понеділок, 23 Жовтень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Військовий не зрадив Україні, хоча йому росіяни пропонували купу доларів

Військовий не зрадив Україні, хоча йому росіяни пропонували купу доларів


За точну інформацію про місцеперебування українського спецпризначенця «Путника» російські феесбешники обіцяли молодшому сержантові Дмитру Кантаровичу 100 тис. доларів готівкою. А за його вбивство — мільйон.

Літо 2014 року. Кордон України з Росією. Чотирьох поранених українців російські прикордонники закидають у кузов вантажівки. Жбурляють так, неначе хлопці — бездушні колоди. І їм байдуже, що троє наших важкопоранені, а в четвертого осколком міни ще й перебило хребта. Старший машини тільки тицяє пальцем у брудні мішки на підлозі й цідить: «Надягнете самі на голови, коли рушимо…»

Хвилин за десять Дмитро Кантарович задумливо промовляє:

— Здається, хлопці, ми для них уже небіжчики, в Україну вони нас не повернуть, бо нам навіть очей не зав`язали. А ви погляньте, що навкруги діється!..

Поранені хто як підповзають до заднього борту авто й заклякають. Вантажівка прямує польовою дорогою кудись углиб російських теренів. А їй назустріч у бік кордону нескінченною тасьмою повзе бойова техніка росіян.

З юридичного погляду хлопцям боятись начебто нічого: за особливою домовленістю, командування оточених бойовиками українських підрозділів уже не вперше передає наших поранених російським прикордонникам. Роблять це за умови їх безпечного повернення в Україну, бо ж росіяни з нами «не воюють», вони — наші «брати».

Однак думки бійців свердлять сумніви: усіх чотирьох поранено осколками мін та снарядів, які прилетіли саме з території Росії. А це для присутніх беззаперечний факт, оскільки вони на власні очі бачили залпи артилерії по українцях з-за лінії кордону…

За кілька тижнів до того. Загін спеціального призначення Дмитра в складі тактичної групи прокладає для наших підрозділів коридор від Амвросіївки до Ізвариного. Дії групи успішні, але в ситуацію втручаються регулярні підрозділи росіян. І от уже двадцять четверту добу під Краснодоном українські «специ» відбиваються від них у цілковитому оточенні.

До загону дивом проривається кілька невеличких підрозділів із різних механізованих бригад, взвод десантників, один танк. Бої тривають безперервно, позиції буквально перемелює ворожа реактивна артилерія. Українці мають чималі втрати, зв’язок із командуванням відсутній, закінчуються боєзапас і харчі.

Нарешті спецпризначенці встановлюють зв’язок з командиром і дістають наказ: іти на прорив. Бійці вдаються до найнесподіванішого: починають бити ворога в лобових атаках. Нечисленна група Дмитра наштовхується на два ворожі взводи, судячи з їхнього спорядження та озброєння, — російських військових, приблизно, по 25 осіб кожен.

Кантарович із побратимами, не даючи їм оговтатися, знову й знову б’ють у лоб. Вони женуть ворога вздовж лісосмуги й витісняють його під вогонь нашого танка. За півгодини в противника не залишається серед живих жодного бійця. Українці втрачають п’ятьох побратимів.

Зведений загін стрімко прориває кільце оточення й рушає у визначений район. Група Дмитра йде в бойовому похідному дозорі, знищуючи кілька невеликих заслонів донських козачків. На марші в плече та грудну клітку Кантаровича влучають осколки 120-міліметрової міни…

Російський кордон. На прикордонній базі українців передають двом дебелим чолов`ягам у російській десантній формі. Але десантом від них і не пахне: у них чи не на лобі написано, з якої вони «контори». Побратими Дмитра — у важкому стані, і він розуміє, що непереливки буде саме йому. Однак почувається спокійно, бо при ньому немає жодних документів, а як поводитися на допитах його навчали. Він сумлінно вдає з себе простачка, водія з десантної бригади. Але йому не вірять, бо перед ним люди, вочевидь, обізнані в таких справах. До того ж вони напрочуд добре знали розташування українських підрозділів у місцях бойових дій та їхній приблизний постійний і тимчасовий склад.

Ні, Кантаровича не били, не катували, як у кіно, просто три доби не давали їсти й спати, не перев’язували рани та безперервно допитували. Спочатку вербували в російську армію на привабливих умовах. Потім випитували дані про наші позиції, підрозділи тощо. Бійця довели мало не до тихого сказу.

Особливо їх цікавив «Путник» (підполковник Юрій Коваленко, Герой України посмертно). За точну інформацію про нього Дмитрові пропонували 100 тис. доларів, а за допомогу в знищенні офіцера — цілий мільйон (є в ФСБ така практика). Кантарович добре розумів, звідки в росіян такі «розцінки»: під командуванням «Путника» знищено не один ворожий підрозділ.

Рани хлопцеві розривало болем, через неспання тьмарився розум. Він зрозумів, що в такому стані може бовкнути зайве, тому просто замовк, лише інколи просив води. А чолов’яги, змінюючи один одного, продовжували допити…

Четвертої доби Дмитра та його товаришів усе-таки передали українським прикордонникам.

Наші дні. Після лікування в кількох шпиталях і реабілітації кавалер двох державних нагород Дмитро Кантарович повернувся на службу в рідну частину. Однак через деякий час зрозумів, що бути розвідником йому більше не до снаги. Стріляти з лівої руки він умів і раніше, а от виконувати важкі з фізичної точки зору завдання вже не міг. Але й армію полишати йому було несила, тому після одруження з волонтеркою Богданою, з якою він познайомився в районі АТО, Дмитро змінив місце служби. Тепер він командир відділення в одному з підрозділів Військової служби правопорядку.

Віктор ШЕВЧЕНКО

«Народна армія»

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/