Вторник, 22 октября 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
«Я знав, що повернуся, просто не знав, коли саме»

«Я знав, що повернуся, просто не знав, коли саме»


Тисячу разів наказував собі не мріяти повернутися туди, де не був тисячу років: цього, минулого, чекаєш, як майбутнього, але очікуваного не знаходиш. Не знаходиш — і лаєш себе: сам винен, не так запам'ятав, або не те. Але ж запам’ятоване — було, невже ж ні?.. Ось і наказуєш собі не повертатися і навіть не мріяти про повернення.

*** 

Михайло Блехман. У пущі

Ні, не буду обманювати читачів, тобто самого себе: не наказував жодного разу. Намагався, але не виходило.
Та й не намагався зовсім, чесно кажучи.

Я давно пішов з мого лісу — справи, турботи, багато чого. Ось і зараз потрібно було поспішати, відпустка не нескінченна.
Для мене мій ліс не те що для багатьох — він для мене скоріше не ліс, а лісопарк. Я пам'ятав — та й як забудеш, — що жив тоді в цьому в моєму лісопарку на затишній, маленької просіці, названій колись на честь прекрасного гриба з червоним капелюшком у білосніжну цяточку.
Вийшов з тролейбуса... ні, спочатку був літак, потім потрібно добиратися на автобусі, а вже потім — на тролейбусі, з двома пересадками, — ні, з однією. Так, здається, з однією.
Отже, я вийшов з тролейбуса і пішов по знайомих стежках, не думаючи ні про що особливе, у відпустці можна це собі дозволити, але — чи і — вони виявилися зовсім навіть не знайомими. Можливо, я занадто сильно хотів повернутися, а може, повернутися взагалі неможливо і мені просто здалося ...
Але я ж все пам'ятав, немов би хтось покликав і я обернувся на секунду, — так, я пам'ятав. Кожного дня... ні, щоранку, адже ми навчалися в першу зміну, — щоранку я виходив з тролейбуса на центральній Мухоморний галявині і йшов на заняття. Пам'ятаю, йшов і думав: казали, цей час буде незабутнім, а виявилося — що ж в ньому особливого? Але ось іду тепер — і пам'ятаю. Значить, він і справді незабутній, якщо не забувся.
Від галявини — рукою подати до моїх улюблених стежок — Мухоморної та Поганкової, названої на честь хоча й не такого красивого, але не менш звичного гриба. А далі — стежки, галявини, хащі, буреломи, що носили звичні імена Свинушки, Рицини, Болиголова, Блекоти, Блідої Поганки. Я пам'ятав всі назви, немов тільки що почув їх. Втім, тільки що почуте часто-густо забувається першим. А я — пам'ятав.
Навколо було багато сміття і — або але — стояв стукіт. Стукіт — це вам не тиша, він не схожий на прядку з моїх улюблених віршів, але ж і лісопарк — зовсім не біла кімната звідти ж.
На Свинушній стежці я підійшов до незнайомця. Ну звичайно ми не були знайомі, адже минуло вже стільки років, а йому було приблизно стільки ж, скільки мені тоді, коли я щоранку виходив з тролейбуса. Він стояв на драбині і прибивав нову табличку замість знайомої старої.
— Привіт! — сказав я. — Дивне заняття, тобі не здається? Чи не краще прибрати сміття — дивись, скільки його навколо!
— На Свинюшній стежці чисто ніколи не буде, — відповів він, привітно посміхнувшись. — Поки стежка — Свинюшна, сміття прибрати не вдасться, скільки не прибирай. На новій, Чистій, теж потрібно прибирати, але зате є шанс прибрати.
Я зітхнув — не скептично, бути скептичним я не вмію, — просто зітхнув і пішов далі — на мою улюблену Темну галявину. Йшов і думав: хто змінився більше — мій ліс-лісопарк чи я? Але ж я — все той же, ось опустив голову і дивлюся на носки моїх черевиків так само, як коли повертався зі школи з “двійкою” з поведінки. Забув тільки, в якому класі це було — ще в першому чи вже в другому?
Сутеніло.
Пам'ятав — треба ж, не забув, — значить, це дійсно було, — пам'ятав, що ми домовилися зустрітися тут, біля тролейбусної зупинки, але вона не прийшла, хоча я прочекав чотири години. Так, чотири.
Зараз тут було темно, тільки не замовкав стукіт, який став уже знайомим. Дівчина, немов та, що спізнилася, тільки не на чотири години, а на чотири, напевно, їх тисячі, прибивала нову табличку, а стара валялася під драбиною.
Вона подивилася на мене зверху вниз — мені було до неї рукою подати, хоча вона була набагато вище, — і посміхнулася, кивнувши на поржавілу табличку:
— На Темній галявині ніколи не буде світло, скільки не освітлюй. На новій, Світлій, іноді буде темнувато, зате частіше — майже завжди — так світло, як буває тільки на Світлій. Десь же — світло, я точно знаю, ось і тут — буде!
Вона мала рацію, кому ж як не мені знати. Тепер буде і їй. І не запізнилася вона зовсім, вона ж не та, на яку так безнадійно схожа.
Я пам'ятав — тоді було світло, хоча стемніло і вона так і не прийшла. Зате потім з кожним роком ставало все темніше, навіть серед білого дня, коли начебто ніхто до мене не спізнювався — або я просто нікого не чекав. Хіба може запізнитися той, кого не чекаєш? Точніше — так.
Я вийшов на Болиголовну просіку. Тут було все так само галасливо... Ні, не так, — тоді було шумно інакше, просто зараз шуміли не ми і зовсім по-іншому.
Ми... ні, це були не ми, множина тут навряд чи доречна, однина доречніша, — не ми, а я тоді слухав мою музику, і вона була по-моєму гучною. Гучною — по-моєму, тому що це була музика для мене. Мені тоді здавалося, що вона, ця музика, просто не дочекалася, щоб я створив її і тому створилася не в мене, а у тих, хто навіть не здогадувався, що я існую і вона мені необхідна.
Ця музика була гучною, але не галасливою, шум створювала та, яку мені — тут була б доречно множина, але я, ви ж мене знаєте, вважатиму за краще однину, мою улюблену, — яку мені нав'язували кожен день, кожну годину, кожну хвилину, щосекунди, щомиті. Та, нав'язувана, була галасливою навіть тоді, коли її майже не було чути, а моя — була гучною, але не галасливою, як би її не намагалася заглушити їхня — я підкреслюю множину — їхня галаслива.
Йдучи по Болиголовній просіці, я все так само періодично дивився на мої черевики і намагався зрозуміти — невже я й справді не змінився? Чи можливо це, якщо все навколо — змінилося? Ось і тут, в ритмі нової музики, звучав молоток, нітрохи не заважаючи, скоріше навіть допомагаючи мені вслухатися, щоб вирішити для себе, яка вона, ця нова музика — галаслива чи гучна.
Швидше за все — гучна, тому що шум створювала не музика, а все та ж заважаюча їй какофонія, що йде від огидної множини, хоча саме по собі це явище від множини було так само далеко, як від моєї улюбленої однини.
Я подивився на хлопця і дівчину, що прибивають нову табличку замість старої, яку вони кинули вниз, випадково мені під ноги. Я пам'ятав її з тих якимось дивом не забутих часів, коли я йшов по цій просіці з магнітофонного касетою, і на касеті була музика, складена для мене тими, хто й гадки не мав ні про мене, ні про те, що я йду по Болиголовній просіці додому, аби включити магнітофон і почути їхню мою музику.
Я кинув стару табличку в урну — з тротуару її могли коли-небудь підняти і, користуючись можливістю, яка раптом може з'явитися, прибити назад замість нової, оголошеною старою.
— На Болиголовній просіці не може бути тихо, скільки не закликай до тиші, — випередивши моє запитання, відповіли дівчина з хлопцем. Їхні голоси звучали, як та моя касета. — Тихо — не означає не голосно. Тихо — значить не шумно.

Дорога додому — ви можете назвати її простіше — дорога назад, — йшла повз новенькі, щойно прибиті таблички — Ст. Чиста, Гал. Світла, Прос. Тиха. Повз хлопця, що поспішає додому послухати нову касету, повз юнака, що вже четверту годину чекає на дівчину біля тролейбусної зупинки, повз хлопчака, який шкандибає з опущеною головою і розглядає свої черевики.
Повз усе, куди повернутися навряд чи можливо, як не намагайся і не мрій. Та й хіба може мрія — збутися? Мрія, що збулася — це вже не мрія, а те, про що мріятимеш і що згадуватимеш і що ніколи не збудеться, бо вже збулося колись.
Я давно пішов, поїхав, полетів з мого лісопарку. Ось і зараз потрібно було поспішати — відпустка не нескінченна. Йдучи, чув, як хлопець і дівчина сперечаються про чергову табличку.
Більше за все не хотілося йти, але менше за все це було можливо. Я знав, що повернуся, просто не знав, коли саме. А якщо не знаєш — то напевно не повернешся.

Невже напевно?

Михайло Блехман,

Монреаль. Травень 2019 р.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/