Магічна пора осені в поетичному осягненні Ліни Костенко, за збіркою «Річка Геракліта».
Сьогодні відчувається брак культури і якоїсь елементарної естетики. Пересічна людина не бачить або ж не уміє бачити й відчувати прекрасного в малому: «у присмеркові доброї дібровості / пшеничний присмак скошеного дня» або ж як «цвіте весна садами молодими» чи «плачуть і моляться білі троянди»… Помітити, як умер Дерріда, із яким розминулося все суспільство, чи як «зимовий мох на древній стрісі / заткали древні пауки» міг лише Митець…
Творчість Ліни Костенко, відомої письменниці-шістдесятниці, здавалося б, немислима без патріотичних і політичних ідей, проте в поетеси є і збірка, яку можна віднести до так званого «чистого мистецтва» (формула – мистецтво заради мистецтва). Оксана Пахльовська, упорядник збірки й донька Ліни Василівни, поділяє «Річку Геракліта» на 4 розділи відповідно до пір року, що дає змогу читачеві побачити, як «уночі навшпиньки ходить осінь/ і полум’я жоржин задмухує садам», «бринить дорога на одній струні» чи «мороз малює у віконці», відчути «тремтіння віт», як «бродить спека, як хмільна опара» чи як «вітри з розгону поламали скрипку»…
Міфологічні грецькі ріки трапляються в поезіях збірки як символи. Річки ж Геракліта матеріально не існує, у розумінні Ліни Костенко вона постає виміром Вічності, що протиставляється Часу. А Вічність – це Життя, яке часом «зникає, як ріка Почайна…», перетворюючись у річку смерті Стікс, «де світить бакени Харон». І якщо «життя – це божевільне ралі», то кожному треба здолати свою дистанцію, не оступившись ні на крок, бо в «смертельному падеграсі» відомий лише один танець – танець бездоріжжя…
«Осінні карнавали»
«Осанна осені!» – урочистим молитовним вигуком возвеличує Ліна Костенко її на самому початку, а закінчується розділ звертанням до осені (княгині, як називає її авторка), яка «іде вмирати». Поетеса не випадково вживає біблійну лексему, на думку авторки, саме в цю пору року «торжествує мудрий геній роду / всього живого на живій землі».
Осінь Л. Костенко уявляє як конкретний біологічний організм. Як відомо, життєвий цикл кожної живої особини складається з трьох періодів – народження, розвитку, старості (а потім і смерті). Характерні вони й для осені в поетичному осягнення поетеси; ці періоди вона означила вже в назвах поезій – «Осінь дикунська», «Осінь жагуча», «Осінь убога». У першій із них осінь постає сукупністю природних явищ і предметів: вітру, який «в полях розхристує туман», «б’є в бубон сонця, як шаман» і лісів, що «тупцюють з вивертом і свистом», «трясуть глицевий тамбурин». Поезії наскрізно зіткані з персоніфікацій; під час цього «життєвого циклу» усе перебуває в русі, а значить, – в активні фазі життя, бо «життя – се рух», за Г. Сковородою. Ліси настільки активно «вигинали мускулисто / янтарні спини стовбурів», що ліричному героєві «сосновим потом пахне пряно…». Натомість у поезії «Осінь жагуча» авторка вже вводить чіткий образ осені: це «вродлива жінка, ласкою пригріта», яка «лежить у літа на плечі». Ліна Костенко стверджує, що життя циклічне, безкінечне: осінь не народжується, а лише встає після затяжного річного сну… А згодом – знову засне. Логічним фінішем триптиху є поезія «Осінь убога». Написана вона у формі діалогу козака на білому коні з осінню (тіткою, як називає її сам бродник, який пропонує підвезти осінь додому). Але іти їй уже «ніколи і нікуди», вона лише просить, щоб козак посадив у голові у неї «жовтогаряче сонце, як нагідку». Цікавою є символіка твору: сонце – символ енергії; білий колір символізує чистоту й світло, істинну, невинність; кінь же – швидкоплинність і мінливість: не встигли віддзвеніти «осінні карнавали», як княгиня-осінь уже «іде вмирати / підвівши вгору стомлене чоло…». Символ білого коня є і в поезіях «Осінній сад ще яблука глядить…», «В маєтку гетьмана Івана Сулими…» та «Смертельний падеґрас». В останній (подібно до Шарля Бодлера, поезія «Падло») Л. Костенко вводить образ трупа коня, що «вмерзає в сизу осінь», знаменуючи трагічний фінал, коли «смерть впритул» підступає до ліричного героя, а світ для нього – суцільна антитеза. Життя уявляється у вигляді танцю між ножами, коли ритми створює «гармонія крізь тугу дисонансів».
Ліна Костенко усвідомлює, що людина – крихта природи, своє ж єство вона асоціює з яблунею: «Скільки цвіту з мене обтрусили… / Скільки яблук з мене продали!..» Ці ж мотиви звучать і в збірці «Триста поезій»:
Я на планеті дерево людське…
Мене весь час підрубують під корінь.
***
…Я дерево, я сніг, я все, що я люблю…
І, може, це і є моя найвища сутність…
У літературі яблуня – утілення золотої середини, тому «яблуко від яблуні недалеко падає», відхилення убік породжує «яблуко розбрату» або «яблуко спокуси». Це древо для поетеси – щось людське й живе, про що свідчить діалог між авторкою й садом із поезії «Виходжу в сад»:
…І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Отож яблуня – це уособлення тих, хто готовий віддати все, що має, нічого не вимагаючи натомість, тому й не дивно, що саме з цим деревом порівнює себе Ліна Василівна.
«То музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина…»
Що є кохання? У моїй уяві склалася двояка відповідь на це запитання: з одного боку, це «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра, «Книга пісень» Петрарки й поезії Генріха Гейне до коханої Лореляй, з іншого ж – профанація, оці тваринні інстинкти, які іменують «коханням» мої однолітки, напевно, Ліна Костенко назвала б нашу «золоту молодь» первісними мавпами: «Любов як функції залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей» («Записки українського самашедшого»). У цьому світі банальностей і фальші часом хочеться трішки душевної теплоти, трішки космосу її очей і дотику «рук магнетичних уночі»… Хто, як не митець, зможе найтоншими фібрами душі відчути природу цього почуття?..
Переживання ліричного героя в поезіях Ліни Костенко невіддільні від природи:
Твій силует за соснами,
твій голос за ялинами.
Твій крок у хмарі осені,
у шелесті трави…
Кохання в розумінні поета – не мейнстрім, а незбагненне, ніжно-трепетне й бурхливе почуття, що постає природною стихією в поезіях: «Моєму серцю снишся ти, / як морю сняться урагани». Море – символ безмежності й життя; воно буває спокійним, а почасти – дуже бурхливим (переважно в осінню пору).
Переживання ліричної героїні тісно пов’язані з природними змінами: щойно вона розлучилася із коханим – «дощі зарядили, такі затяжні-затяжні», а при думці про нього – «різьбить печаль свої дереворити», «осінь похлинулась димом» чи «двори стоять у хуртовині айстр»…
Упадає у вічі те, що Ліна Костенко звертається до свого коханого на Ви, як Анна Ахматова та Марина Цвєтаєва. Провідний мотив інтимної лірики – переживання нерозділеного кохання, але найголовніше те, що лірична героїня зуміла розгледіти в цьому почутті найголовніше – теплоту, щирість і щастя: «Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є. Моя душа й від цього вже світає». Для авторки кохання – божественний дар, що має священний характер («Я вдячна Богу, що послав на землю шляхетну душу, втілену в тобі»).
«А слово – струм. А слово – зброя…»
Письменник, на мою думку, – інструмент у руках свого народу, це людина, здатна бачити вади цілого суспільства й зобов’язана творити красу… Звісно, ідеться не про деяких представників укрСУЧліти, які перетворюють Поезію на потік табуйованої лексики й абсолютно безсенсових за суттю псевдосентенцій. Ідеться передусім про Людину тонкої душевної організації, інтелектуала, обдаровану особистість.
«Філософський пароплав» Леніна, репресії Сталіна («Совєтськіх людей на все вистачить», – казав він), розстріляне відродження – слабкі бояться сильних… Тому митець – це завжди ще й неймовірно сильна духом особистість.
Особливість збірки «Річка Геракліта» у тому, що пейзажну лірику й інтимну пов’язано в єдине ціле з філософською, де поетеса розмірковує над роллю письменника (так звана «програмова тема» для митця) і його призначенням у долі народу, мислить узагалі про сенс людського буття… Навіть світ авторка збірки означила геніальною метафорою, пов’язаною з природою: «Цей білий світ – березова кора, / по чорних днях побілена аж звідтам».
У розділ «Осінні карнавали» уміщено поезію «Ти знов прийшла, моя печальна музо». Ліна Костенко різко заперечує «всевладність» Музи: вона не надиктовує митцеві поетичні рядочки, а лише «диктує долю». Поет – перш за все особистість, яка, ще за давнім космогонічним міфом, – владика неба, проте в сучасному світі ця особистість приречена на цькування з боку суспільства – нетямущого, дрімучого, яке все гониться за «попсою», що часто виявляється звичайнісіньким кітчем. Це вічна тема світової літератури, зокрема Стефан Малларме писав: «І як хмара в імлі леліє сяйвом срібним, / холодним сном зневаг навік себе ти вкрив / о лебедю, в своїм вигнанні непотрібним». Ці ж мотиви звучать і в Шарля Бодлера: «Поет подібний теж до владаря блакиті / Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі ./ Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій / Він крила велетня волочить по землі».
Для розкриття цієї теми Ліна Костенко часто вводить у текст відому особистість. Найчастіше це – митець: гномиків вона називає «малесенькими Гарунами аль-Рашидами», ліси «розгублені од власної краси. / Немов пройшов незримий Левітан…»… Роль поета, уважає Л. Костенко, у сучасному світі повністю знівельовано: «Поезія потрібна дивакам. / Поети не потрібні вже нікому», оскільки «глобальне людство хоче ковбаси», а «епоха зашморгнулась, як Дункан»… Авторка вважає, що все життя – суцільне мистецтво, люди ж просто не здатні побачити його крізь завісу своїх проблем. Навіть день сходить у митця «як пензель Піросмані…»
Як можна помітити, письменник у творчості Л. Костенко – багатостраждальна особистість, яка протиставляється натовпу невігласів і страждає через цей натовп. Зрозуміло, що це дещо автобіографічний момент: ще з виходу перших збірок «Проміння Землі» (1957) і «Вітрила» (1958) поетеса привернула до себе увагу радянських апологетів як до «буржуазного» митця (так вони називали всіх тих, хто ідентифікував себе НЕ «совєтською» людиною … 1963 секретар ЦК КП(б)У А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення й затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». І … Мовчання, коли, за висловом самої поетки, вона писала «у шухлядку»… Проте мовчання її – потужніше за бомбу!.. Ліна Костенко одного разу зізналася: «Важкий час – це завжди мій час»...
Чудний наш народ… Спочатку не сприймаємо Генія (це просто саркастично означено в поетичному доробку «Сніг у Флоренції»), а потім, років через сто, приходимо напиватися до джерела мудрості… Чому всі наші національні поети – мученики (у прямому сенсі того слова)? Чому з «Кобзаря» Шевченка упродовж «царювання» В. Януковича вилучали «Розриту могилу»? Чому в бібліотеках, зокрема й у нашій шкільній, нема жодної поетичної книги Ліни Костенко, а в програмі вивчаються лише вірші хрестоматійного характеру (не тільки Л. Костенко, а й В. Стуса, І. Франка…)? Шевченка згадали в двохсоті роковини, Дні народження Лесі Українки й Івана Франка взагалі не студіювалися… Невже й про Ліну Костенко згадають через сотню років, та й то тоді, коли буде «кругленька» дата?..
«Поезія – це завжди неповторність…»
Осінні дні – проникають у душу!.. Пронизуючи до болю, вони тривожать мою уяву. Яка то чарівна втіха – блукати в осінньому небі, як вільна птаха! Хочеться доторкнутися до самих обріїв голубого моря й відчути, як «скляніють очі неба і води»... Споглядання прекрасного породжує почуття слабкості й замилування перед якоюсь усемогутньою силою.
Поезія – це передусім мистецтво буття слова, а воно, слово, ніколи не буває фальшивим. «Осінні карнавали» Ліни Костенко – фантастичні пейзажі, поєднані з інтимними переживаннями та міркуваннями про роль поета й митця взагалі в долі свого народу й цілого людства…
Гортаючи сторінки збірки Ліни Костенко, ловиш себе на думці: скільки всього незбагненному криється у найменшій крихті цього світу! Побачити й помітити все це здатен лише геній-митець. Щодня перечитую ці рядки – і вони починають бриніти по-новому, осмислюються по-іншому, напевно, у цьому і є феномен Ліни Костенко. Збірка «Річка Геракліта» передусім покликана створити в уяві поетизовані образи природи, проте між рядків можна знайти щось значно більше…
Згадую слова геніального Євгена Маланюка: «Як в нації вождя нема, / Тоді вожді її поети». Таким «вождем» ХХ ст. (та й ХХІ уже теж) стала Ліна Костенко. Її геніальність не тільки в «Берестечку», «Записках українського самашедшого», інших творах, у яких вона оголяє сучасне суспільство, але й у простій пейзажній ліриці, за якою приховано неабиякий смисл…
Ілля Левченко. м. Семенівка, Чернігівська область
Ілюстрації С. Якутовича
