Вівторок, 11 Грудень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Вірші Олега Гончаренка перекладені англійською мовою

Вірші Олега Гончаренка перекладені англійською мовою


ОЛЕГ  ГОНЧАРЕНКО. МОЯ ЗЕМЛЯ, МОЯ ТВЕРДИНЯ - MY LAND, MY CITADEL 

Переклад англійською мовою Миколи Ярошенка

Translated into English by Mykola Yaroshenko

Олег Гончаренко

 

МОЯ  ЗЕМЛЯ, МОЯ  ТВЕРДИНЯ

Її по-іншому ніяк і не назвеш:

в неї так трудно Роду вгризлося коріння.

Тут я стою вище найвищих веж!

Моя земля – мій Материк, моя твердиня.

Де б тут не був, не звільнишся од чат, –

тому і погляд мій об даль іще січе вогонь,

тому й не кидаю махновських вил-трійчат

та гайдамацького свого ножа, свяченого.

Брати… Сповиті в пропотілу «семирязь»…

А при потребі на косу зірвуть і місяць!

Таким лиш крикни: «Хлопці, роби грязь!» –

на зайд крові й Дніпровський Щит замісять.

Акацій трішки насадили ми колись,

та ще – тополь, черешень, вишень. Мало…

Тут за деревами не роздивитись ліс,

бо вічний Степ ми за садами заховали.

А так-то… обрій нам – фортечний мур.

Окрім «безмежжя», всі відсутні виміри.

У нашій кожній череді пасеться тур –

із тих, які для всього світу вимерли.

Тож і билинку ліпше в полі не займай:

у кожній квіточці – любов моя предивна.

Тут я існую! Сам собі – Мамай!

Моя земля – мій Материк, моя твердиня. 

MY LAND, MY CITADEL
(Моя земля, моя твердиня)

You cannot name it otherwise:
the roots of Birth ate firmly into it.
Here I stand higher than the highest towers!
My land is my Continent, my citadel.
Wherever you were, you wouldn’t free yourself from guard,
therefore my gaze is firing at distance,
therefore I don’t lay down my Makhno fork

and Haidamak knife, a consecrated one.
Brethren… Swaddled in the “peasant’s coat”…
When there’s need, they’ll tear off the moon for a scythe!
Only cry to them, “Boys, trample under foot!” –
they’ll make dough of the Dnieper Shield on strangers’ blood
Once upon a time we planted some acacias,
then – poplars, cherries and sweet cherries. Not enough…
You cannot here see the forest beyond the trees,
for we hid the eternal Steppe behind the orchards.
And thus… the skyline is a fortress wall for us.
Except “immensity”, all the dementions are away.
In our every herd an aurochs is at grass –
of those ones, being extinct for all the world.
Just leave a blade alone in the field:
in every flower my love is very quaint.
Here I exist! I am Mamai myself!
My land is my Continent, my citadel.

І ДУМИ ЗРОСТАЛИ В САДУ

Ця Жінка, несподівана, як злива…

Жаль, що її не повернути вже назад!

Та, вами саджений, урочо і щасливо,

заплодоносив неспалимий сад.

Він так непросто здався вам на милість:

можливо навіть сам собі на зло,

розкрилив крони там, де і не снилось,

де вирости і шансу не було.

Йому й без тебе, визнай, непогано,

бо мало й сенсу називатися «твоїм».

Як цей Едем підносила кохана,

лишиться таїною із таїн.

Хоч ти це диво й не наснажив міццю,

і Жінку втратив вже хтозна й коли,

є для обох тепер у ньому місце,

хоч різні вже у вас альтани і столи.

Сюди щоранку ви приходите так звично,

немов ця дія – існування суть.

Бо тут так легко думати про вічне!

Здається, думи й вічність тут ростуть…

Хай вам воскреслі солов’ї ще поспівають.

Хай, хоч спроквола, та й приходить мисль нова –

що яблука лиш «розбрату» бувають,

а яблук «розлюбові» не бува. 

AND THOUGHTS WERE GROWING IN THE GARDEN
(І думи зростали в саду)

This Woman is unexpected like a heavy shower…
It’s a pity, she can be recalled no longer!
But the fireproof garden, planted by both of you,
has yielded fruit deliciously and happily.
It wasn’t easy for it to throw itself upon your mercy:
perhaps even in its despite,
it winged its tops of trees where it never crossed one’s brain,
where there was no chance to grow at all.
Admit, it is not bad for it without you,
and there’s little sense to be called “yours”.
How your sweetheart was raising this Eden
will remain a mystery of mysteries.
Though you didn’t inspire this wonder with vigour,
and lost the Woman who knows when,
now there is a place for both in it,
though you have different arbours and tables.
Every morning you both come here so usually,
as if this action is the essence of existence.
Because it’s so easy here to think of the eternal.
Thoughts and eternity seem to grow here…
May revived nightingales sing for you again.
May bit by bit a new thought occur once more –
that there are only apples of “discard”,
but there are no apples of “ceasing to love”.

НЕСУ  Я  СВІТЛО  ВАМ

Я важко йшов, коли стояли всі ви,

наказ чекаючи, колонами-поротно.

Тепер стою тут благородно сивий –

ваш пращур праведний і син багрянородний.

Натомлений, удягнений у свиту,

знайомі символи пригадую та ноти.

Я з безмірів приніс вам світло світу,

аби ви не губилися в темнотах.

Але аговкну – всі жахаються щоразу,

хоч намагаюсь догукатись поіменно:

діждавшись «мудрого» наказу-до-намазу,

тепер ви чимчикуєте повз мене.

Праправнук навіть відштовхнув по-хамськи

і матюкнувся, захлинаючись піском,

і обізвав «апостолом поганським»,

та «бузувіром», та «єретиком»,

й креш висік поглядом, і ним же наче висік!

Щоб знав же він, я заплатив найвищу з цін,

що Сонце – то і є Всевишній висі

та що Ісус – то Сонця любий син?!

…Усе ж порушу знов «закон омерти»,

вертаючись, безрідним, у вири:

«Люди, кажу вам, Мла – то місце мертвих!

Живцем не пніться у тар-та-а-ра-а-ри-и!!!»

 

I AM BRINGING LIGHT FOR YOU
(Несу я світло вам)

I was going hard, when you were all standing,
waiting for an order, in columns and in companies.
Now I am standing here, generously grey –
your pious ancestor and purple-born son.
Exhausted, dressed in the drab overcoat,
I am recalling well-known symbols and notes.
I’ve brought you light of the world from enormities,
in order that you don’t get lost in the glooms.
But when I say halloo – all are horrified each time,
though I try to call you by names:
having waited for the “wise” order to Mohammedan prayer,
now you are walking with short steps past me.
The great-great-grandson even pushed me off caddishly
and used foul language, choking with sand,
and called me a “pagan apostle”,
and a “wild fanatic”, and a “heretic”,
and with his glance he craved a flint as if with it he whipped me!
So that he should know I’ve paid the highest price,
that the Sun is just the Almighty of the heights,
and the Jesus is the Sun’s darling son?!
… Nevertheless again I’ll break the “law of silence”,
returning to the vortexes without kith or kin:
“People, I tell you, Mist Haze is a place of the dead!
Don’t aim alive at the in-fer-nal re-gions!!!”

НАД  КОЛИСКОЮ 

Отакі-то «веселі царі» ми:

вже й до кожної коми – «але»…

Діти в світ цей приходять старими.

Істинно: «що старе – що мале»!

Їм одразу б і скіпетр – в руки,

бо й поняття зурочене – «строк».

Не лелеки приносять, а круки

їх (ночами!) із чорних зірок.

«Ідеальні ідальго-індиго»…

Ці своє – ледь з утроби – беруть.

Повитухам горлають: «Іди геть!»

І плюють на матусину грудь.

Родового – ні слуху, ні духу…

Сонцем нехтують, як упирі…

Скрушно моляться повитухи.

Не милуються матері:

відчувають смертельну провину,

десь годуючи «інших» з ножа.

Колиски клонів – як домовини!

І плачів їхніх мова – чужа!

Де іще би траплялося все це,

як не там, де народ – без мети,

де в дорозі ти грузнеш по серце,

після зливи, в колишні хати? 

OVER THE CRADLE
(Над колискою)

We are that sort of “jolly kings”:
to every comma “but” is used already…
Children come old into this world.
“The old are like the young” is true!
They would have a sceptre straight away,
since the concept of “date” is bewitched.
From black stars they are brought
(at nights!) by ravens, not by storks.
“The ideal hidalgos – indigos” …
They take their own just after the womb.
They shout “Get out!” to midwives,
and spit upon the mamma’s breast…
Nothing is heard of the ancestral…
They ignore the sun like vampires…
The midwives pray distressingly.
The mothers don’t feast their eyes:
they feel some deadly fault,
Somewhere feeding “others” from a knife.
Clones’ cradles are like coffins!
And the language of their cryings is foreign!
Where else would it all take place,
if not there, where a nation’s without an aim,
where on the way you sink up to your heart,
after the heavy shower, into the former huts? 

ПО  ЧИСТІЙ  ДОРОЗІ

Десь по чужинах наблукавшись до знемоги,

волхви вернулись на поклін селу,

щоб українську винайти дорогу

та українську часову шкалу.

Що ж, хай завмруть, немов хорти, у стойці

над кожним паростком, який без них воскрес!

Хай на церквах півмісяць хоч на сонце

замінять, щоб таки просяяв хрест!

Хай заболять голодомором й голокостом!

Хай пошукають іскру у золі!

Як ця земля порушеним колгоспам,

премудрі завинили цій землі…

Хай трудяться, зневаживши погрози,

поки відродять те, що винищив мороз, –

метафори на всі метаморфози,

анафори до всіх анаморфоз.

Може, й не зайво мліти будуть «діти літ» –

оживлять простір, зрушать мертвий час?

Може, іще таки ці книжники-будителі,

хоч якось-чимось та й здивують нас?

«Старійшини! За мрію перемоги

все вам пробачимо, розтрачене дарма,

аби на чисту знов ступити нам дорогу,

на котрій точки неповернення нема!» 

ALONG THE PURE ROAD
(По чистій дорозі)

Having rambled to weakness in strange lands,
to the village returned the Magi for a bow
to invent a Ukrainian road
and Ukrainian temporal scale.
Why, let them stop like greyhounds in a set
over every sprout, revived without them!
Let them even change a crescent for a sun
on the churches, so that a cross will brighten up!
Let them be addicted to famishment and holocaust!
Let them look for a spark in the ashes!
The wisest are indebted to this land
like this land owes to broken kolhosps…
Let them toil, having neglected threatens,
till they renew what the frost destroyed, –
metaphors for all metamorphoses,
anaphoras to all anamorphoses.
Maybe, not in vain “the children of years” will faint –
they’ll animate the space and move the dead time?
Perhaps, these rousing scribes will sometime
and somehow astonish us by something?
“Elders! For the dream of victory
we will forgive you everything, wasted in vain,
if only we could step on the pure road again,
on which  there’s no point of failing to return!”

 

 

 

ОСІННІ  ДАЛІ 

Колись ти чув березу та калину,

і все вдивлявся (що й побачити хотів?)

в осінню даль – в минуле швидкоплинне,

в бентежну кромку межи двох світів.

Ясним вогнем дерев горіли віти…

Тобі ж і серце тим пекло вогнем!

Ти намагався вперто зрозуміти:

«Куди втікає літо день-за-днем?

Куди снага стікає життєдайна?»

Та все, що видививсь в калейдоскоп вікна, –

що «відповідь на загадку – є тайна»

і що «розгадка тайни – таїна»…

Роки-роки, ой, сизокрилі орли,

так летите в безодні голубі!

Взяло життя (чи ти життя?) за горло,

і ні до чого стало ніколи тобі.

Вдивляєшся в лице. Лице – на осип:

розтріскався твій «героїчний грим»…

Прийшла уже й твоя житейська осінь.

Як завжди, так неждано гримнув грім!

Тепер тебе дерева знов почули.

Знов манять далі, – зрозумілось за життя:

«Чим більше ти вдивляєшся в минуле,

тим більше осягаєш майбуття».

AUTUMN  DISTANCES

(Осінні далі)

Once you felt the birch and guilder rose,
and looked intently (what did you want to see?)
into the autumn distance – into the fleeting past,
into the anxious edge between two worlds.
The branches burned with the trees’ bright fire…
Your heart was scorched just by that flame!
You tried insistently to understand:
“Where does summer run off every day?
Where does life-giving vigour flow?”
And everything, that you observed in the window kaleidoscope. –
that “the riddle’s answer is a secret”
and that “the secret’s clue is a mystery”…
Oh, years, years, like bluish-winged eagles,
fly fast into azure chasms!
Life caught you (or you took life?) by the throat,
and you had no time for anything.
You peer at your face. Your face is crumbling:
your “heroic make-up” has cracked…
Your worldly autumn has already come.
As ever, it unexpectedly thundered!
Now the trees felt you again.
Distances lure you again, – you grasped in your lifetime:
“The more you look intently at the past,
the more you comprehend the future.”

 

 

 

 

МИ  МАЛІ  НА  ШАХІВНИЦІ

Хтозна й чого приходять мислі ниці,

та все частіше хочеться-таки

сказати: «Ми малі на шахівниці –

погромлена піхтура – пішаки

Задумки всі і всі ходи – химери:

тут все пристріляне – хоча б куди ступи…

В полон здалися наші офіцери.

Порозбігались коні у степи.

Скрізь непроглядно, капосно і згубно…

І на панелях королеви – «як свої».

І королі голісінькі, як бубни.

І тури вимерли (чи хай – «згнили лодьї»).

Піти зберешся, та й подумаєш: «Не варто…

З тих, що пішли, ще жоден не воскрес!»

Нас можуть зрушити кудись (по Бонапарту) –

лайдацький страх та шкурний інтерес.

Скільки лишилося із тих, що фронт тримали?

Проте і ворог перед нами здох:

ми люто «партизанили помалу»,

бо кожен сам собі тут – батько, вождь і бог.

І досі ще «нам спокій лише сниться»,

хоч кожен вже не фронт, а схрон трима…

Можливо, ми й малі на шахівниці,

та пішаків упертіших нема!

WE ARE SMALL ON THE CHESSBOARD

(Ми малi на шахiвницi)

Who knows why mean thoughts occur,
but all the same I’d like to say more often,
“We are small on the chessboard –
a devastated infantry – the pawns!”
All the plans and the moves are chimeras:
the range of everything is found here – whenever you tread…
Our officers were taken prisoners.
The knights scampered away in the steppes.
It is pitch-dark, and nasty, and disastrous everywhere…
And the queens on the panels are “like one’s own people”.
And the kings are poor as church mice.
And the rooks are extinct (or “the castles are corrupt”).
You will intent to go, but you’ll think, “It’s worthless…
Of those, who had gone, nobody arose from the dead!”
The rascal’s fear and selfish interest
can remove us somewhere (according to Bonaparte).
How many left of those who held the front?
Yet the enemy fell in front of us:
we fiercely “partisaned little by little”,
because everyone is here a father, leader and god himself.
And till now “peace appears only in our dreams”,
although everybody keeps a shelter, not a front…
Perhaps, we are small on the chessboard,
but there are no more obstinate pawns anywhere!

ТИХО  МЕЛОДІЯ  ЗВУЧАЛА

 

Які «початки» ще стовпить, які «начала»?

Препросто родяться «царі» й «богатирі».

Ти пам’ятаєш, як мелодія звучала

тобі колись і в горі угорі?

Весь мир тихенько всотувавсь у безмір –

у значену хрестами далину.

Там Вічний Жид тихенько квилив: «Вей із мір…»

Сад спрагло так виснажував весну.

Діди з домів ішли у домовини

(і зі своїм ти розминувся лиш на дні…),

проживши трохи більше половини,

а інше розгубивши десь в огні.

Їм одібралося бажання знати й мати,

тож кожен просто з рани висмикнув свій чоп.

Тебе тоді й народжувала мати

при світлі поминальних ще свічок.

Одразу мантією огорнули тіло…

Корону й миро принесли у дар жлоби…

Але зате ворони туркотіли

там, над колискою, як справжні голуби!

Будила музика таланти, ще таїнні,

розбурхувала прагнення слабі.

Й ти зрозумів, що народився в Україні,

і ця мелодія навіки у тобі.

THE MELODY WAS SOFTLY RINGING
(Тихо мелодія звучала)

Which “origins” are again staked out and which “sources”?
The “kings” and “warriors” are very simply born.
Do you remember how once the melody was ringing
for you in grief as well as overhead?
All the world was softly being absorbed into immensity –
into the distance marked by the crosses.
There the Wandering Jew was silently groaning, “Wei is mir…”
The orchard was so exhausting the spring.
From their homes grandfathers were going into coffins
(and only on the bottom you and yours missed each other…),
having lived a bit more than half a life,
and lost the rest somewhere in the fire.
Their wish to know and to have away was taken,
hence everyone just pulled his faucet out of the wound.
Your mother was then giving birth to you
in the lights of still commemoration candles.
The body was wrapped up ta once by the mantle…
The crown and chrysm were donated by the skinflints…
But then the crows were cooing
there, over the cradle, like real doves!
The music was waking the talents, still mysterious,
it was wakening weak aspirations.
And you understood you were born in Ukraine,
and this melody is in you for ever. 

ОСІННІ  ДЗВОНИ

Лякає гук розбурханих трембіт?

Це – лиш поразка марнославства й марнослов’я:

«Озвуться дзвони, ангел затрубить,

і спалахне третина світу кров’ю…»

Це – час не молитов, а молотьби, –

строк землеробських диких танців на колоссі.

Й ліси в єдине  держидерево згреби –

верни в урочу ворохобну осінь!

Цим Тотемом познач свою Дорогу:

там вже натомлені розбіглися пости.

Твій друг прийде й прихилиться до нього,

бо свій давно за водами пустив…

А що ж ти досі мудро так робив?

Перехрестись, та й зупинись на тому:

збирай врожай розкиданих рубил!

Бач – обважніли «яблука Ньютона».

Бач – перемучились вагітністю жінки

і теж прийшли на Січ твою за голосом.

Колись од них пустився навтьоки…

Тепер їх поглядами до зубів поголишся!

Ну, що ж… хоч вітром «кутні» остуди –

нехай і розум трішки охолоне.

Ти калатал збери в долоню поводи –

у вічність поведи осінні дзвони.

AUTUMN BELLS
(Осінні дзвони)

Do the call of raged trembitas frighten?
It’s only the blow of vanity and empty phrases:
“The bells will answer, the angel will trumpet,
and the third of the world will blaze up with blood…”
It’s not the time of prayers, it’s the time of threshing –
it’s the term of farming wild dances on the ears of wheat.
And take together woods in a single buckthorn –
give them back to a charming revolted autumn!
With this Totem mark your Way:
there the weary posts have already fled.
Your friend will come and lean against it,
since his own one went with the stream long ago…
And what have you been doing wisely till now?
Cross yourself and stop at the point:
crop the harvest of the scattered choppers!
Look – “the Newton’s apples” have become heavy.
Look – the women have suffered very much from pregnancy
and also come to your Cossack Host to vote.
Once you showed a clean pair of heels to them…
Now you’ll shave to the teeth with their looks!
Well… just cool your “molar teeth” with wind –
let your mind become cold a bit.
You should gather the reins of clappers in your palm –
and lead the autumn bells into eternity.

ОСТАННЯ  СТОРІНКА

В Знання і Знаття ти провалишся стрімко,

(аж вітер розпатлає нарвані нерви!),

коли перегорнеш останню сторінку

Священної Книги Живих І Померлих.

І вже не шукатимеш більше Причини:

ти з-під черепів рятуватимеш потім

злу душу у зеківській куфайчині,

старій вишиванці й солдатських чоботях.

Знов Дерево Зла І Добра й підлий плід його

проявляться титульно в щасті і в горі…

Масний «секондхенд» подереш аж до спіднього

каптерських бозна і яких «категорій»,

отямившись десь в українській Вітчизні –

на вічному полечку болю, і бою.

Та небо просяє, величне і чисте,

над мертвим селом, над чолом – над тобою!

Відчуєш, що краще сприймати, як диво

(як знак, як надію!), надривно і ревно,

паршиве щеня, й кошеня шолудиве,

і паросток  просто, й це Дерево древнє –

отут, де вже й треті заходяться півні,

аніж поза словом, аніж поза часом,

на півночі крайній чи крайньому півдні,

де… й олені хижі не давляться (!) м’ясом.

THE LAST PAGE
(Остання сторінка)

You’ll fall in Learning and Knowledge abruptly
(till the wind will rumple your strained nerves!),
when you turn over the leaves of the last page
of the Living and Dead Holy Book.
You won’t look for a Reason any more:
then under from the skulls you’ll save
the wicked soul in the convict jersey,
the old embroidered shirt and ammunition boots.
Again the Tree of Evil and Good and its mean fruit
will radically be displayed in happiness and grief…
You’ll tear the fat “second hand” to the underclothes
of quartermaster sergeant and who knows what “categories”,
having come to your senses somewhere in Ukrainian Home –
in the eternal little field of pain, and battle.
But the sky, majestic and pure, will brighten
above the dead village, above the brow – above you!
You will feel what is better perceived as wonder
(as sign, as hope!), strainingly and ardently,
a scabby puppy, and a mangy kitten,
and a sprout simply, and this ancient Tree –
here, where the third cockcrow is heard,
than beyond the word, than beyond the time,
in the Far North or in the Far South,
where… carnivorous deer don’t choke (!) with meat.

 

І  ПОБАЧИВ  ЗЕМЛЮ,

РИБАМИ  ВСТЕЛЕНУ

Триста літ я блукав сам-самотнім пустелями.

Знає лише Господь – як потрапив сюди.

І побачив тут супіски, рибами встелені,

й русла рік, у яких не водилось Води!

І – нікого з небесного ареопагу.

Вітерець – ні шелесть… Небеса – ні телень…

Тільки спека червона та сморід і спрага!

А ніяких скрижалей, ніяких знамень!

Тільки водорість вичахлу вітер гойдає…

Тільки водорість тулиться ще до колін…

Я на Суд цей явився-то всує – гадаю,

по останньому маренню «щучих велінь».

Тут згадав молитви, заговори і мат усяк.

Постогнав по-циганськи пісень: «Те-не-не…»

Залишилося тільки хіба здивуватися:

«Чом у пастирі вибрали саме мене?»

Я погано співав. Я утік звідти хутко.

Лиш подумалось ще набігу, між пісень:

«Якщо бачимо риб уві сні – до прибутку,

то який нас жахливий чекає хосен?!»

Хто наступний між обраних свідками – я чи ти?

Перед ким і коли будем свідчити ми?

…А найбільше тепер я боюся побачити

згірклі води, устелені рясно людьми…

AND I SAW THE LAND, LAID WITH FISHES
(І побачив землю, рибами встелену)

I wandered alone three years in the deserts,
Only the Lord knows – how I found myself here.
And I saw here sandy soils, laid with fishes,
and river beds, where there was never Water!
And – nobody from the heavenly Areopagus.
The breeze isn’t rustling… The heaven isn’t jingling…
Only the heat is red, and the stink, and the thirst!
There are no scrolls, there are no banners!
Only the wind is swinging the stunted seaweed…
Only the seaweed is still pressing itself to the knees.
I appeared in this Court in vain – I suppose,
By the last delirium of “the pike commands”.
Here I recalled prayers, charms and every foul language.
I was moaning songs “Te-ne-ne…” in Gipsy.
I could really only wonder,
“Why was just I elected the pastor?”
I sang badly. I fled from here swiftly.
I only thought, still running, amongst the songs:
“If we have a dream about fishes – we will profit,
then which terrible use is waiting for us?!”
Who is the next among the elected by witnesses – I or you?
Before whom and when will we witness?
… And now I’m afraid most of all to see
rancid waters, laid abundantly with people.
БІЛЯ  ДЖЕРЕЛ  ЖИТТЯ

 

Зберіться, щоб наснажити світи

живою й молодильною росою:

потоптаною зайдами Красою –

я знаю – ви стомилися іти.

Хай з вас ніхто душі не прималя.

Ідіть, минаючи розкішні капищ брами,

там, де ярами не ковтає Храми

сухотна і посушлива земля,

де не всотало поле кривду крові.

Звільнившись од зимових лютих мук,

надійте марева найменшій із онук,

своїй священній годувальниці – корові –

вклонившись аж до вимені її.

Сонця насійте (чи хоч соняхи…) по межах.

Озвучте дзвони на руїнних вежах,

і повернуться, може, в мову солов’ї,

і ви оновитеся – рідні та первинні.

А щоби істину і суть було вам видно,

там гість предивний потримає Вічне Світло –

Ісус Христос, воскреслий в Україні.

Просяє те, що і не вискажеш словами,

на предковічнім лану вівтарі.

Ще вам позаздрять і поклоняться царі,

як смерди, підглядаючи за вами.

AT THE SOURCES OF LIFE
(Біля джерел життя)

Club together to inspire the worlds
with dew of life and rejuvenation:
I know – you are fatigued of going
along the Beauty, trampled by the strangers.
Let none of you understate his soul.
Go, passing splendid gates of pagodas,
there where the barren and arid land
doesn’t swallow Temples in the gullies,
where the field hasn’t absorbed the harm of blood.
Having got rid of winter severe torments,
milk some mirage for the youngest granddaughter,
your sacred breadwinner – the cow –
having bowed down to her udder.
Sow suns (or just sunflowers…) on the boundaries.
Make bells ring on the ruined towers,
and nightingales may return into the language,
and you will be renewed – primary and native.
That you can see the truth and essence there
a marvellous guest will hold the Eternal Light –
Jesus Christ, arisen from the dead in Ukraine.
What can’t be expressed in words will brighten up
on the ancestor-lasting altar of the field.
Kings will envy and bow to you one day,
like peasants, spying on you.

ІДУТЬ  ВОНИ  З  ВОГНЯМИ

Є ті, хто наче множить все на три.

І зрозуміти братись марно нам їх.

Ідуть вони з вогнями у вітри

по небокраїв кромках маргінальних…

Несуть свічки та ще пусті столи…

Хто ж путнє їм подасть і гоже віллє?

Можливо, кромками вже й кромку перейшли

між геніальністю та божевіллям.

Не марять, не замолюють вини.

Мовчать, зітхаючи і схлипуючи лише.

Їх небагато. Стомлені вони.

Та після них в нічнім степу світліше.

Та після них на людях менше пут,

а в людях більше здатності до вчинку.

Можливо, що й сузір’я то – їх путь?

Будують храми на місцях їх відпочинку.

І наступають осінь та зима,

яряться і по літеплу негоди,

коли їх довго з обріїв нема,

коли вони чомусь-то не приходять.

А якось, вже відчувши втому ніг,

на мить оговтавшись під зливами рясними,

ти розумієш, що і ти вже межи них,

проте, й не думаєш як опинився з ними.

WITH FIRES THEY GO
(Ідуть вони з вогнями)

There are those who multiply everything by three.
And it’s useless for us to try to conceive them.
With fires they go into the winds
along the marginal edges of horizons…
They bring candles and empty tables…
Who will give good and pour in favourable to them?
Perhaps, by edges they have passed the edge
between greatness and distraction.
They neither dream nor atone their guilt by prayer.
They keep silence, only sighing and sobbing.
They are few. They are tired.
But after them it’s lighter in the night steppe.
But after them people have fewer chains,
and people have more power for actions.
Perhaps, the constellation is also their way?
They build temples in their rest places.
Then winter and autumn approach,
after warm weather foul weather gets into a fury,
when they don’t return from the skylines,
when they for some reason or other don’t come.
And once, having felt the fatigue of your legs,
for an instant having come to yourself in the streams,
you understand you are already among them,
yet, you don’t think how you found yourself with them.
ЗИМОВІ  ДАЛІ

 

Поставить глек і… далі не піти –

присісти в сніг, та й плакати, і пити,

щоб самому, як глеку, остовпіти

від наглого нахабства самоти.

Сніги так сліплять! І таке безмежне поле!

І в полі, окрім тебе, ні душі!

Хоч в око стрель… Та в око захололе

вже сонце не докинути з пращі.

Ще, бач, і пригадалось невторопі

(а отже, пив «мадеру» не дарма?),

що це – найбільша пуста у Європі

(бо інших пуст в Європі і нема).

«І звідки б їй узятись в Україні?!» –

ти, як сліпий, питаєш у пітьми,

хоч відаєш – діброви солов’їні,

пручись в чужини, витоптали ми.

Ти й сам у всьому вже зайшов далеко…

«Лягти б у твердь, з якої міць берем,

щоб анчаром пробитись біля глека,

якщо не сталось стати Гончарем!»

Доп’єш вино – то, мабуть, так і буде.

І ти не перший так закінчиш путь.

Але… об тебе та об глек спіткнуться Люди,

і, може, далі України не підуть.

WINTER DISTANCES
(Зимові далі)

To put a pitcher and … not to go on –
to squat in the snow, and to weep, and to drink,
in order to fall into stupor yourself, like a pitcher,
with sudden impudence of solitude.
The snows are so blinding! The field is so boundless!
And in the field there’s not a soul, except you!
It is pitch-dark… But it’s impossible to throw
the sun far enough into the stiff eye from the sling.
More, look, and the lout recollected
(that’s why he drank the “Madeira” for some purpose?),
that it’s the largest waste ground in Europe
(for in Europe there aren’t other waste grounds).
“And how could it be in Ukraine?!” –
like a blind man, you ask the darkness,
although you know we trod out
the nightingale groves, trudging to foreign lands.
You have already gone yourself too far in everything
“I’d like to lie into the hardness, where we take our strength,
to force my way as a upas tree near the pitcher,
if it wasn’t my fate to become a Potter!”
You’ll drink up your wine, perhaps it will be so.
You won’t be the first to finish your journey like this.
But … People will trip over you and over the pitcher,
and, maybe, they won’t go farther than Ukraine.
ВЕЧІРНЯ  МОЛИТВА

 

Нехай не спрагнуть, Боже, мої губи,

язик і горло дай мені спасти,

щоб Словом рятувався я од згуби,

а піснею – від злої самоти.

Пробач мені мої бажання ниці,

жадання превисокі пробуди.

Душі моєї висохлу криницю

наповни студом чистої води.

Нехай всміхнеться мама на іконі.

Нехай погибнуть зрада, сум і зло.

Нехай розвіється «законне беззаконня»,

що, як туман, мене оповило.

Іще прошу про послугу маленьку

(плачу прокляту данину рокам…) –

хай за ніч відболіється серденьку

та відболиться стомленим рукам.

Не дай ні «половини» і ні «чверті» –

даруй усе або нічого на миру.

І не даруй даремного безсмертя!

Прости гріхи, якщо вві сні помру...

Дай, Боже, мені в міру насолоди,

але любові – скільки в світі є.

Не забирай ні Роду, ні Народу.

Нового дня позич в ім’я своє.

Дай вітру! Притлуми це голосіння!

Благослови синів іти у синь!

Дай волі, і мені, й синам, у сині!

Страх забери! Амінь… Амінь. Амінь!

 

AN EVENING PRAYER
(Вечірня молитва)

Let my lips not get thirsty, good God,
let me save my tongue and my throat,
that I can save myself from ruin by the Word,
and from wicked solitude – by the Song.
I beg your pardon for my foul wishes,
awake the highest desires in me.
Fill up my soul’s dry spring
with coldness of pure water.
May my mamma on the icon smile.
May treason, sorrow and evil perish.
May “legal illegality” be scattered,
having wound me round, like a mist.
I also ask to do me a slight service
(I pay a damned tribute to years…) –
let my heart have gone through its illness during the night
and let my weary hands and arms not ache.
Give neither a “half” or a “quarter” –
give everything or nothing in the company.
And don’t give a useless immortality!
Forgive my sins, if I die in my sleep.
Give me, my God, reasonable pleasure,
but give me love as much as it is in the world.
Take neither Origin nor Nation.
Lend a new day in your good name.
Give wind! Muffle this lamentation!
Bless my sons to go into the blue!
Give freedom both for me and my sons in the blue!
Take fear! Amen… Amen. Amen!

ЛЕТИ, МЕТЕЛИКУ

Лети ще, мій метелику, лети

у радісну красу й красиву радість!

Так жаль, що я з тобою мало радивсь,

хоча моя душа тендітна – ти.

До головного не доходить черг…

Ти наді мною «мертві петлі» витни!

Вже засмоктала Посуха Всесвітня,

в якій я сам собі – і острів, і ковчег.

Лети! Хоч виссю крила остуди!

І повертайся з благовістом… хай не скоро…

Я знаю, десь ще має бути Море,

в якому вдосталь дивної Води.

Тут, під вагою сумнівів тяжких,

я-моноліт лиш, лежачи, і «вистояв»…

Може, хоч там, для мене, чистого й не чистого,

знайдуться походити ще стежки?

Христос ходив же? Та й не тільки він…

Здіймайсь! Шукай ті «манівці» Ісусові!

Поки тебе я викохав із гусені,

весь квіт, і розуму, і серця перевів…

Тож ти лети, метелику, лети!

Благословляю на віраж тебе, як сина!

Може, хоч ти сягнеш-таки ясині?..

Може, прорвешся в розсині хоч ти?..

 

FLY, BUTTERFLY
(Лети, метелику)

Fly on, my butterfly, fly
to joyful beauty and to beautiful joy!
It’s a pity I didn’t advise enough with you,
though my tender soul is you.
The turn doesn’t reach the main thing.
Loop “the loops” over my head!
The Global Drought has swallowed me up,
in which I’m both an island and an ark myself.
Fly! Cool your wings just by height!
And return with ringing of church bells … it may not be soon…
I know there’s still somewhere a Sea,
which has wonderful water enough.
here, under the weight of serious doubts,
I-monolith “held out” only by reclining…
Maybe, just there, for me, pure and dishonest,
will still be paths to walk on?
Did Christ walk? And not only he …
Fly up! Look for those “roundabout ways” of Jesus!
While I raised you of the caterpillar,
I squandered all the bloom of both mind and heart …
So, fly, butterfly, fly!
I give you, like a son, my blessing for a banking!
You may just get to brightness?..
You may just force your way through the blues?..

І  ДНЯ, І  НОЧІ НЕ БУЛО

Вечір. І пальці мої захололи.

Втратився бачити інтерес.

Час кардинальності. Час корвалолу.

Час написання листів-без-адрес.

Виписать, виспівать давні «секрети»!

Розчаруватися в суті «учень»!

І до останньої ще сигарети

каятись у пережитім за день.

Вже не шукати невидиме, сховане.

Просто забути набридле-щоденне.

Зняти холодну платівку Бетховена

і замінити на теплу Шопена.

Геть наболілі «величні претензії»!

Геть вседозволеність несамовиту!

Трішки б забутися ще у поезії,

і заблукати в марнотах до світу.

Висновки й відповіді готові.

Можна, узявши кота на коліна,

просто сповідатись тихо котові.

Можна почути балади й билини,

слуханням котрих зневажив до того,

і від вогню відсахнутись… не різко…

Вечір. Не треба нікого й нічого.

Час доживать і «підводити риски».

THERE WAS NEITHER A DAY NOR A NIGHT
(І дня, і ночі не було)

Evening. And my fingers got cold.
I am lost in seeing an interest.
It’s time of cardinality. It’s time of corvalole,
It’s time of writing letters – without – addresses.
To write out, to sing old “secrets”!
To be disappointed in the essence of “doctrines”!
And just to the last cigarette
to repent of what you suffered for a day.
Not to look for the invisible and hidden.
Just to forget the boring and daily.
To remove the cold plate by Beethoven
and to change it for a warm one by Chopin.
Out with painful “majestic pretensions”!
Out with frenzied all-permittedness!
To sink into poetry just a bit
and to get lost in prodigality to the world.
The conclusions and answers are ready,
You may, having taken a cat on your lap,
just confess your sins quietly to the cat.
You may hear ballads and bylinas,
listening to which you had neglected before,
and recoil from the fire … not sharply …
Evening. You need nobody and nothing.
It’s time to live on and “to sum up”.

 

ПІСНЮ  ОСІНЬ  ПРОСПІВАЛА

Листки чи зорі в імлу утали всі?

Дивно, як мрячно миналися досі дні…

Бач, доспівалося, як доспалося, –

доворожилося, врешті, осені.

Щира прийшла, а пішла ворожа

(хоч ніби і приводу не було ж?)…

Сплять, і «стриножені», і «сторожа».

Сняться ескадри новеньких калош,

скирт і стіжків золоті екслібриси,

яблука-яблучні на Землі –

те, що всяк-порізно в Бога б випросив,

щоб запопасти у кум-королі.

«Милі мої земляки-поторочі,

зиму тверезо стрічати слід!»

Сплять..., мов не буде сьогодні ночі…

Сплять..., мов не спали вже тисячу літ…

Мабуть, не надто тямущий у диві я:

жду, поки «гибель клінічна» мине.

Сонного царства трагічна ідилія

злим «пацифізмом» лякає мене.

«Низько упав» – до жадання морозу.

Низько лечу – «до ознаки дощу».

Поки не вийде світ з анабіозу,

душу (за осінню…) не відпущу.

AUTUMN SANG A SONG
(Пісню осінь проспівала)

Did all the leaves or stars go into the haze?
I wonder, how drizzingly the days have passed till now…
Look, at last autumn has finished its singing,
its sleeping and telling fortunes.
It came honest, but it went hostile
(though there wasn’t any reason for that?) …
The “fettered horses” and the “guard” are sleeping.
They dream of squadrons of new galoshes,
gold ex-libreses of stacks and mows,
apple apples on the Earth –
I would wheedle each thing out of God asunder
in order to become his favourite.
“My dear fellow countrymen, ghosts,
you should meet winter soberly!”
They are sleeping …, as if there were no night today…
They are sleeping …, as if they hadn’t slept for a thousand years.
Perhaps, I’m not too quick-witted in wonder.
I’m waiting till the “clinical death” comes to an end.
The tragic idyll of the kingdom of sleep
scares me with wicked “pacifism”.
“I’ve fallen low” – to longing of frost.
I’m flying low – “to a sign of rain”.
I won’t let my soul go (after autumn …),
until the world goes out of anabiosis.

 

ЗАПАХ  ВЕСНИ

 Світ прогинається од темних ніг твоїх –

немов зіходиш на поміст дощаний…

І день, що тільки пригрозив дощами,

у теплу ніч спадає, наче сніг.

І тане! Тане так, мов закипа!

Ніч розповзається липучим чорним брудом.

Й тобі здається, що весни уже не буде.

І віриться, що істина сліпа.

Та ні за чим і не жалкуєш ти,

бо знаєш, що сліпці вночі – удома.

От кепсько те, що з ніг збиває втома,

а треба ще аж місяць «лютий» перейти!

І мов не жив, а чваривсь на суді.

Немає сил… Скінчилися набої…

Обличчя вкриється новітньою водою.

Схлюпнешся лиш, як риба у воді,

вже й без потуги вибратись на сушу,

і без надії «втрапити в струю».

Як зиму, сприймеш «видимість» свою.

Мов каганець, тихенько згасиш душу.

Згадається, як у безводді сох…

Та запах свіжості затягне в круговерть!

Блаженно так настане (ні, не смерть!)

передвесінній хворобливий сон.

THE SCENT OF SPRING
(Запах весни)

The world is sagging under the dark feet of yours –
as if you were mounting a scaffold made of boards…
And the day, that has just threatened with rains,
is falling into a warm night, like snow.
And it is thawing! It’s thawing so as if it were boiling!
The night is crawling away with a sticking black dirt.
And it seems to you spring will not come.
And you believe the truth is blind.
But you are just sorry for nothing,
since you know at night blind men are at home.
It’s bad that tiredness knocks you down,
but “severe” February must once again be passed!
And it’s as though you hadn’t lived, but quarreled in court.
You are exhausted… You have no cartridges…
The face will cover itself with newest water.
You will only splash, like fish in water,
just both without efforts to get on the land
and without hope “to swim with the current”.
Like winter, you’ll perceive “visibility” of yours.
Like an oil lamp, you’ll quietly put out your soul,
You’ll recollect how you were drying in the lack of water…
But the smell of freshness will draw you in the circuit!
And before spring sickly sleep (no, not death!)
will so blissfully come.
ГОЛОС  ПРОРОСТАННЯ 

Вже знаєш: буття це на зраду слабе.

Твої небокраї, як леза, вже голі…

Ти раптом сумного знаходиш себе,

очунявшись в чистому полі.

На жаль, ні до чого нема вороття...

Дорога вперед – ось доступне нам досі!

Iдеш крізь своє й крізь сусідні життя,

в поході всього й набуваючи – досвід.

I все-таки, і не відомо чому,

не гребуєш світом, знов «гатиш ще греблі»:

«Нічого не треба в цім світі тому,

кому вже нічого не треба».

Хотілося б знати хоч межі мети,

та й те не дано тобі знати.

А сил усе менше і менше іти...

до вечора... до вихідного... до свята...

Лягли всі тривоги віків на лице.

А погляд безжально так випалив міст вогонь.

І ти розумієш, що поле оце –

єдине, що в тебе лишилося чистого.

Радієш тому, що воскрес між краси.

І молишся Богу, неначе востаннє.

Й зненацька знов чуєш святі голоси

глибинні, жахкі голоси проростання.

A VOICE OF SPROUTING
(Голос проростання)

You know already: this being is incapable of treason.
Your skylines, like blades, have already been bare…
You suddenly find yourself sad,
having come to your senses in the open field.
Unfortunately, there’s no return to anything.
The onward way is what has been accessible for us!
You go through your own life and neighbouring lives,
gaining everything in your march – your experience.
And for all that, and it’s unknown why
you don’t disdain the world, you “dam up” again.
“Nothing is necessary in this world for those
who don’t need anything at all.”
You’d like to know just the bounds of the purpose,
but it isn’t given for you to know.
But you have less and less strength to go …
till an evening … till a day off … till a holiday …
All the anxieties of centuries fell on your face.
And the fire of towns so ruthlessly burnt your look out.
And you understand that this field
is the only pure thing of yours.
You are glad, because you revived amongst the beauty.
And you pray to God as if it were for the last time.
And you suddenly hear holy voices again –
deep, appalling voices of sprouting. 

КУДИ  ПРЯМУЄ  ЧОВЕН  ТВІЙ?

Ну, що, Мислителю, настав твій «тихий вечір»?

Тебе турботливо затуркали роки.

Ляж в човен – одягни човна на плечі,

як од дощу, «сховавшись» од Ріки.

Пора перемогти одвічний страм цей –

цей страх одвічний, що яриться, як… тамтам!

Дай шанс поплакати своїм «наївним сестрам».

Дай чарку спраглим випити братам.

Пусти себе, як «патик – по потічку».

Може, прозріння дасть Господь у дар,

і, врешті, заженеш саринь на кічку,

де й місце всякій із «нечистих пар».

Збудуєш десь і Київ свій, і Китіж,

і Храм Любові, і Собор Жалю.

Немало кришталю і бруду вип’єш

та перемісиш бруду й кришталю.

В Степу і на саман говорять «летич»…

Все, що сотвориш, те і полетить!

Нарешті, втопиш блазенські «штиблети»,

які взував десь для пізнання болю ти.

Багато встигнеш, поки ще при силі.

Вклонись землі цій, вічній і живій!

Нехай тепер болить Ріці і хвилі:

«Куди прибити вутлий човен твій?»

WHAT IS THE COURSE OF YOUR BOAT?
(Куди прямує човен твій?)

Well, Thinker, has your “quiet evening” come?
The years have restlessly disconcerted you.
Lie into a boat – put the boat on your shoulders,
“having concealed yourself” from the River, like from the rain.
It’s time to win this primordial shame –
this primordial fear, getting into fury, like … a tamtam!
Give your “innocent sisters” a chance to weep for a while.
Give your thirsty brothers a goblet of whisky to drink.
Let yourself go, like “a stick along a stream”.
God may give you enlightment as a gift,
and, finally, you’ll drive ignorance in the stern,
where there is a place for every “dishonest brace”.
You will somewhere build your Kyiv and your Kytizh,
and your Temple of Love and your Cathedral of Woe.
You’ll drink much crystal and much dirt
and mix some dirt and crystal up.
In the Steppe an adobe is called “a flitter” …
Everything, you’ll create, will fly!
At last, you’ll drown your buffoon “lace-up boots”,
you put on somewhere for cognizing pain.
You will succeed in many things, while you are strong.
Bow to this land, eternal and alive!
Now let the River and its wave be anxious:
“Where can your old boat be driven to the shore?” 

ПЕРЕСТОРОГА

«Стугонить світ од грюкання рот по перонах...

Чорний попіл на світ осідає згори:

менуетні ключі балерин паперових

в небокраїв огонь розмітають вітри.

Тхне блювотою, порохом, кров'ю, виною...

Не вином – самогоном причастя іде...

Навіть «манна небесна» стає тут «маною» –

чорним попелом... Ніч просякає у день…»

Може, це – лише чорна луна із незнаності

чи озвалися давні тривоги марні?

«Обирайте об'єкти ненависті!» –

ще з ефіру учора почулось мені.

I здалося, що дії кінець уже ось-ось...

I здалося, що думка навіки мина...

Чом, навіщо цей жах шепотів мені Космос?!

Чи це з Хаосу рвалась жахлива луна?!

Де шукати розгадки «фатального ребусу»?

Аж кипів потойбіччям розбурханий час!

Я згадав, що дурню оту сказано Гебельсом,

котрий вибрав об'єктом ненависті нас.

«Чорний попіл уже нам лягає на вилиці...

Десь понищено ворогом перші пости...»

Ми в минулім майбутнє своє продивилися.

Як у завтра цей страх не пустить?!

WARNING
(Пересторога)

The world buzzes with companies’ banging on the platforms…
Black ashes accumulate on the world from above:
winds blow off the minuet strings
of paper ballerinas into the fire of horizons.
It stinks of vomit, powder, blood and guilt…
The communion takes place with home-brewed brandy – not wine…
Even “manna from heaven” becomes here a “phantom” –
black ashes… A night is transfused into a day…
Perhaps, it’s only a black echo from uncertainty
or old vain anxieties responded?
“Choose the objects of hatred!” –
I seemed to hear from broadcasting just yesterday.
And it seemed to me the action was just ending…
And it seemed to me the thought was passing for ever…
Why, wherefore was the Cosmos whispering this fright to me?!
Or was the awful echo escaping from Chaos?!
Where can a clue of the “fatal rebus” be found?
The raged time was now boiling with the other world!
I recollected that nonsense was said by Goebbels,
who chose us the object of hatred.
“Black ashes are already falling on our cheekbones…
The first posts have somewhere been ruined by the enemy…”
In the past we missed our future.
How not to let this fear in tomorrow?!

У  ДОРОЗІ

А я й піду, як можу і як треба,

нежданий і не люблений ніде.

Я понесу і молохове небо,

якщо воно дощем на душу упаде.

Цієї вогняної злої зливи

давно чекав я у племенах-без-імен:

не можна бути вільним і щасливим,

якщо твій розум віри не іме.

Я з коренем себе із Роду видер –

з пісків і посух, писанок й пісень.

Нехай мене лихий безмежний вітер

тепер або вбива, або несе.

Тут, в мороку смертельнім, на морозі,

і подих оновлю, як на духу –

оздоровлюся й одарюся у дорозі,

на цім кривавім крем’янім Шляху.

Хай станеться усе, що має бути!

На цьому белебні всі болі проблюду,

бо тільки так повіриш у майбутнє,

в нелютість люду, у доладність молоду.

«Брати! Ви на моє каменування

всі камені з полів наших зберіть –

хай стане хліб легким вам!» – це остання

(буде) моя покайна істина-прохання,

коли Месією я повернусь у Рід.

 

DURING THE JOURNEY
(У дорозі)

But I will go, how I can and how I should,
unexpected and unloved anywhere.
I will also carry the Moloch’s sky,
if it falls on my soul as a rain.
In the tribes–without–names I’ve long been waiting
for this fiery malicious heavy shower:
you can’t be free and happy,
if your mind doesn’t believe.
I rooted myself out of my Tribe –
from sands and droughts, pysankas and songs.
May the wicked boundless wind
either kill or carry me now.
Here, in the deadly darkness, in the frost,
I’ll catch my breath, like at the confession –
I’ll be recreated and given gifts during my journey,
on this bloodstained flinty Road.
Let everything, that has to be, happen!
In this highland I’ll keep all my pains,
since only in this way you’ll believe in future,
in non-ferocity of folk, in young cleverness.
“Brothers! For my stone beating
gather all the stones from our fields –
may your bread become easy!” – it’ll be
my last repentant true request,
when I return as Messiah to the Tribe.

МОМЕНТ  ІСТИНИ

Не виторгуєш враження вторинні:

їх підсвідомість з божевіллям примиря…

Часом здається, ми – в пилюжній древній скрині

п’яненького старого лялькаря,

який заснув у тернах серед степу.

Проймає нас в пітьмі покинутості жах:

«Були б героями різдвяного вертепу

чи арлекінно-коломбінних саг,

а ми ж – лише колодки ярмаркові!

Хто ж смикатиме з Вічності нитки?

Така містерія, такий алярм довкола!

Такий сценарій майбуття нудкий!

О, Майстре, порятуй! Хіба ж ми винні,

що ми – бездушні, безталанні варнаки?!»

Спливає час на зраду і скигління,

на чвари, звинувачення, плітки.

Кальковані, клеймовані  каліки…

А вистачило б глузду чути Вись,

могли би відвалити дружно віко

і хоч би простором полинним розбрестись.

Могли би пригрозить світам хоч пальчиком,

якщо на бойовий не здатні клик,

щоб завтра знову непохмелений безхатченко

нас бездоріжжям й безпросвіттям не волік.

THE MOMENT OF TRUTH
(Момент істини)

You can’t get a reduction of second impressions:
subconsciousness reconciles them with madness…
Sometimes it seems we are in a dusty ancient chest
of an old rather drunk puppeteer,
who fell asleep in the blackthorns in the open steppe.
In the darkness of solitude horror pierces us:
“We would be characters of the Christmas Nativity Play
or harlequin and Columbine sagas,
but we are just only fair’s logs!
We will just pull the threads from the Eternity?
There is such a mystery, such an alarm around!
The scenario of future is so boring!
Oh, Master, save us! Are we guilty
of being heartless and luckless convicts?!”
Time passes on for treachery and howl,
for quarrels, accusations, gossips.
Copied and branded cripples…
But mind would last us to hear the Height,
we could heave off the eyelid
and just scatter in the wormwood space.
We could threaten the worlds with a forefinger,
if we are not capable of a war cry,
lest tomorrow a vagrant, without having a nip,
drags us along bad roads and darkness again.

ПЛИН  ЧАСУ

Якби ж то міг, садив би і садив би

(і мав би щастя невід’ємне в тім!)

по всіх пожарищах ясні сади-садиби,

де нареченим ще не плачеться твоїм.

Якась із них уже, дивись, і сива…

А по якійсь уже бринять жалі…

Так лине час! І тануть, тануть сили

разом з невидимим годинником Далі.

Що ж, не далися астрофагів привілеї…

Ти ж бачив, що купляв? Слізьми й давись!

Це краще, ніж давитися Землею,

як друзі, на огромах бойовиськ.

Ти чесно злі пройшов свої заграви,

і не лукавлячи, і не рвучи «в нахрап»

кумівських хабарів, брудної слави

та зрадою нагарбаних «наград».

Затамуватись злякано за злаками,

занишкнути, очунявшись в рабах,

щоб пожалійниці усі, живі, заплакали

а мертві музи провернулися в гробах?!

Вернися – знов тебе оживить жінка:

жінки безсмертя відають секрет.

Поки жива хоча б одненька Українка,

явні й художник, музикант, боєць, поет…

A COURSE OF TIME
(Плин  часу)

If only I could, I would plant and plant
(and I would have an inalienable bliss in that!)
bright farmstead gardens in all the sites after a fire,
where brides of yours haven’t bewailed their lot yet.
Lo! One of them has already been grey-haired…
Sorrows are just sounding for another…
Time flows in this way! Powers dwindle and wane
together with Dali’s timekeeper.
Well, the astrophages’ privileges haven’t come easy to you…
Did you see what you bought? Choke with your tears!
It’s better than to choke with the Earth,
like friends, in the vast spaces of battle fields.
You honestly passed your evil glows,
both without paltering and without tearing “impudently”
nepotist bribes, a filthy fame
and “rewards”, plundered by betrayal.
To hide in fright behind cereals,
to fall silent, having recovered in slavery,
so that all mournful women, alive, should weep,
and dead muses fall head over heels in their graves?!
Come back — again a woman will revive you:
women know a secret of immortality.
While just one Ukrainian woman is alive,
an artist, a musician, a warrior, a poet are present.

 

ДОСПІВАНА  ПІСНЯ 

Збулися передбачення зловісні:

у лунах десь твій голос догоря…

Щось є сумніше за погаслу пісню?

Хтось є сумніший за німого кобзаря?

Тож світові по чім тебе впізнати?!

Невпізнаного світ тебе й мина…

Коли замислював ще «Місячну сонату»,

хіба ж ти знав, що вийде «лунною» вона?

І не чекав на підлі сирість й сірість,

коли розмай розбурхував років.

Та ось пізнав трагічну долю сиріт,

судьбину драматичну байстрюків!

Не любить менестрелів мертвих людство.

А ти йому пожалував усе ж?!

Несе тебе безмежжям, як пелюстку.

Безмежжя ти наврочено несеш.

На згарищах смеркають і смереки…

Набукли буки… Задубіли геть дуби…

Тобі іти над ними ще далеко.

Хоч скрипку в цій імлі не загуби!

Спинися. Ще над Всесвітом зависни.

Отак чекай, поки зійде зоря,

поки забудеш передбачення зловісні,

поки в пітьмі твоє мовчання догоря.

A SONG, SUNG TO THE END
(Доспівана пісня)

The ominous foresights have come true:
somewhere in echoes your voice is burning out…
Is anything sadder than an extinguished song?
Is anybody sadder than a dumb kobzar?
So, how can the world recognize you?!
The world is leaving you behind, unrecognized…
When you were still intending “The moonlit sonata”,
did you know that it would be “lunar”?
You didn’t expect foul dampness and dullness,
when the diversity of years was raging.
And now you’ve got to know the tragic fate of orphans
and the dramatic destiny of bastards.
Humanity doesn’t like dead minstrels,
but you’ve just granted them to it?!
You are carried along infinity, like a petal.
Infinity is overlookingly carried by you.
On the side of burnt houses the silver firs grow dark…
The beeches swelled… The oaks stiffened altogether…
You have to follow them far and far.
You shouldn’t lose your fiddle in this haze!
Stop. Hang over the Universe awhile.
And wait in this way till the daybreak,
till you forget the ominous forebodings,
till your silence is burning out in the dark.

 ВІДЛЕТІЛИ  ДАЛЕКО  ПТАХИ 

Ну, що ж ти, братику, так втанув у страхи,

хіба такого не бувало досі?

Це ж просто відлетіли вдаль птахи,

і календарно повернулась осінь.

Птахи… Чи варто сумувати так по них?

Інстинкт жене їх з України на «окраїни»…

Життя триває, і даремно ти поник!

Давай хоч потихеньку заспіваємо.

А туск, давай, за обрії посуньмо:

іще уперто крутиться Земля!

Знов посмутніло? Знов безрадісно і сумно?

Та саме ж хмари зрошують поля.

Нехай «підметні» підкидають нам листи

погани, котрі вже пустились берегів.

Людина, що жадає досконалості,

так чи інакше набуває ворогів.

Не завжди легко наступається і стрімко,

та Маніфест Буття – не збірка «незвороть».

Тож дочитаємо сьогоднішню сторінку,

а завтра іншу явить нам Господь.

У мірі, нашою ж і визначеній вірою,

він все нам дасть, аби лиш донесли…

Птахи принаймні ще повернуться із вирію.

Весна прийде. Не будеться імли.

THE BIRDS FLEW FAR AWAY
(Відлетіли далеко птахи)

Well, my dear chap, you’ve so dropped into fears,
haven’t such things really been up to now?
The birds have just flown far away,
according to the calendar, autumn has returned.
Birds… Is it so well worth missing them?
Instinct drives them from Ukraine to “outskirts”…
Life lasts, and uselessly you drooped!
Let’s just begin to sing without haste.
And let’s push sorrow behind horizons:
the Earth still revolves insistently!
Has it saddened again? Is it joyless and wistful again?
But just the clouds irrigate the fields.
Let the pagans, having cast prudence to the winds,
plant anonymous letters for us.
A human being, longing for perfection,
acquires enemies in either case.
It doesn’t always advance easily and sharply,
but the Manifest of Being isn’t an “indisputable” collection.
So, let’s read this day’s page,
and God will show us another one tomorrow.
In the proportion, just determined by our faith,
he’ll give us everything, if only we could carry…
The birds will at least return from hot countries.
Spring will come. There won’t be any haze. 

ТИХО  ЗВУЧАЛИ  ОГОЛЕНІ  СТРУНИ

Як не злякать цю тишу у собі –

цей спокій, це натхнення, цю надійність?

Так мало вже й метких секунд в добі,

що хоч віддалено нагадують ще дійсність.

Коли гармонія була ще на землі

і золоті були не в моді руна,

то на вітрах, немов оголені шаблі,

оголені звучали тихо струни.

Коли було ще надто мало нас

і ми не посміхалися на кутні,

ти мріяв світові цьому не в дисонанс

про піснею освячене майбутнє.

Але прийшов злий книжник чи левіт,

який сказав: «А годі вже братерства!

Я згоден, що краса врятує світ,

та потребує й жертв значних мистецтво!

Нічого не порушуємо ми:

я, як Ісус, закон лише покращив!»

І всі пішли. І всі лягли кістьми,

кістьми півсвіту перед тим поклавши…

Народи тут розвіялись, як дим,

(лихі улюбленці Дажбога і Перуна).

На всій землі лишився з півчих ти один.

Але ж… оголені тобі співають струни?!

THE BARE STRINGS WERE QUIETLY HEARD
(Тихо звучали оголені струни)

How shouldn’t this stillness be scared in yourself –
this quietness, this inspiration, this reliability?
There are so few brisk seconds in 24 hours,
which just still resemble reality.
When there was still harmony on earth,
and the golden fleeces were out of fashion,
then in the winds, like bare sabres,
the bare strings were quietly heard.
When there were still too few of us,
and we didn’t shed our tears,
you dreamt to this world, not in discord,
of the future, sanctified by the song.
But the vicious scribe or Levite came,
Who said, “We are fed up with brotherhood!
I agree that beauty will save the world,
but art is also in need of considerable victims!
We break nothing:
like Jesus, I’ve only improved the law!”
And all of them went. And all fell in battle,
having defeated half the world before.
Here peoples were dispersed, like smoke,
(malicious favourites of  Dazhboh and Perun).
Of the choristers you alone remained in the world.
Though… the bare strings just sing to you?!

 

НЕЗБАГНЕННІСТЬ

Хіба живу? Шукаю дітям хліба…

Життя «в боріннях пролетарщини» мина.

Та люди туляться. А люди бачать ніби

не вичахлу в очах тінь табуна.

Це, виявляється, – «божественна принада» –

альт-атавізм, відлуння давнини!

Гримить, як марш атак, мустангівська «manada»,

тарпанна армія таранить катрани

у кожній ще пульсуючій судині.

Жадання жалить вжитися у синь,

де ми ще – вершники, й Верховним не судимі,

й не відрізняються поняття – «кінь» і «тінь».

Агов! Мені – за втіху ця «потіха»!

І славно, що у ворога є ствол!

Я сам обрав первинну сутність скіфа,

вріс – виростив кочівника єство.

Тож, як би мене це буття не сіпало,

вночі втікаю за «можливість меж»,

де ще зірок, немов кірців, насипано –

босоніж, пішки просто й не гульнеш!

Поки в сідлі – я був, я є, я буду.

Поки в сідлі – Митець я і Трибун.

Тримайтеся мого стремена, Люди!

Помру тоді, коли збагну табун…

INCOMPREHENSIBILITY
(Незбагненність)

Do I live? I’m searching for bread for my children…
The life “in fighting for proletarism” is passing.
But people are nestling. But people can see
a herd’s shadow as if it didn’t lose interest in their eyes.
It proves to be “a heavenly attraction” –
an alto-atavism, an echo of old times!
The mustang “manada” is rolling, like a march of attacks,
the tarpan army is ramming tumbleweeds
in every vessel, still pulsating.
Desire stings to be used in the blue, where we are still
riders, and not convicted by the Supreme Commander in Chief,
and the notions of “horse” and “shadow” are not different.
Halloo! This “fun” is to the delight of me!
And it’s nice, the enemy has got its barrels!
I chose myself the primary Scythian essence,
took root – reared the nomad’s nature.
So, how this existence would twitch me,
at night I run away beyond the “possibility of bounds”,
where the stars are still put as many as thorns –
with bare feet, you can’t just walk on foot!
While I’m in the saddle – I was, I am, I will be.
While I’m in the saddle – I’m an Artist and a Tribune.
Hold on my stirrup, People!
I’ll die, when I comprehend the herd…

Олег ГОНЧАРЕНКО


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/