Як спритний чоловік поцупив не те, що треба

Читання вихідного дня. БУРУЛЬКА 

Наступав Новий рік. Вранці прийшов я в гараж, щоб поїхати в ліс за ялинкою. Аж ось підхо­дить до мене сусід по квартирі, пожилий чоловік, — Іван Антонович.

— А моя, клята, не завелась, — з досадою в голосі сказав він. — Аккумулятор барахлить. Потрібно долити води і підзарядити. І спитав, чи не мою, я дистилірованої води?

—   Такого добра не маю, — відповів я. — А хіба зараз про­блеми з такою водою? Он дивись, в редакції скільки бурульок звисає. Стоять теплі дні. Вчора ще прой­шов мокрий сніг з дощем, а вночі морозець, от і понависали під дахом, наче скляні сталактити.ипідіть відбийте шматок і вода вам.

— Так як же їх взяти, ще лаятись будуть? — пробурмотів Іван Антонович.

—   Та ну що ви, лаятись за такий дріб'язок. Зайдіть у двір і хоч усі позбивайте, вам ніхто нічого не скаже за таку єрунду.

Старий потоптався на місці, потім пішов у гараж, де взяв ста­реньку торбину і подався до воріт редакції. Вони були трохи відчинені. Непрошений гість шви­денько, втянув голову в плечі та пригинаючись, як злодій, продибав двір і зник за гаражем. Там він без зайвих зу­силь дістав найбільшу бурульку, відбив від неї підходящий шмат і, озираючись, чи ніхто не ба­чить, сховав його в торбу.

Але що це? Як тільки рушив назад, як чує поза спиною у дворі якісь гнівні голоси.

— Ти скоро там налагодиш свій драндулет. Поспішай, потрібно їхати на товарний двір за папе­ром. Дзвонили, щоб до обіду заб­рали, а то віддадуть іншим.

— Пробачте, Степане Якови­чу, — почувся другий голос. — Оце тільки зняв бензонасос, хотів поставити новий, а він як крізь землю провалився і нікого у дворі не було. Де він подівся не знаю, наче хто вкрав.

— Ти мені байок не говори, а щоб через півгодини твій “драндулет” був на ходу, — чувся гнівний го­лос, мабуть, директора друкарні.

Потім заскрипіли двері і лай­ка уже точилася у приміщенні редакції.

«Тікати звідси скоріше», — подумав Іван Антонович і, при­тиснувши торбу до грудей, заш­кутильгав до воріт. Але в цей час відчинились двері і на ґан­ку з'явився шофер.

— А-а-а! Ось він і злодій, — зак­ричав він, тільки но старий вийшов зза гароажа. — Ану почекай і пока­жи, що у тебе в торбі.

У Івана Антоновича по спині пробіг морозець, перехопило дух.

— Нічого, нічого у мене в торбі не­має. Я нічого у вас не брав, -пробурмотів “злодій” жалібним го­лосом, притискаючи до грудей те, що тримав у руці.

—   От ми зараз побачимо, брав чи ні, — сердито сказав водій і вчепився за торбу, але де там, старий все міцніше притискав свою ношу до себе.

— Нічого в мене немає. Я нічо­го у вас не брав, — ображено бурчав Іван Антонович і продов­жував відступати назад.

Шофер рвонув торбу до себе, але не тут-то було. Іван Антонович ще був ладний посто­яти за себе і не випускав з рук того, що тримав.

На ґанку з'явився директор друкарні.

— Степане Яковичу, — загово­рив шофер, — ось він, злодій, що вкрав бензонасос. — Він силку­вався  вирвати торбу з рук літньої людини, але той її не відпускав.

— Почекайте, почекайте, — спускаючись по сходинках, спо­кійно говорив директор. Він підійшов, відсторонив шофера і доброзичливо звернувся до «злодія»:

— Чоловіче добрий, — звернувся до нього другий, мабудь все ж таки начальник, — якщо ви взяли бензонасос, то поверніть його і ідіть собі з Богом на усі чотити боки.

— Я нічого у вас не брав, — бурмотів Іван Антонович, притиску­ючи, як і раніше, торбу до грудей.

— В такому разі ми мусимо викликати міліцію, — продовжував директор.

— Це право за вами, але я нічого у вас не брав. Нічого. І нічого у мене немає, -стояв на своєму Іван Антонович.

Через десять хвилин під'їха­ла міліцейська машина. На про­хання сержанта показати, що там у торбі, Іван Антонович навідріз відмовився.

— Тоді поїдемо...

Через декілька хвилин «злодій» вже сидів перед черго­вим офіцером. Але визнавати свою вину не погоджувався.

Задзеленчав телефон.

— Так!.. Так!.. Зараз іду, — ска­зав офіцер і поклав слухавку.

— Сержанте, — звернувся той до свого помічника, — посадіть його в карцер, — і, одягаючи кашкета, додав:  «Я  на  кілька хвилин відлучуся».

Сержант ввічливо запросив Івана Антоновича слідувати за ним. В кінці коридора відімкнув двері і пропустив поперед себе зарештованого.

За карцер була невелика кімната. Жарко горіла грубка. На підлозі коло неї хропів якийсь чоловік, а в кутку біля вікна, об­нявшись, сиділа молода пара. Біля грубки, де було вільне місце і присів ноновоприбулий. Він поставив торбу на підлозі поміж ніг і протягнув до вогню задубілі руки. Дід добряче про­мерз, бо, ідучи в гараж, легко одягнувся.

Добре зігрівшись, Іван Анто­нович почав дрімати. За двери­ма чулись кроки, гнівні голоси.

Скільки пройшло часу, він не пригадує, але прокинувся мій сусід від того, що хтось тряс його за плече.

— Бери ганчірку і відро та добре вимий підлогу, як намо­чив, — сказав сержант, коли Іван Антонович відкрив очі. – Он “інтрумент”. А ви_, молоді люди, до чергового.

Дівчина підвелась перша і затуливши носа рукою, акуратно переступаючи через калюжу, що потекла від ніг Івана Антоновича аж до дверей, вийшла в коридор.

— Хам такий, — сказав хлопець і вийшов із карцера.

— Прибирай, чого сидиш? — гнівно сказав сержант.

— Товаришу черговий, — по­спішив виправдатися Іван Антонович. – Я не мочив, це не я, що ви. Це ось бурулька розтанула.

— Що бурулька?! Яка бурулька, — здивувався сержант.

— Ось подивіться, трохи ще залишилось, — Іван Антонович похапцем відкрив торбу і підніс до носа сержанту решту бурульки.

— Іван Антонович Мозговий, виходьте, — гукнув з коридора черговий офіцер. — Розпишіться під протоколом і ідіть додому. Подзвонили з редакції, що бензонасос знайшовся. Пробачте за доставлені вам клопоти.

Старий ішов додому з надієї, що добре перекусить, бо дуже проголодався, але настрій був зіпсовиний надовго. Цей Новий рік сім'я Івана Антоновича зустрічала без ялинки, а у самого хазяїна було дуже погано на душі.                                

Микола ЯРМАК, м. Чернігів