Вівторок, 18 Грудень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
«Ти — чужий, хоча і кращий за багатьох наших»

«Ти — чужий, хоча і кращий за багатьох наших»


Читання вихідного дня: Михайло Блехман. Вона

Якщо ви мене читали... Зміню «якщо» на «оскільки» у і минулий час — на теперішній, адже ось же, читаєте. До речі, спасибі, це зі мною трапляється нечасто.

Отже, оскільки ви мене читаєте, вам відома моя любов до особистих і вказівних займенників і відсутність пієтету до імен як таких. Добре, що нагадав — тепер нам з вами зовсім просто буде спілкуватися.

Ну що ж, почнемо.

Насилу переводячи подих, вона підійшла до столика, за яким залишалося одне вільне місце.

 Чи мені ж не знати імен тех, кто займав решту місць. Але, можливо, ви вимовите їх із занадто сильним акцентом, а надмірний акцент донезмоги спотворює сенс. Або — ще гірше — позбавляє вимовлене сенсу. Тому я назвав їх так: Перший та Інший. Саме Інший, а не Другий, бо це ж ресторан, а не плац.

Михайло Блехман

Після пояснень — продовжимо. Коли вона — ні, це ж ім'я, тому — Вона. Коли Вона підійшла, Інший погасив сигарету і підставив Їй стілець:

— Прошу сідати! Як кажуть ваші сусіди, в ногах правди немає.

— Втім, — додав Перший, — її немає й вище.

Замість того щоб підняти брови, Вона посміхнулася й сіла. Інший замовив для Неї келих вина і що-небудь легке — Вона явно не любила закушувати. Втім, випивати теж, це впадало в очі.

— Впевнений, за цим столом вам пощастило із сусідами, — посміхнувся Перший. — Хоча це й недостатня компенсація.

— Сусідів не вибирають, — відповіла вона посмішкою на посмішку. — Простіше вибрати прем'єр-міністра, ніж сусіда.

— Сусіди неминучі, ви маєте рацію, — кивнув Перший. — Королева теж, але з сусідами її це не ріднить, скоріше навпаки. Принаймні — з вашими.

Вона пригубила вино і відставила келих. Запитала — не питаючи співрозмовників, а скоріше відповідаючи самій собі:

— Як вибрати сусіда, який не вважатиме твій будинок своїм?..

Забув сказати: вони не знали цієї мови, але – або і – розуміли Її.

— ...а самого себе — вашим щастям, — долав Перший.

— Захоплений дім? – невесело посміхнувся Інший. — У мене є про це оповідання.

Вона зрозуміла, що вільне місце виявилося саме за тим столиком, за яким вона вже давно хотіла посидіти.

— Ви, здається, про щось сперечалися, я перервала вашу бесіду. Продовжуйте, будь ласка.

— Я наполягав і наполягаю на тому, що описувати зовнішність героя твору не тільки не потрібно, але й шкідливо. Навіщо автору писати, а читачеві читати про те, що не має значення? Навіщо вести і відповідно йти — не туди?

Перший поправив в петлиці невідому Їй квітку і заперечив:

— Ви вважаєте, що на обличчі персонажа, ким би він не був, ніколи не буває написано нічого гідного уваги читача?

Інший знизав плечима, затягнувся і випустив кільце гіркуватого диму в бік від Неї — вона оцінила його жест.

— Врешті-решт портрет покаже все і розповість про все, скільки б не старалися пластичний хірург і стиліст, — розвинув свою думку Перший. — У мене є про це повість — або роман, кому як здасться.

Перед Нею було розкрите вікно — сусіди по столику не любили задуху. Подивилася у вікно — там місцями повільно, місцями стрімголов — текла величезна ріка. Птах — рідкий, червоніючий над почорнілою проти ночі річкою — долетіла до середини, повисіла у височині над бурхливою і тихою поверхнею — і блакитною хмарою полетіла назад, на свій пісочно-жовтий берег. На березі було безліч білих мазаних будиночків з дахами вишневого кольору, ось тільки поруч не росло жодної вишні. Вона читала про це — дивна п'єса – в ній досить було залишити останню ремарку, все інше було штучним і не потрібним, — як опис зовнішності, сказав би Інший.

— Штучність може бути дуже природньою, — зауважив Перший. — Та й що може більш штучним, ніж природність?

— Штучність і мистецтво, тобто природність, є діаметрально протилежними, — заперечила або погодилася Вона.

— Тим більше що мистецтво є первинним, — погодився або заперечив Перший.

— І тим самим – абсолютно марним, точніше, некорисним, як ви одного разу помітили, — розсміявся Інший і викинув у кошик для сміття порожню пачку від сигарет.

Поруч прилаштувалася чайка, що висіла над річкою дитячим літачком.

— Було б цікаво розгадати її плани й написати про них, — зауважив Інший, дістаючи з бокової кишені чергову пачку сигарет. — Гадаю, вона навіть не приховує свого бажання потрапити до якоїсь усім відомої книги, причому нарівні з головними персонажами.

— Розгадувати плани — ще нудніше, ніж планувати, — махнув рукою Перший.

Замість того щоб заперечити йому, Вона глянула на Іншого:

— Уже потрапила, невже ж ви забули? Шкода, я не встигну, у мене вийшло б інакше. Робити інакше – мені це завжди подобалося.

— Наприклад, виставити спокусника недосвідченого жертвою, — запропонував Перший. — Я пройшов повз цю тему, а ви обов'язково спробуйте, у вас вийде, я чомусь упевнений.

— Хоча впевненість — це вищий ступінь непевності, як сказали б ви, — продовжив Інший, посміхнувшись Першому.

У Неї вийшло, вони просто не знали, хоча й з різних причин. Та чи тільки ж вони?

І Перший, і Другий подивилися у вікно — Їй здалося, що вони бачать там щось інше.

А Вона бачила і чула, що пташки на різних берегах річки перецвірінкуються, іноді недовірливо поглядаючи одна на одну. Їх не розділяло нічого, крім річки, а хіба може своя річка — розділити? Вона знала, а їм, здається, було невтямки, що ця річка швидше об'єднує, ніж розділяє, адже річка існує, тільки якщо у неї є обидва береги. Без хоча б одного берега вона перестає текти, а значить — перестає бути річкою.

Співрозмовники замовили Їй кави. Вона надпила з принесеної чашки кольору квітучої вишні. Промовила:

— Думаю, краще нехай читачі намагаються розгадати ребус, ніж повторюють за автором таблицю множення.

Вони кивнули, особливо енергійно — Інший, а Вона продовжувала:

— Мені найкраще вигадується на лавці під вишнею, у невирубленому саду біля незахопленого дому. Беручись за черговий сюжет, яких у мене навіть не сотні, я думаю, не в змозі знайти відповідь: звідки приходить безбарвна, невидима, всюдисуща сила, що змушує людей, непомітно для самих себе, починати бачити у велетнях — млини, в красунях – потвор, а у казці – тільки вигадку? І чому вони звинувачують в небаченні і нерозумінні не себе, а тих, хто бачить невидиме ними?

— Хто вчить їх роздягати факти догола? — підтримав Її Перший.

— І замінювати ними метафори? — додав Інший.

Вони теж замовили собі по чашці кави. Без цукру було, здається, несолодко, хоча й не так гірко, як сигарети, які постійно курив Інший.

Вона пильно дивилася в потемніле небо.

— Воно здається одним-єдиним, але ж обов'язково є й інше, — перехопивши Її погляд і намагаючись не турбувати наполегливістю, припустив Інший. — Я написав про це — здається, вийшло непогано. Шкода, що ніхто з вас не читав, мені було б цікаво дізнатися вашу думку. У мого героя є два неба — перше й інше... Зрозуміло, що важливо саме це, а не зовнішність, — звернувся він до Першого.

— І у моєї героїні, — промовила вона, — у моєї героїні теж є інше небо.

— Напевно, — припустив Перший, — вони схожі, ці два неба, немов краплі дощу, який падає з кожного з них. Єдине, що відрізняє одне небо від іншого — це їхні різні знаки, плюс і мінус. Втім, іноді знак не менш важливий, ніж те, що їм позначається, і замінює те, що колись стояло після нього. Знаєте, колеги, тут міститься парадокс множини, що фактично є одниною, котра безуспішно прагне множини. До речі, що у вас вийшло — оповіданя, роман, п'єса?

— У мене — оповідання, схоже на повість, — відповів Інший, бачачи, що Вона замислилася над своєю відповіддю.

— А у мене — п'єса, — нарешті відгукнулася Вона і посміхнулася, згадавши про щось менш суттєве. — Така собі немаленька трагедія.

— Трагедія і не може бути маленькою, — підтримав Її Перший. — Розмір — у назві жанру.

— І в його суті, — кивнув Інший. — Втім, фарс теж має право на існування.

— Має, — погодився Перший. — Але назвавшись трагедією, він надає комічному ефекту абсолютного значення, при цьому фарс не підіймається до рівня трагедії. Та й, по правді кажучи, є багато трагедій, що, якими б великими вони не були і як би привільно їм не перебувалося на всіляких скрижалях, є не що інше, як фарс.

Не перестаючи цвірінькати, птахи постійно перелітали з одного дерева на інше, і що частіше вони це робили, тим більше дерева нагадували квітучі вишні, які перетворювалися на невирублений сад.

— Поставивши крапку в моєму оповіданні чи повісті, — сказав Інший і запалив від бувалої запальнички, — я вирішив для себе, що у кожної людини, не кажучи вже про кожне місто і кожну країну, — є одне-єдине небо, як би їм — країні, місту, людині — не мріялося про множину.

— Мріяти, — похитала Вона головою, — привілей людини. Місту це не під силу. Тим більше — країні, особливо країнам, пишатися приналежністю до яких будь-якій людині повинно бути соромно.

Перший зітхнув, Інший посміхнувся.

Вона не зітхала і не посміхалася. Замість цього продовжила:

— Одна моя юна героїня майстерно провіщує. Дуже не хоче бути провісницею, але інакше не може.

— Провіщує? — позаздрив Перший. — Жодному з моїх персонажів це не вдалося. Втім, вони навіть не спробували.

Вона іронічно подивилася на дно своєї чашки і сказала серйозно:

— Дівчина говорила те, що не подобалося слухачам. Вони очікували від неї добрих звісток, а вона говорила їм правду — таку ж гірку, як ваша кава без цукру.

Перший погодився:

— В поганій новині зазвичай звинувачують не її причину, а того чи ту, хто цю новину приніс.

— Саме так! — підтримав його Інший. — Хто ж буде слухати тих, хто пророкує не те, чого очікує переважна й переважаюча всіх більшість, а те, про що відомо тільки меншості?

Вона попросила рахунок і перед тим як піти, сказала:

— Ця моя героїня зробила ще одне пророкування, про яке я не встигла написати. Вона напророкувала, що хтось один скаже, звертаючись до всіх: «Я — такий же, просто ручка моєї парасольки трохи відрізняється від ваших». Але почує у відповідь: «Ти — чужий, хоча і кращий за багатьох наших. Запам'ятай: головне — бути не кращим, а — не чужим».

Не встигла написати — можливо, тому що дні, немов зайці, звідки не візьмись підстрибом прибігали один за одним і майже відразу стрімголов тікали кудись — туди, де зазвичай живуть так схожі на боягузливих і непосидючих зайців дні.

Залишивши чайові і попрощавшись, Вона взяла мене під руку — Їй було важко йти.

Ми йшли світ за очі, не залишаючи слідів, і мені було зрозуміло, що це не Вона спирається на мою руку, а я — на Її.

Ми йшли і йшли, і алея жовтіла впавшим з дерев жовтневим листям. Потім ставало слизько — і ми міцніше трималися один за одного. Потім нам дошкуляла спека, але ми допомагали один одному і йшли, не зупиняючись і вже не рахуючи пробігаючих повз нас зайців, а тільки слухаючи перецвірінькування птахів.

— Цікаво, що він напише, — голосно і нечутно запитала в себе Вона.

Приємно, коли про мене запитують без знаку питання.

Уточнюю: вона залишала сліди, просто бачити їх заважали калюжі — по-липневому дрібні, по-листопадовому глибокі, по-лютневому замерзлі. А я йшов за Нею слід у слід, хоча йшли ми під руку. І калюжі заважали мені так само, як Їй, на те вони й калюжі, щоб заважати.

І на то ми — щоб не звертати на них увагу.

Монреаль – літо-осінь 2018 р, спеціально для видання Біла хата


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/