субота, 18 Листопад 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Велика Жовтнева кривава революція і Чернігівщина

Велика Жовтнева кривава революція і Чернігівщина


Росія — тюрма народів. Усім націям буде дано право на самовизначення, аж до створення своїх незалежних держав, — ще один основний заклик (поряд з гаслами про мир і землю), яким більшовики піддурили народ, роблячи Жовтневий переворот.

Те, що Російська імперія була тюрмою народів, безсумнівно. За сотні років князі, царі, імператори стягли під оруду Московії величезні території, десятки мільйонів підданих. І всі завойовані землі стали за суттю колоніями Росії. А в цьому конгломераті були найрізноманітніші народи — від Далекого Сходу, Сибіру, Середньої Азії до Кавказу і Прибалтики. Тому «право націй на самовизначення» й стало ще однією приманкою більшовиків.

Люди не могли передбачити, що так само, як і щодо обіцяних «миру і землі», тут теж вийде грандіозний обман народу. Що на зміну царській Російській імперії прийде комуністична. Але перейдімо до подій Жовтня в Україні.

Події в Україні

Народження автономії

Після падіння самодержавства влада на місцях перейшла до різних органів місцевого самоврядування. У Києві центром влади став Виконавчий комітет об’єднаних громадських організацій, до складу якого увійшли представники Київської міської думи, різних революційних партій та організацій. Комітет і став представляти Тимчасовий уряд у Києві й фактично виконував владні функції. 4 березня була створена Українська Центральна Рада. Спочатку Рада була лише однією з низки інших національних об’єднань, проте незабаром стала вести самостійну політику. Проводячи широку агітацію серед сільського населення і спираючись на військові частини, укомплектовані українцями, Рада добилася фактичного визнання Тимчасовим урядом своєї провідної ролі. Це положення було закріплене 2 липня під час візиту до Києва міністрів Тимчасового уряду Михайла Терещенка та Іраклія Церетелі. На нараді з представниками Центральної Ради і Виконавчого комітету об’єднаних громадських організацій були розмежовані повноваження влади — Центральна Рада стала законодавчим центром автономної провінції. Тоді ж на нічному засіданні визначили географічні рамки, на які поширювалася влада Ради.

Жовтень 1917 На відміну від Петрограда й Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської думи, більшовики й Центральна Рада. Тимчасовий

уряд серед усіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися на заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради та в яких переважали українці.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з’ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська, вірні Тимчасовому уряду, капітулювали. У результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.

Листопад 1917 9 листопада Центральна Рада опублікувала ІІІ Універсал: Україна проголошувалася Українською Народною Республікою зі збереженням федерального зв’язку з Росією. До Універсалу були внесені також декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: скасування права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

Грудень 1917

2 грудня Раднарком (більшовицький уряд) Радянської Росії ухвалив Декларацію прав народів Росії, в якій було заявлено рівність та суверенність народів, право на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення незалежних держав. 4 грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Раднаркому Радянської Росії оголосив Маніфест, у якому, між іншим, ішлося, що Раднарком РФ «визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою». Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, писалося в Маніфесті, визнається Радою Народних Комісарів одразу. У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Рад, який пройшов з ініціативи більшовиків. На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що більшовики становлять усього близько 4 відсотків делегатів і на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 делегатів-більшовиків покинули з’їзд у Києві й перебралися до Харкова, де провели власний з’їзд Рад. На цьому з’їзді, де було лише четверо українців, ухвалили резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти: про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України; про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду Російської федерації; про те, що «Україна повинна становити федеративну частину Російської республіки». Такі «постанови» й «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України — УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Раднаркому Росії до Харкова направили з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко, чернігівець.

Розрив з урядом більшовиків Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну.

Січень 1918

Всеукраїнський селянський з’їзд, що відбувся в Харкові в січні 1918 року під головуванням Євгенії Бош, визнав: «Українська робітничо-селянська республіка входить до складу Всеросійської Федеративної Республіки». У лютому 1918 року у Бресті на мирній конференції з Центральними державами і УНР Росія ще раз юридично визнала Українську державу (УНР) в особі Української Центральної Ради та зобов’язалась укласти з нею договір. Історики вважають, що це були лише декларації для затримання часу й накопичення збройних сил.

Зміцнівши, Раднарком РФ 24 грудня 1918 року відкликав визнання УНР.

Делегація створеного РКП(б) — Російською компартією більшовиків — Харківського Центрального виконавчого комітету, що в січні 1918 року за вказівкою Леніна прибула до Бреста на мирні переговори з Центральними державами, зробила прикметну заяву: «Український Робітничо-Селянський Уряд вважає Раду Народних Комісарів як орган Всеросійської Радянської влади правомочною виступати від імені усієї Російської Федерації, і що делегація Українського Робітничо-Селянського Уряду, надіслана для того, щоб викрити самозваний виступ Української Центральної Ради, буде діяти у складі Загальноросійської делегації і в повному порозумінні з нею».

Встановлення тоталітарного режиму

Розгін Установчих зборів Ще після Жовтневої революції, коли владу захопили більшовики, було вирішено все-таки проводити вибори до Всеросійських Установчих Зборів, як це і було заплановано Тимчасовим урядом. З ідеєю Установчих зборів Тимчасовий уряд пов’язував сподівання на стабілізацію політичної обстановки, зміцнення своєї влади. Водночас, вказуючи на перспективу Установчих Зборів, уряд О. Керенського всіляко зволікав з відповіддю про автономію України.

Для більшовиків це була спроба легалізувати свою владу проведенням Всеросійських Установчих Зборів. Однак за результатами виборів вони не отримали більшості. По Росії більшовики отримали 22% голосів, в Україні — 10,5%. О 10 годині 5 січня 1918 року в Петрограді розпочали роботу Установчі Збори. Більшовики, які були в меншості, покинули залу засідань, давши вказівку охороні випускати всіх охочих, але назад уже нікого не пускати. Збори працювали до самого ранку наступного дня. 6 січня 1918 року більшовицький уряд оголосив про розпуск Всеросійських Установчих Зборів.

Громадянська війна Вона в Росії розпочалася майже одразу після Жовтневого перевороту походом Керенського – Краснова на Петроград і повстанням юнкерів. Тривала до 1921 року, а подекуди й до 1923-го, і завершилася консолідацією влади більшовиків майже на всій території колишньої Російської імперії, окрім Фінляндії, держав Прибалтики й Польщі, яким вдалося відстояти свою незалежність.

Жовтень і Чернігівщина

Якось так склалося, що Чернігівщина дала найбільшу в Україні кількість відомих діячів Жовтневої революції. Не самі ж Ленін і Троцький робили переворот. На превеликий жаль, в облуді своїх ще дореволюційних соціалістичних переконань або просто заражені вірусом тоталітаризму, багато відомих діячів України кували тоталітарний комуністичний режим, який перемолов і їх самих, і приніс величезну трагедію Україні.

Ось ці діячі, пам’ятники яким останніми десятиліттями стояли в самому центрі Чернігова, древнього княжого й козацького українського міста, на так званій Алеї Героїв. Утім, стоять і донині. Адже, строго кажучи, пам’ятник — це постамент і погруддя чи статуя на ньому. Невдовзі після Майдану патріоти почали зносити погруддя одіозним комуністичним діячам. А з весни наступного 2015 року, після ухвалення Верховною Радою законів про декомунізацію, процес продовжила місцева влада. Але не завершила і до сьогодні. Декомунізація не завершена! І через два з половиною роки після її початку на цій алеї досі не демонтовано постаментів діячам тоталітаризму, на них і далі значаться їхні імена й дати життя. Невже для демонтажу потрібно було майже три роки чекати на реконструкцію алеї і виділення на це дуже великих коштів? При бажанні та політичній, державницькій волі комунальна служба може за день знести ці п’єдестали. А вони стримлять під вікнами обласної державної адміністрації і через дорогу від міської ради.

Тож ось ці «герої Жовтня», на превеликий жаль, наші, українські, чернігівські.

Коцюбинський Юрій Михайлович (7.12.1896, Вінниця – 8.03.1937). Син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського. У 1913 р. став членом РСДРП. Восени 1916 р. мобілізований до російської армії. У жовтні 1917 р. — учасник більшовицького перевороту в Петрограді. Згодом разом зі своїм товаришем Віталієм Примаковим брав участь у створенні в Україні Червоного козацтва. У грудні 1917-го увійшов до складу першого більшовицького уряду України — Народного Секретаріату (спочатку як заступник, а згодом — як виконувач обов’язків народного секретаря військових справ). У січні 1918-го призначений головнокомандувачем Збройних сил Радянської Української Республіки з центром у Харкові. З березня 1918 р. — член більшовицького ЦВК, пізніше — народний секретар внутрішніх справ більшовицького уряду України. 1919 –1920 рр. — керував більшовицькими державними і партійними органами в Чернігові й Полтаві. З 1920 р. — на дипломатичній роботі в Австрії та Польщі. З лютого 1930 р. — заступник голови, а з лютого 1934 р. — голова Держплану і заступник голови Раднаркому УСРР. У листопаді 1934 р. знятий з роботи, в березні 1935 виключений з більшовицької партії. У лютому 1935-го арештований, звинувачений в антирадянській діяльності, засуджений до 6 років заслання в Західному Сибіру. У жовтні 1936-го був арештований на засланні й перевезений до Києва. Звинувачений в організації і керівництві діяльністю контрреволюційної троцькістської організації в Україні. 8 березня 1937 р. засуджений колегією Верховного Суду СРСР до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано.

Юрій Коцюбинський

Примаков Віталій Маркович (батько — Примак) (18.12.1897, Семенівка – 11.06.1937 р., Москва). Народився в сім’ї народного вчителя. З дитинства був близько знайомий з родиною Коцюбинських. 3 1914 р. — член партії більшовиків. Брав активну участь у Жовтневому перевороті в Петрограді. 27 грудня 1917 р. Примаков за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові 1-й полк Червоного козацтва України — Збройні сили Радянської Української Народної Республіки з центром у Харкові.

У подальшому командував підрозділами Червоного козацтва (бригадою, дивізією, корпусом) у боях проти Армії Української Народної Республіки, У 1931 р. вчився в академії Генштабу Німеччини. У 1931 – 1933 рр. — командир корпусу, 1933 – 1935 рр. — заступник командувача Північно-Кавказького округу, з 1935 р. — заступник командувача Ленінградського округу.

Заарештований 1936 р. за звинуваченням в участі у «троцькістській змові». 12 червня 1937 р. розстріляний. У першому шлюбі був одружений з Оксаною Коцюбинською, дочкою М. Коцюбинського.

Автор ряду книг-мемуарів, також готував книгу «Тактические задачи и военные игры, предложенные для решения офицерам германского рейхсвера в 1933 г.». Госвоениздат, 1934.

Віталій Примаков

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (21.03.1883 – 10.02.1938). Народився в Чернігові в сім’ї офіцера. Навчався у Воронезькому кадетському корпусі, Петербурзькому юнкерському училищі. Член Російської більшовицької партії з 1903 р. Проводив революційну роботу в Фінляндії, Петербурзі, Москві. У 1910 р. емігрував до Франції, де примкнув до меншовиків. У травні 1917-го вступив до партії більшовиків. Один із керівників Жовтневого повстання в Петрограді. Керував штурмом Зимового палацу й арештом Тимчасового уряду. У 20-х числах грудня 1917 р., стягнувши до Харкова значну кількість військ, захопив місто, перетворивши його на центр маріонеткового більшовицького уряду в Україні. 1918 р. командував наступом більшовиків на Україну. Під час штурму Києва в останніх числах січня 1918 р., організував класовий терор у захопленому Києві, внаслідок якого загинуло до трьох тисяч киян. Навесні 1918 р. — член Народного Секретаріату, головнокомандувач військ радянської України. З серпня 1922-го по лютий 1924 р. — начальник політичного управління. 1934 – 1935 рр. — прокурор РРФСР; 1937 р. — нарком юстиції РРФСР. Розстріляний 1938 р. як троцькіст.

Володимир Антонов-Овсієнко

Подвойський Микола Ілліч (16.02.1880 — 28.07.1948). Народився в с. Кунашівка (нині Ніжинський район) у родині священика. Початкову освіту здобув у Ніжинському духовному училищі, по закінченні якого вступив до Чернігівської духовної семінарії. З 1898 р. брав участь у революційному русі, 1901 р. вступив до РСДРП. У 1906 р. разом із дружиною емігрував до Німеччини, потім мешкав у Швейцарії. Після повернення до Росії 1907 р. працював у легальних більшовицьких виданнях, був членом фінансового комітету Росбюро ЦК РСДРП. За Тимчасового уряду активно займався облаштуванням військової організації РСДРП, одночасно редагуючи ряд видань для солдатів. У жовтні 1917 р. став головою Петроградського військово-революційного комітету, який, власне, й організовував Жовтневий переворот. З листопада 1917 р. по березень 1918 р. — народний комісар з військових справ у більшовицькому уряді. З лютого 1919 р. — народний комісар з військових справ України. З березня 1920 р. — керівник Головного управління із загальної військової підготовки — Всевобучу. У 1930-х роках працював в Інституті історії партії. З 1935 р. — персональний пенсіонер. Помер у підмосковному санаторії.

Микола Подвойський

Щорс Микола Олександрович (6.06.1895 – 30.08.1919) — родом із м. Сновська (кілька десятиліть місто мало назву Щорс). З серпня 1914 р. як військовий фельдшер брав участь у боях Першої світової війни. З 22 вересня 1918 р. — командир Богунського полку в складі Першої української радянської дивізії. Від листопада 1918 р. суміщав з цим обов’язки командира 2-ї бригади, до складу якої входив також Таращанський полк. 6 лютого 1919 р. Богунський полк під його командуванням узяв Київ, столицю Української Народної Республіки. 6 березня 1919 р. Щорса призначили начальником 1-ї дивізії Червоної армії. 30 серпня 1919 р. під час бою на Житомирщині, був убитий із близької відстані пострілом у потилицю. Щорс, а невдовзі його соратники Боженко й Черняк, були знищені за наказом з Москви, аби не допустити переходу цих авторитетних в армії командирів на бік Української Народної Республіки. Щорса таємно поховали у вересні 1919 р. у російському місті Самара.

Микола Щорс

Кропив’янський Микола Григорович (28.12.1889 – 21.10.1948). Народився в с. Володькова Дівиця Носівського району в заможній селянській родині колишніх козаків. Батько довгий час був волосним старшиною. Микола Кропив’янський закінчив Чугуївське піхотне училище, був учасником Першої світової війни. Став підполковником російської армії. Від лютого 1917 р. — більшовик, вів пропагандистську роботу. 17 грудня 1917 р. обраний командиром 12-го армійського корпусу. У щойно утвореній 2-ій українській революційній армії призначений начальником штабу. На початку травня 1918 р. Кропив’янський з’явився в Москві. Відбув на Чернігівщину, де влітку очолив партизанський загін, що діяв проти австро-німецьких військ, запрошених урядом УНР для захисту від агресії Росії. З 22 вересня 1918 р. — командир 1-ої української повстанської дивізії, далі очолював 60-ту стрілецьку дивізію Червоної армії. У лютому 1920 р. призначений начальником тилу 12-ої армії, одночасно у квітні – травні командував 47-ою стрілецькою дивізією. На початку 1921 р. його призначили начальником військ Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВЧК) та уповноваженим уряду України по боротьбі зі збройною опозицією. Згодом став на чолі військ ВЧК України та Криму. У подальшому — старший інспектор прикордонних військ СРСР.

У 1924 р. М. Кропив’янського направили на господарську роботу. В 1936 р. знову перевели до НКВС, де він інспектував об’єкти, на яких працювали в’язні. У 1937 р. Кропив’янського виключили з ВКП(б) як троцькіста й активного учасника контрреволюційної організації. 31 травня 1938 р. заарештували, а 20 липня 1940 р. — засудили до 5 років позбавлений волі. Після визволення України від нацистів повернувся до Ніжина, працював лісником, конюхом у лікарні. Помер у Ніжині.

Микола Кропив’янський

Десятки років стояли ці більшовики в центрі Чернігова.

Знесені більшовики з Алеї героїв у Чернігові. 2014 рік

«Світ інфо», № 114, м.Чернігів. На першому фото: Алея героїв у Чернігові. 2013


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/