четвер, 17 Серпень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Залишити Крим, аби повернутися

Залишити Крим, аби повернутися


Київ. Лівий берег Дніпра. З-поміж торговельних яток і будівельних крамниць ледь помітна маленька кав’ярня. Проте перехожі все ж звертають увагу на два закріплених на даху яскравих стяги (кримськотатарський та український). Фасад охайного павільйону обклеєний малюнками кримської тематики. Тут і Чорне море, і Бахчисарайський палац, кримські солодощі й фрукти. Якщо підійти ближче, то можна відчути і запах свіжої випічки, кави та смаженого тіста.

Всередині забігайлівки дві жінки в хустинах розкачують тісто. Руки в людей, що працюють із борошном, особливо напрацьовані та сильні. На них давно нема манікюру, проте долоні дуже м’які й тендітні. З-під прилавка з’являється рухлива молода жінка невисокого зросту, з темним волоссям та карими очима з відтінком зеленого. Вона струшує борошно зі щоки та щиро посміхається. Це власниця закладу Леране Хайбуллаєва.

Про зустріч з Леране домовлялися кілька разів, адже вона дуже заклопотана справами в кав’ярні. Заклад відкрито тільки п’ять місяців тому, роботи вдосталь. Леране сама знайшла й оздобила приміщення, сама шукала працівників, сама готувала й досі готує для клієнтів. Одне слово, жінка самотужки «тягне» цю справу.

– Селям алейкум! Хошкелидиниз, – усміхнено вітається Леране. Саме ці слова кажуть кримські татари, коли зустрічають гостей. У дослівному перекладі – «Вітаю! Ласкаво просимо». Одразу після привітання жінка пропонує каву (це так само дуже характерно для представників кримськотатарського народу). Леране зазначає, що кава в неї саме така, як у Криму: дуже міцна і з гущею, така, щоб потім можна було поворожити. Доки вариться тонізуючий напій, озираємося. Заклад маленький, загалом дев’ятнадцять квадратних метрів. Безпосередньо в кафе можна зробити тільки замовлення, місця, щоб поїсти, тут немає. Кілька дерев’яних столів, накритих скатертиною, з тапчанами чекають на клієнтів просто неба надворі. Але здебільшого, розповідають працівники кав’ярні, клієнти забирають кримські смаколики із собою.

«Київським чоловікам до вподоби мої чебуреки»

Запашна кримська кава розлита по філіжанках, ми розміщуємося на подвір’ї. Леране пригощає і національними солодощами – пахлавою (східний десерт зі смаженого листкового тіста, политого медом). Те, що цей заклад популярний, видно одразу. Щойно Леране почала розповідати історію свого життя, нас перебили відвідувачі.

«Леране, як ваші справи?», – усміхнено привіталися двоє чоловіків. Господиня кафе запрошує клієнтів зайти. Потім розповідає, що її страви мають попит здебільшого в чоловіків, бо ті полюбляють м’ясні смаколики з тіста.

– Розмір для українця, як виявилося, теж має значення. Клієнтів завжди цікавить саме це питання. Тому мої чебуреки не класичного розміру (з долоню), а величезні – в діаметрі двадцять сантиметрів. Київським чоловікам вони до вподоби, – хвалиться кримчанка.

Коли постало питання вибору назви цього закладу, Леране довго не фантазувала. «Толу чебурек» – в перекладі з кримськотатарської означає «повний чебурек». Щоб вдало влитися в київський фаст-фудний ринок, довелося ретельно вивчити гастрономічні вподобання українців, каже Леране. Саме тому в асортименті тут наявні не зовсім характерні для традиційного чебурека начинки. Зокрема, картопля, домашній сир і навіть гарбузове пюре.

«Нам дві «бомби» із собою», – лунає з приміщення. В часи, коли мало не щодня у світі терористи підривають себе, таке чути щонайменше дивно, а то й лячно.

– «Бомба» – це так жартома клієнти охрестили один з різновидів чебурека, – заспокоює Леране. Так, каже вона, гості захоплено називають страву, у складі якої яловичий фарш, кілька різновидів свіжої зелені, бринза, сир і помідор. Якщо клієнтам хочеться скуштувати чебурека зі свининою, їм потрібно шукати його деінде. Бо в мусульман їсти це м'ясо заборонено Кораном.

«Окупаційна влада Криму полює на мусульман»

Крім Леране, в «Толу чебурек» трудяться ще дві жінки, її помічниці. Обидві вбрані в кольорові хустки, проте в однієї з них – це лише гігієнічна необхідність, щоб волосся не потрапило до тіста чи фаршу. Друга жінка носить цей головний убір постійно, як і належить справжній мусульманці, що дотримується традиційних вимог.

– Це моя «тізє» (тітка) Хатидже, – пояснює Леране. – Не знаю, що б я без неї робила, вона мій головний радник, помічниця та рідна душа. В неї тяжка доля, знаєте. Вона із синами була вимушена покинути історичну Батьківщину – Крим. Всі члени її сім’ї живуть за законами шаріату, саме це й стало причиною їхньої «втечі». Нині окупаційна влада Криму веде справжнє полювання на вірних мусульман на півострові. Скільки вже було обшуків, арештів, зникнень. Вони закидають їм пособництво терористам. Пробі, така дурість, хоча для вас це не таємниця, – звертається Леране.

Справді, мені, як людині, що присвятила п'ять років життя одному з провідних телеканалів Криму, який після анексії перестав існувати на півострові, добре відомо, про що йдеться. Призначена Кремлем місцева «прокуратура» вже запроторила чотирьох кримських мусульман за ґрати, начебто за причетність до терористичної організації.

Наразі нема чіткої статистики щодо чисельності переселенців. Неможливо встежити за кожним, хто через ті чи інші причини вирішує покинути Крим тимчасово або назавжди. Допоки Росія пануватиме на українському півострові, переселенців більшатиме, – вважає Леране.

«Все здавалося абсурдом, проте я відчувала, що це надовго»

Леране, ще будучи студенткою в Криму, була змушена працювати, бо була єдиною годувальницею. Доля розпорядилася так, що її життя перетворилося на низку випробувань. Спочатку на батька впала електроопора й скалічила його, потім рідна сестричка ледь не померла в аварії та стала другим інвалідом у родині. Щоб не обтяжувати батьків, неповнолітня Леране почала працювати журналісткою в джанкойській газеті, згодом намагалася знайти себе на радіо й телебаченні. Проте гідного заробітку медіасфера не приносить, тож дівчина вирішує зайнятися маркетингом та PR-бізнесом. Щойно закінчивши університет, їде до Львова. Володіння шістьма мовами дало змогу Леране працювати з польськими компаніями. Активна та цілеспрямована, дівчина мало не з перших днів дістає підвищення – стає бренд-менеджером, продає елітні автівки. На Західній Україні вона зустріла першого чоловіка, проте цей шлюб не приніс їй щастя, окрім її єдиного сина Тимура. Після розлучення жінка повертається до рідного Криму. А згодом Росія анексує півострів.

– Знаєте, все це божевілля, від якого постраждав Крим, нагадувало страшний сон. Скрізь триколори, «казаки», «зелені чоловічки», дуже багато військової техніки. Я не знаю, як усі ці прибічники «руського міру» могли бути такими сліпими. Чи вони не знають історії, чи не знають країни, яка «повернула Крим у рідну гавань»? Все здавалося абсурдом, проте я відчувала, що це надовго, – згадує Леране березень 2014 року.

Крим-Абляєва-Хайбулаєва 2
Абляєва-Хайбуллаєва

Тоді жінка була в декретній відпустці. Виховувала сина й одночасно займалася інтернет-маркетингом. Вона й досі згадує один фрагмент дворічної давнини зі свого життя. Весна 2014 року, на півострові тхне «руськім міром». Леране сидить на гойдалці на дитячому майданчику, поруч її син Тимур та ще троє сусідських дітей. Вона згодилася доглядати за ними, бо їхня матір переживає найскрутніший час у житті. У березні її чоловіка викрали представники так званої «самооборони» Криму, а згодом понівечене тіло кримського татарина знайшли закопаним у землю в передмісті Білогірська.

Йдеться про Решата Аметова, який 5 березня 2014-го вийшов на одноосібний пікет під стіни кримського уряду як прояв протесту проти агресії сусідньої держави. Дітям Аметова сказали, що їхнього батька більше нема, що він спочиває з миром. Проте вони запевняли, що їхній татусь поруч. Вони начебто це ясно відчувають. Перше викрадення людини після анексії і перше вбивство цього кримського патріота, який віддав життя через принципову позицію, несподівано стали невід’ємною частиною життя Леране Хайбуллаєвої. Завдяки її активності в соціальних мережах десятки, а згодом і сотні небайдужих людей матеріально та морально допомагали родині Аметових. Вбивство викликало чималий резонанс у світі, проте це не завадило кремлівському режимові вчинити низку викрадень, залякувань, а згодом обшуків і кримінальних проваджень проти всіх незгодних та нескорених, розповідає Леране. Полювання здебільшого триває на господарів кримської землі – кримських татар, які відкрито наважилися заявити свою проукраїнську, а ще краще сказати – антиросійську та антирадянську позицію.

***

Крим, 2016 рік. Якщо не брати до уваги переслідувань кримських татар на своїй Батьківщині, то життя після анексії тривало. Паралельно з роботою в інтернет-компанії Леране провадила активну волонтерську діяльність, збирала в Криму гуманітарну допомогу для бійців АТО. Так доля звела її з другим чоловіком Русланом. За два роки анексії гроші у федеральному бюджеті для анексованого півострова стали закінчуватися, різко знизилася платоспроможність кримчан, зросли ціни на послуги та харчі, а з цим і невдоволення поціновувачів «кримнашу», згадує жінка.

Ви читаєте третю публікацію  з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика(м. Київ) за підтримки «Інтерньюз – Європа» через «Інтерньюз Нетворк». Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.

знедолені-нездоланні-1Нас знову перебивають відвідувачі, до кав’ярні підходить молода пара, тримаються за руки. Хлопець каже: «Ти тільки скуштуй. Я тобі гарантую, тут готують такі «ніштяки». Леране посміхається їм, поспішає всередину, щоб насмажити дві порції «ніштякових бомб».

Після анексії Крим залишили тисячі незгодних. Кримські татари здебільшого перебралися у Львів та Київ. У мальовничому місті Західної України переселенці облаштовуються по-різному. Частенько провадять ресторанний бізнес. У місті Лева відкрили вже кілька кримськотатарських кав'ярень. А в столиці до окупації Криму був лише один кримськотатарський заклад, згадує Леране. Проте тепер ситуація змінилася докорінно. Під тиском російської влади кілька кримських татар перенесли свій бізнес з Криму на «материк». Хтось реанімував свою справу й уже досяг успіху в Києві. Інші мають починати з чистого аркуша. Щоб з нуля запустити справу життя, Леране знову вирішує поїхати з Криму. Зібравши маленьку валізу з усім необхідним для себе й чоловіка Руслана, подружжя вирушило в чергову мандрівку.

– У мене впродовж усього життя так: час від часу я їду з Криму. Не через те, що там погано, – інші причини. У теперішньому «російському» Криму я не можу заробити достатньо для своєї родини. Тому, зібравши всі сили, заручившись підтримкою коханого чоловіка й благословенням батьків, ми поїхали до Києва. Тимурка я забрати тоді не могла, пообіцяла синові зробити це якомога швидше, – зауважує Леране.

 ***

Весна, 2016 рік. Родичів у столиці Леране не мала, але були друзі. Одна з її близьких колежанок запросила пожити в неї. Вона має старий, але великий і затишний будинок у передмісті Києва, туди й приїхали Леране та Руслан з кошиком смачних кримських солодощів. Наступного ж дня жінка почала шукати приміщення під чебуречну.

– Ідея чебуречної належить Русланові. Саме чоловік мене вмовив. Хоча я наполягала на кав'ярні. Він тоді сказав, що треба розпочати з чогось простішого та невеликого. Хоча, знаєте, Руслан дуже підтримував мене в усьому. І кава для нього була чимось чарівним. До зустрічі зі мною він пив розчинну, якщо її взагалі можна кавою назвати. Я його навчила пити справжню східну каву, – посміхається Леране.

«Я знаю рецепт, як плакати краще»

Лише за місяць після переїзду до Києва доля знову влаштовує для цієї жінки тяжке випробування. Раптово помер Руслан, він застудився й дістав пневмонію, яка стала останнім його недугом. Леране навіть не мала змоги попрощатися з ним, бо останні свої дні він пролежав у реанімації столичного шпиталю.

– Як я з цим справилася? В мене не було вибору. Я вчергове зрозуміла, що бути слабкою – не моя доля. Це неможливо описати словами. Мене зрозуміє тільки той, хто втрачав. Мене зрозуміє Заріна Аметова, адже вона також втратила коханого чоловіка. Це було настільки несподівано й надзвичайно боляче, проте я намагалася заблокувати розпач. Єдине, чого я не могла стримати, – це сльози, – очі Леране миттєво почервоніли, зі щоки скотилася сльоза. – Знаєте, це так складно пояснити – ось ти живеш, а людини вже немає. Потім бачиш знайомий силует – плачеш. Найкраща моя подруга – подушка. Я навіть знаю рецепт, як плакати краще: лягаєш на спину й ревеш, сльози стікають у вушні раковини, очі не червоніють так, і не схлипуєш. Можна плакати й у метро, й у ванній, і навіть коли нарізаєш цибулю на чебуреки, – співрозмовниця витирає змокрілі очі, намагається посміхнутися.

Навіть ця страшна трагедія не змогла збити Леране з ніг. Вона каже, що на той час уже мала борги, адже мусила позичати на лікування чоловіка. Втім, не могла зрадити мрії Руслана й опустити руки. Панацеєю в той час стала робота.

Протоптала кілометри в пошуках приміщення, мала різні знайомства й розмови з таксистами, працівниками ринку чи просто перехожими, згадує Леране. Все це було зроблено немарно, адже за три місяці вона знайшла цей куточок для національного кримськотатарського кафе.

– Руслан завжди мене чогось навчав, мудрий був у мене чоловік. Він був перфекціоністом і дуже порядною людиною. Я пам'ятаю, як він мені казав, якщо все вийде і я відкрию чебуречну, то маю зробити все з чистим сумлінням. Він казав, щоб я не подавала клієнтам їжу на картонці, бо можна обпектися. А щоб руки не пропахли олією, обов’язково потрібні пергаментні аркуші. Це він мені порадив повісити два прапори: наш кримськотатарський і український. Тепер, коли його нема, я часто уявляю, а щоб на це сказав Руслан, – ділиться власниця «Толу чебурек».

Чоловік багато чого навчив Леране, а вона його зробила справжнім поціновувачем кави по-кримськи. Із вдячності Руслан тоді написав коханій вірша:

«Горячий черный кофе, черный шоколад.

Изысканное горькое блаженство…

Эмоций, чувств, желаний водопад,

Гармония и совершенство.

Мужчина, женщина и столик на двоих,

В уютном крымском дворике нешумном,

И музыка, и тишина для них,

И кофе аромат безумный.

Вьется дымок моих сигарет…

Развернутая плитка шоколада,

Две чашки кофе на столе…

Чего ж еще для счастья надо? 

А надо ведь почти что ничего:

Чтоб мы там вечно так сидели.

Вокруг себя не видя никого,

От счастья без вина пьянели.»

P.S. Спасибо, любимая, за то, что ты есть,

за то, что ты мне подарила в этой жизни,

и за любовь к настоящему кофе. Руслан. 

«Переселенцям так не щастить, як мені»

Наразі чорна смуга в житті позаду, сподівається Леране. Вона з головою поринула у свою справу. Проте не обійшлося й без помічників, а щирість та чуйність людей, які її тепер оточують, викликають у неї захоплення.

– Українці дуже добродушні, відкриті й навіть дещо наївні. Батьки та Руслан мене вчили: те, що ти віддаєш, те й отримуєш навзаєм. Це така банальність неймовірна, проте справді працює, чесно. Біля кафе багато будівельних магазинів. Мене шокувала ця жага допомогти чужій для них людині. Коли мені «сусіди» стали приносити дриль, драбину, викрутку, – я була шокована. Я їм віддячила так, як умію. Насмажила чебуреків, заварила запашного чаю й запросила до себе, – згадує власниця кафе.

П'ятирічний Тимур виріс із батьками Леране. Дідуся хлопчик любить як рідного батька. Бо він єдиний чоловік, який постійно поруч. За п’ять місяців роботи в Києві жінка більш-менш «стала на ноги». Згодом батьків і сина забере до себе. Батьки Леране народилися в Узбекистані – не з власної долі, а в місцях заслання. Під час сталінської депортації кримських татар 1944 року весь народ звинуватили в пособництві фашистам і вигнали з рідної землі. Серед тих, кого запроторили в «скотовози» й вивезли, неначе тварин, були бабусі й дідусі Леране. Роками вони боролися за повернення до Криму, й в кінці 80-х їм це вдалося. Тепер, коли Росія окупувала півострів, кримські татари опинилися в ситуації, коли деякі знову мусять лишити Батьківщину.

– Найбільше на переїзд чекає мама. Вона каже, що в Криму наразі нестерпна гнітюча атмосфера. Проте дві мої сестри принципово залишаються на півострові. Зрозуміло, що їм тут було б легше з роботою, й узагалі тут більше можливостей. Проте вони безкомпромісно вирішили залишитися в Криму й не збираються нікуди переїздити. Вони в мене такі, знаєте, дуже вольові, – пишається сестрами Леране Хайбуллаєва.

Нашу бесіду перебиває дзвінок мами з Криму. Вибачається, каже, що мусить відповісти, бо рідні хвилюватимуться.

– Ана (з кримськотатарської – «мамо»), все добре у вас? Як Тимурко? Більше не плакав за дідусем? Я зараз не можу довго говорити, в мене гості з Криму, я тобі потім усе розповім, – посміхається Леране.

Батько Леране вже кілька місяців перебуває в доньки. Він робить ремонт у київській оселі, щоб Тимур і мама змогли якнайшвидше приїхати. Трикімнатну квартиру задарма залишили Леране її друзі.

– Переселенцям так не щастить, як мені. Головна наша проблема – це житло. Де жити, на які кошти орендувати, всім доводиться розв’язувати ці проблеми. Я в цьому сенсі щасливиця. В мене голова болить тільки про те, де взяти гроші на ремонт та на сплату комунальних послуг. Друзі мені сказали, що принаймні років десять я можу в них жити, – щиро радіє жінка.

«Ми все одно повернемося додому»

Щодо планів на майбутнє жінка ділиться нині тільки мріями. Леране не забуває про своє прагнення відкрити в Києві автентичну кав'ярню, де подаватимуть винятково каву з гущею та авторські кримськотатарські солодощі. Власниця чебуречної розповіла про ще одне заповітне бажання.

– Ми з Русланом мріяли викупити старесенький будинок і зробити з нього затишний готель. Це має бути в Судаку, звідки колись депортували моїх пращурів. Там можна буде навчитися смажити чебуреки, пекти янтики, готувати плов і добувати пені (домашню бринзу). Навіть можна буде на галявині відчути себе чабаном і випасати отару овець. Тобто цілковито поринути в старовинну буденність кримських татар, – мрійливо розказує Леране та активно жестикулює руками.

Проте у втілення цієї мрії у життя найближчим часом Леране не вірить. Запевняє, що такий готель має право на існування тільки в українському Криму. Каже, що наразі на півострові викорінюється все кримськотатарське й українське.

Ми допили східний напій з гущею, на дні філіжанки з'явилися візерунки з кавових зерен грубого помелу. Як на мене, суцільна чорна пляма, Леране ж бачить у наших горнятках «дорогу».

– Моя бабуся була знатна ворожка на кавовій гущі. До неї завжди шикувалися черги з охочих дізнатися про своє майбутнє. Вона дуже хотіла, щоб я успадкувала її вміння. Проте людина має в це вірити, а я скептик у цьому питанні. Єдине, що іноді я бачу, – це дорога. І, знаєте, завжди це маленьке пророцтво здійснюється. Ось і тепер у нашому випадку це означає тільки одне: ми все одно повернемося додому, – на оптимістичній ноті завершила свою розповідь Леране Хайбуллаєва.

Сафіє Абляєва. На першому фото: Абляєва-Хайбуллаєва

Попередні публікації з другого проекту:

  1. Пастор з Донецька не перебуває у пошуках спокійнішого для себе життя
  2. Кожна донецька рослина знайшла собі місце у волинському саду
АВТОРСЬКІ ПРАВА. Видання bilahata.net має право Інституту демократії ім. Пилипа Орлика на ексклюзивну публікацію. Розміщення в інших виданнях дозволяється при умові обов`язкового гіперпосилання на видання bilahata.net.

Обговорення: 1 коментар

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/