Чернігівець Володимир Близнюк восени минулого року звільнився зі строкової служби «на дємбель». А вже в квітні цього року, після участі в подіях на київському Майдані, вирушив на Схід захищати країну від зовнішніх посягань. 6 вересня від ворожого снаряду йому відірвало руку, осколки влучили в груди й голову…
На другий день після оголошення українською стороною режиму припинення вогню в районі АТО, внаслідок жорсткого мінометного обстрілу в селі Теплому Станично-Луганського району обірвалося життя помічника гранатометника 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-1» Збройних сил України солдата Володимира Близнюка. Під час його поховання в скорботній процесії несли портрет, на якому Володимир був у формі внутрішніх військ МВС.
У нього, білоруса за національністю й українського патріота за переконаннями, попереду було ціле життя ? 28 серпня йому виповнилося лише 26 років. Після закінчення Чернігівського колегіуму №11 і музичної школи, Володя відслужив строкову в харківській військовій частині ВВ. Працював бригадиром у приватній фірмі, водночас здобував фах юриста, заочно навчаючись на випускному курсі чернігівської філії Московського державного відкритого університету ? Українсько-Російського інституту. У квітні 2014 року він разом з батьком, підполковником у відставці Володимиром Олександровичем Близнюком, пішли до військкомату й зголосилися стати на захист Вітчизни. Батька не прийняли на службу за віком, мобілізували Володимира-молодшого.
? Він сам так вирішив ? коли росіяни Крим захопили, не міг заспокоїтися: «Як це так ? забрати? Яке вони мають право?» Кинув усе, сказав: «Хочу захищати Україну! Я тут народився і свою Баткьівщину віддавати не буду. Крим забрали ? а більше не віддам…» ? розповідає мати полеглого воїна Олена Володимірівна. ? Я пішла працювати в місцеву організацію Червоного Хреста, збирала пожертви для біженців. Гадала, що благодать Божа буде на моїй дитині… Кожні десять днів посилки йому відсилала. Востаннє ми спілкувалися телефоном 1 вересня ? я відправила йому разом із «гуманітарною» виклик на останню сесію, він же диплом у грудні мав одержати. Сказав: «Мамо, я листа отримав, але не можу зараз розмовляти…» А ще казав: «Мамо, якби ти знала, що таке «Град»…
Він разом із двома товаришами перебував на чергуванні в якійсь будівлі, коли їх обстріляли. Одного хлопця контузило, другого ? поранило, а Володі відірвало руку, осколки влучили в груди й голову. Ще й будівля обвалилася, його притиснуло. Поки приїхала «швидка», він помер від втрати крові.
Крім батьків, удома Володимира Близнюка, не дочекався його дев’ятирічний братик Олексій.
В соціальній інтернет-мережі «В контакті» на свою власну сторінку він вніс останні записи, датовані початком квітня. І все… Тільки тиша та рядки спогадів і сподівань Володимира залишилися на згадку читачеві.
Ось деякі з них:
У меня есть такие друзья, которых не видишь месяцами, но они всё равно самые лучшие.
Я женюсь только на той девушке, в которой буду уверен, и буду знать, что при необходимости она ляжет ко мне в больничную койку, обнимет и будет заставлять мое сердце биться, когда уже никто не будет в меня верить.
Однажды я куплю «Yamaha R1» (моторолер. ? Автор), закину пару фоток с ней, напишу в статусе «Байкер», и больше никогда не буду «Online».
И походу я правда взрослею , когда всё больше знакомых и всё менше друзей.
Верьте в свою мечту, даже если кажется, что она несбыточная.
СЫН ЗВОНИТ МАТЕРИ С АРМИИ: ? Алло, привет мам, как ты? — Привет сыночек, я хорошо, а как ты? — Я тоже нормально, мам через 5 дней я приезжаю домой. — Я очень рада сынок. — Мам, со мной и товарищ приедет. Можно у нас пару дней останется? — Да, конечно, пусть и месяц останется нам не мешает он. — Мам, просто он потерял свои ноги при минном взрыве. — НЕТ, сынок, он будет нам грузом. Через день матери звонят: «ЗДРАВСТВУЙТЕ, ВАШ СЫН СКОНЧАЛСЯ САМОУБИЙСТВОМ… и письмо оставил. «МАМ, Я НЕ ХОЧУ БЫТЬ ГРУЗОМ ТЕБЕ ДО КОНЦА ЖИЗНИ, ПРОСТИ».
Самое высшее наслаждение — сделать то, что, по мнению других, вы сделать не можете.
Любовь, пережившая расставание, вознаграждается вечностью.
Меня многие хотели научить тому, как правильно жить, а я выходил, брал сигарету и раскуривал всю правильность.
У каждого есть тот, к кому всегда хочется вернуться. У вас бывает такое, что просто тянет к определенному человеку? Просто хочешь быть рядом и не важно, что вы будете делать: говорить или гулять, главное, что просто будете вместе.
Я буду ценить всегда тех, кто со мной до последнего!
Я понял: когда счастлив, нельзя никому рассказывать. Жаль только, что иногда бывает поздно это осознавать.
Такое ощущение, что чувства большинства людей сделаны в Китае.
Умение прощать — свойство сильных. Слабые не прощают.
Любовь — это когда небритого раздолбая называешь солнышком.
Я не умею любить или дружить наполовину, либо всю душу отдам, либо ничего.
Настоящая девушка, это не та, которая может кинуть и забыть, а та, которая сможет вернуться и простить...
Армейская дружба крепче и серьезнее гражданской. Она сохраняется на долгие годы, проходит испытание временем. Тот, кто служил в армии, знает, что стоит только друга попросить о помощи, и весь лоб расшибешь, а сделаешь!
Выбирай не ту, которая появилась, когда ты стал сильным и успешным, а ту, которая была с тобой, пока ты был никем.
Тренировки — это борьба с самим собой, со своим характером, ленью, генетикой и обстоятельствами жизни.
Случается иногда, что жизнь разводит двоих людей только для того, чтобы показать обоим, как они важны друг для друга. (П. Коэльо)
Зима закончится и скоро в один весенний тёплый день зайду я дембелем во дворик и обниму своих друзей.
И мама выглянет в окошко, слезу не в силах удержать. Ты погуляй,сынок,немножко, ведь я уже привыкла ждать!
В публікації використані матеріали Сергія Коваленка, «Моменти»
