — триста. I все — село. Я завжди поважала селян, але не розумiю, нащо всi, вибачте, лiзуть у мiсто? Уявляєте, якi через це цiни на базарi? I взагалi, нiде нiчого не дiстанеш. Вони, приїжджi, — молодi, зубастi, їм аби лиш пiвногою зачепитися в мiстi, а там всiх розштовхають.

Нiна терпляче вислуховувала цi монологи й закохано дивилася через стiл на Валерiя. Сидiти тiльки по рiзнi боки столу — так постановила Фаїна Станiславiвна. А ще якось, зайшовши з Валерiєм у передпокій, вони почули, як старушенцiя виговорювала Валерiєвiй мамi:

— Ах, Елечко, я розумiю, романтика i все таке iнше. Кажеш, це у них серйозно? Чесно кажучи, ця дикунка гарненька. Плебейська кров, молода, гаряча. Але, Елечко, я прошу, щоб нiчого такого до весiлля. Нi-нi! Знаєш, як тепер буває?

— Патрицiї, — зле мовила Нiна.

— Патрицiї ми зачуханi, — весело погодився Валерiй. — Ну, не сердься. Побачила б, якi у мене з ними баталiї.

Вона взяла його руку в свої долонi, i їй захотiлося по-материнськи пожалiти його, поцiлувати в лоба, зiгрiти в цьому височезному старовинному передпокої.

 

— Привiт, Нiнко. Як поживаєш?

Однокласницi. Змiнились як! А здається, наче вчора танцювали на випускному.

— Здрастуй, Нiно.

Коля. Перша любов її. Торiк прийшов з армiї, шоферує в селi. Не жениться. Що вiн так втупився на неї? От навiжений, люди ж довкола. Коля-Колюша. Господи, як вона ревла на оцьому перонi три роки тому, проводжаючи його в армiю. Як давно це було.

Батько прихилився до мотоцикла, мне цигарку. Мати дивиться, невiдривно так. Iз-за лiсу висунувся поїзд...

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів.

На першій світлині:  Українка з Перемишля. Фото автора

Оповідання написано у 1984 р.


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/