Четвер, 13 Грудень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
В'єтнамська свинка розуміє місцевий діалект

В'єтнамська свинка розуміє місцевий діалект


Літературні читання вихідного дня. Наші свині, кози, котики, собачки розуміють і розмовляють українською мовою. Звичайно, з місцевими діалектами. Одного дня свою історію повідала чорненька в'єтнамська свинка.

Звалашали. Оповідання
— Оце хочу поділитися з вами, шановні, своєю історією, – мовила чорненька свинка з яскравим рожевеньким п'ятачком. – Почалася моя історія з того, що мене і ще одного пацючка придбали на велелюдному місці під назвою базар. Взагалі-то нас продавали різні господарі. І свого дружочка я зустріла вперше саме на базарі. Мій колишній господар, казала мама, займався вирощуванням свиней і, коли поросята підростали, вивозив на базар. Дійшла черга й до нас сімох, нашої зграйки біготливих і веселих. Ми ще не знали, чому ще коли надворі було темно, господар, його дружина і син нас почали ловити й саджати до ящика. Ми пручалися. Та все ж нічого не поробиш, така наша свиняча доля. Народилися, підросли, повезли на базар й продали нас. Так от, швиденько розійшлися мої брати і сестри по інших нових господарях. У дерев'яному ящику лишилася я сама. Покупці підходили, хитали головами і йшли геть, бо я вдалася не у своїх братів і сестер. Вони здорові повні, мов налиті. А я така мала, наче пацюк. Та й пацюки більшими за мене. Така ж сама історія і з моїм дружочком. Він лишився теж один. І його чомусь не купляли. Його колишня хазяйка вже, було, зібралася йти геть як до нас підійшла жіночка.
— Слава Ісусу Христу! О-о-о, пані Валентино, доброго дня! – мовив до неї мій господар. – Купіть порося. Недорого віддам.
— Навіки слава Богу, — відповіла жінка. – Та ви що? Я ще при житті чоловіка тримала. А зараз як? Та й ми з Василем тримали тоді звичайних. А ви, пане Миколо, продаєте «в'єтнамців»
— Ну, то й що. Їх ще легше тримати, ніж великих. Доростуть сім-вісім місяців – свіжина до свята. Їдять вони усе. І яблука і зілля з городу, — говорив мій господар. Слова про яблука нагадали мені про голод. Я хрюкнула. Мовляв, уже пора додому, снідати. Он, уже скоро шлунок приросте до стінок хребта. – То, беріть, пані Валентино, й не думайте. Я вам завезу це порося.
— Шановна… пані Валентино, візьміть і моє, — спохватилася й сусідка пана Миколи по базару. – Їм удвох буде веселіше рости, — розгорнула мішок, показуючи таке ж мале порося, як і я. Пані Валентина подивилася на мене. Потім на нього. Трішки задумалася. – Та що довго думати. Беріть! – голосно говорила продавчиня.
— Та й, справді, пані Валентино! Беріть. Буде чим зустрічати на другу Пречисту сина, невістку з дітьми, — агітував Микола. – Я вам і довезу додому.
— А най буде так! – вигукнула наша хазяйка. – Де наша не пропадала. Візьму обох. Щось вони досить маленькі.
— Маленькі, та швиденькі, — проспівала хазяйка мого дружочка, рахуючи якісь папірці. Пан Микола відчинив ящик і вкинув до мене його. Я поглянула на товариша. Він спочатку, було, не сподобався мені.
— Та й вухо у тебе каплоухе, — хрюкнула я до нього.
— Вухо, як вухо, — відказав хряк. – А ти миршава, наче пацюк.
— Сам ти пацюк, — огризнулась я і принюхалася до нього. – Ну, і запах у тебе. Наче в свині.
— Від свині чую! – хрюкнув пацюк і примостився на іншій стороні ящика…
— Та ти не сердься на мене, — мовила уже спокійно до нього. – Будемо жити…
За півгодини нас обох поселили у просторому приміщенні із залізними решітками. Пані Валентина поставила для нас запашну кашку з вареною картопелькою та кинула для нас по парі торішніх нагнивших яблук, про які мій колишній господар натякав. Ми обоє, наче з голодного краю, й накинулися на них…
Годували нас добре. Й росли ми швидко. До кінця літа для нас уже простора кімната стала затісною. Одного погожого й світлого дня сонце засвітило краще, ніж це було до цього. Воно пробивалося крізь щілини в дверях. Серце забилося сильно. І мій дружочок, і я покохали одне одного до нестями, що навіть металеві решітки для нас не стали перепоною для нас закоханих. У дворі ж бігали кури. Й ми доєдналися до них. Коли ж побачила нас наша хазяйка, схвилювалася. Аж сплеснула руками. А нам що молодим й красивим. Ми гасали по двору навперегонки веселі і такі тоді смішні. Нам хотілося бігати й веселитися. Та проте наше свято тривало недовго. Пані Наталія позвала сусідку, та ще одного пана. Оточили нас. І ми знову, опинилися у нашій тюрмі-квартирі. А як хотілося бігати, хрюкати на волі, побігти на город, де росла морква й буряк. Та не судилося. За тиждень відчула, що чекаю на наших діток, таких же як і ми, чорненьких поросят.
Найприкріша ситуація сталася, коли біля нашої квартири з'явилися чужі люди. Вони раяли, що мусять робити завтра. І наше життя мусило завершитися. Та проте надія помирає останньою.
— А що то позаду в кабанчика? – спитав перший незнайомець.
— Точно, Богдане, телюпається, — мовив другий. – Чоловіче достоїнство. А з ним ніяк різати не можна, пані Валентино, — звернувся незнайомець уже до хазяйки, — М'ясо буде несмачним і викинете. Треба вихолостити. А ще їх розселити слід, щоб не роз'ятрила йому рану. Та й вона уже брюхата. Матимете приплід. Тому і її різати теж не можна.
— Ой, Мирончику, що ж мені робити? – бідкалася хазяйка. – Я й поросята. Та я ніколи з тим справи не мала. Як ви уявляєте те все, пане Віталію?..
— Та як? Через два місяця будете ловити, — розсміявся чоловік. – Шукайте ветеринара. За місяць заколете кавалера.
— Ой, а я ж думала. Приїдуть діти. Заколемо пацяток. Буде й на свято, і що в сумки покласти. А тепер що? – мовила, мало не плачучи, наша хазяйка.
— Та ви не переймайтеся так. Усе добре. Погано було, якщо б ви закопали. А так через місяць заколете.
— Пан Віталій правду каже, мамо. Треба звалашати. М'ясо викинете. А поросят попродаєте, — заспокоював Мирон…

— Ой, пробі! Рятуйте! – кричав мій друг, коли четверо сильних людей тримали його за ратиці. – Валашають!..
Та що я могла вдіяти. Я тільки тихо плакала. Прощалася, напевно, з ним назавжди. Його, мого коханого, таки звалашали…

Нас того вечора розселили по різних кімнатах. Я тільки чула його на запах здаля. У нас, свиней, нюх розвинутий дуже. Він, мій коханий хочу, залишався поряд. А уже спокійна лежала й роздумувала над усім тим, що сталося. Життя моє ніяк не зупинилося і я вдячна долі, яка звела мене з моїм любим другом. Я ж і моя хазяйка, пані Валентина, нині чекаємо на появу моїх діток-поросят…

Віктор ТАТАРИН


Обговорення: 1 коментар
  1. Тарас Баїк сказав:

    Гарне оповідання. Герої головні — мамині свинки. Це історія, яка сталася з нами, коли ми з паном Віктором гостювали на Галичині, в мене на малій батьківщині.

    Відповіcти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/