21 березня у смт Ріпки Чернігівської області відбулося оголошення судового вироку у кримінальному провадженні волонтера Віталія Курача.
Точніше відбулася розправа над ним, яку здійснили місцевий прокурор та головуючий суддя Євген Жовток.
Більше року тому, він по необережності привіз із с. Піски, що в зоні АТО, отримавши їх від військових, три РПГ-18,причому при перетині, принаймні трьох блок-постів, військові, правоохоронці на «тубуси», на жаль, уваги не звернули. Один з «тубусів» забрала для передачу до обласного історичного музею журналістка Тетяна Миргородська, а два інших Віталій передав до шкіл смт. Ріпки. Один з «тубусів», що передали до школи №2, як потім виявилося, був взведений, але не використаний через осічку.
У школі ж №2, смт. Ріпки сталася трагедія. Працівник школи Шлягун О.Л. під час переносу РПГ-18 натиснув кнопку і пролунав вистріл з нього. Розуміємо, що волонтер винен, в тому, що по-необережності привіз і через це загинула людина, вчителька яка займалася волонтерством Шлягун Г.М, а Шлягун О.Л., Ревенок А.В. та Теребун М.С. отримали травми. Але ж не він натискав на кнопку! До речі, працівник школи Шлягун О.Л. чоловік загиблої, свого часу командував відділенням у ракетних військах Радянської армії, де принаймні теоретично був ознайомлений із даним видом зброї.
Винним зробили Віталія Курача і засудили на 6 років ув'язнення та сплати потерпілим близько 240 тис грн.
На фоні того, що сєпаратистів і в тому числі Шевцова, із-за якого загинули і гинуть наші срівгромадяни — відпускають, а патріотів— волонтерів, які забезпечують і підтримують армію на фронті – сажають по максимуму не розбираючись у суті справи, виглядає розправою над волонтерами!
Активісти таки на прицілі!
Нині адвокати Віталія Курача готують апеляцію.
Під час розгляду суддя зігнорував свідчення бійців та експертів, про те, що детонації РПГ-18 є малоймовірною і мали б зовсім інший характер розриву «тубуса». Зігнорував суддя і той факт, що про плани створення шкільного музею в інтерв’ю газеті «Весть» розповідав безпосередньо сам директор школи. Детальніше про те, на що суддя Євген Жовток закрив очі у виступах у дебатах адвокатів.
Нижче пропонуємо виступи у судових дебатах Ріпкинського районного суду Чернігівської області волонтера Віталія Курача, його адвокатів.
Олександр ЯСЕНЧУК
Курача Віталія Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ст. 264 Кримінального кодексу України
В И С Т У П У Д Е Б А Т А Х по справі № 743/587/15-к у кримінальному провадженні за № 12015270220000059
Шановний суд, шановні учасники процесу, шановні присутні!
Я не буду довго виступати, але хочу і висловлюю свою позицію, відношення та думки щодо того, у чому мене звинувачують, наскільки я це зрозумів.
Тривалий час я займаюсь волонтерською діяльністю. При цьому до зброї, крім тієї, що була надана мені у встановленому законом порядку, ніколи навіть не мав бажання мати відношення. Власну збою маю лише для захисту себе особисто та своєї сім’ї, а при необхідності – і Батьківщини, якщо у встановленому законом порядку мене буде залучено та, відповідно, на це буде достатньо підстав.
Так от. Своєю волонтерською діяльністю я намагався допомогти нашим Збройним Силам України та законним добровольчим військовим формуванням прискорити перемогу у війні на Сході країни, а також не допустити війну у нашу місцевість. Вважаю свою таку діяльність громадянським обов’язком.
Саме тому я ні в якому випадку не збирався привозити на мирну частину нашої країни, тим паче до свого будинку зброю або інші небезпечні предмети. Я поважаю кожну людину, ціную її життя та здоров’я, права, свободи та законні інтереси і не допускаю навіть неумисно завдання їй шкоди.
Коли 17 лютого 2015 року я в черговий раз перебував у селі Піски Донецької області, то взяв як безпечні, не придатні для подальшого використання за призначенням, використані предмети боєприпасів, під наглядом та з відома військових разом із Миргородською Тетяною. Якщо б я міг хоча б допустити, що серед цих речей можуть бути ще небезпечні предмети, то я б їх не брав та, перш за все, не наражав би на небезпеку своїх пасажирів, які їхали зі мною до Чернігова, бійців, яких у Пісках перевозив по лінії фронту, себе особисто, свою сім’ї і головне – дитину, не кажучи вже про інших дітей у Ріпкинських школах.
Такі предмети я взяв, бо перед моєї поїздкою у Ріпках активно обговорювалось створення у школах музеїв або куточків Бойової слави для патріотичного виховання дітей, щоб майбутні покоління не переживали війни, не стикалися більше з нею і розуміли її небезпечність. Мені казали, що такі музеї або куточки будуть створювати у обох школах. Тому мене і просили привезти щось подібне. У школу № 2 тепер пішла навчатись моя донька, так невже б я припускав можливість завдати цій школі або її працівникам шкоди.
Якщо ж подивитись, що я свідомо набрав бойової небезпечної зброї та привіз її додому, а потім у школи, то я не з повна розуму, мене треба лікувати під постійним наглядом психіатрів. Або я той ще торговець зброєю.
Я щиро шкодую з приводу того, що сталось. Нажаль не в моїх силах повернути час назад, щоб виправити все або попередити настання такої події. У мене була і залишилась лише повага до Шлягун Галини та її світлої пам’яті. Тому кошти, які я перераховував, це кошти для її дитини, щоб хоч якось по-людськи її трохи підтримати матеріально.
Ніяких патронів я також не привозив. Мені і досі не вкладується у голові, звідки вони могли там взятись. Від однієї думки, що моя донька могла взяти цю небезпечну річ, аж холоне серце та кров у жилах. Та й навіщо їх у коробці зберігати у гаражі, краще б уже покласти у сейф до іншої зброї або надійно сховати. При цьому, коли мене затримали співробітники міліції 18 лютого 2015 року біля школи № 2, то я їм одразу все розповів: де був, з ким був, що привозили, у кого воно, яка у мене є зброя та де вона знаходиться.
Крім того, після вибуху у школі № 2, я одразу побіг туди надати якусь допомогу. Якщо б я туди свідомо приносив зброю, то навіщо мені йти туди, де мене першого ж і затримають, навіщо розповідати про це співробітникам міліції, навіщо стрімголов, забувши про себе та дружину, бігти у гімназію та пересвідчуватись, щоб там нічого не чіпали, а потім знову самостійно повертатись до школи № 2. Де в моїх таких діях логіка. Що мені цікаво дивитись на наслідки вибуху: руйнування приміщень та травми людей. Однак, я такого надивився удосталь, перебуваючи безпосередньо біля лінію вогню на Сході України, де всюди руйнації, покалічені люди і спотворені трупи.
Суд запитував, чи визнаю я вину. Я сказав ні, тому що так і не розумію, у чому ж мене звинувачують. Мені кажуть, що я знайшов та заволодів зброєю. А я Вам кажу, що ніде, ні в кого я ніякої зброї я не брав. Взявши ті речі, що привіз з Пісок, я попередньо перепитував дозволу у військових, які є фахівцями у цих питаннях, та пояснював їм для чого вони мені потрібні. Невже б вони свідомо мені та Миргородській Тетяні дали небезпечні речі для мирних музеїв та шкіл, виключаю навіть таку можливість. Мені кажуть, що я свідомо носив та зберігав недозволену мені зброю, яку передав до шкіл. Якщо так, то я псих. Тоді мені дорога не в тюрму, а у лікарню з посиленим режимом лікування на тривалий період. Та я кажу, що й на секунду не міг допустити, що у школи віддавав зброю, щоб там нею грались діти або клацали несвідомі дорослі. Це взагалі тероризмом здається. Навіть, якщо й так допустити, то поряд зі мною повинні знаходитись, і ті хто мені це надав, і ті хто зі мною тоді 17-18 лютого 2015 року їхав з Пісок до Чернігова, і хто від мене приймав ці предмети, і само собою, хто привів у дію такий пристрій.
Я себе не виправдовую. Десь у цьому об’єктивно є і моя участь. Тому з приводу трагічної події 18 лютого 2015 року у школі № 2 я дуже жалкую та не зможу ніколи цього забути. Цього б не сталось певно, якщо б я не народився. Але, як не прикро це звучить, подія вже відбулась. Проте, у мене так ніхто, ні прокурор, ні суд і не з’ясували, чи зрозумів я, в чому ж мене все таки підозрювали та тепер звинувачують, як я буду та від чого мені захищатись, чи можу я спростувати доводи обвинувачення та які докази на свій захист можу надати.
У мене все. Дякую.
9 березня 2016 року В. В. Курач
Адвоката Хоменка Сергія Миколайовича – захисника Курача Віталія Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ст. 264 Кримінального кодексу України
В И С Т У П У Д Е Б А Т А Х
по справі № 743/587/15-к у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12015270220000059, по обвинуваченню Курач В.В. у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263 та ст. 264 КК України
Шановний суд! Шановні учасники процесу! Шановні присутні!
Повністю поділяю та підтримую доводи свого колеги – захисника Кутукова С.О. Ця позиція захисту є консолідованою та узгодженою. Висновки, викладені ним у своєму виступі, щодо доведеності обставин, які є предметом доказування є повними та обґрунтованими, тому зупинятись на них та повторювати очевидне не бачу сенсу.
Відповідно до ст. 17 КПК України, підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.
В розумінні ст. 86, ст. 89, ст. 290 Кримінального процесуального кодексу України, допустимими є докази, якщо вони отримані у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
На виконання приписів ст. 290 КПК України, після повідомлення підозрюваного Курач В.В. про закінчення досудового розслідування, стороні захисту були відкриті лише письмові матеріали кримінального провадження. Матеріали відео-аудіофіксації відповідних процесуальних (слідчих) дій, які були визнані речовими доказами та приєднані до матеріалів кримінального провадження, стороні захисту не відкривались, так само як і не відкривались інші речові докази, зокрема, які мають відношення до предмету кримінального правопорушення (предмети військового призначення, залишки РПГ-18, виявлені та вилучені працівниками правоохоронних органів в Ріпкинській ЗОШ № 2, Ріпкинській гімназії, у домогосподарстві Биховець І.М. за адресою: вул. Колгоспна, 12, смт. Ріпки).
Окремо хотів би зазначити, що захисники обвинуваченого Курач В.В. не повідомлялись про закінчення досудового розслідування та про надання доступу до матеріалів кримінального провадження, що суперечить приписам ч. 1 ст. 290 КПУ України, відповідно до якої прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. До висновку про «…...ускладнення підготування до захисту у разі ненадання …….і його захисникам належного доступу до документів….» прийшов і ЄСПЛ (справа № 62936/00 9.10.2008 р. «Моїсєєв проти Росії»).
Таким чином, прошу суд при наданні оцінки та постановленні вироку визнати недопустимими наступні докази, якими сторона обвинувачення обґрунтовує вину мого підзахисного:
- Оптичний диск DVD – R VIDEX № 0301501333 із записом огляду місця події в смт. Ріпки, вул. Пирогова, 5 від 18.05.2015 року, визнаний речовим доказом та приєднаний до матеріалів кримінального провадження № 12015270220000059 в якості речового доказу постановою слідчої Сусло С.А. від 18.02.2015 року.
- Оптичний диск DVD – R VIDEX № 2100321213:30 та оптичний диск DVD – R PHILIPS № 210033410815 із записом слідчої дії обшуку в господарстві смт. Ріпки, вул. Когоспна, 12 від 18.05.2015 року, визнаний речовим доказом та приєднаний до матеріалів кримінального провадження № 12015270220000059 в якості речового доказу постановою слідчої Сусло С.А. від 18.02.2015 року.
- Всі речові докази, вилучені в результаті огляду місця події в Ріпкінській ЗОШ № 2, смт. Ріпки, вул. Пирогова, 5 02.2015 року (визнані речовими доказами та приєднані до матеріалів кримінального провадження № 12015270220000059 постановою ст. слідчого сусло С.А від 17.03.2015 р.) та огляду місця події в Ріпкинській гімназії, смт. Ріпки, вул. Святомиколаївська, 43 18.02.2015 року (визнані речовими доказами та приєднані до матеріалів кримінального провадження № 12015270220000059 постановою ст. слідчого сусло С.А від 17.03.2015 р.), зокрема предмети військового призначені, які надавались органом досудового розслідування для проведення відповідних судових експертиз.
Виникає також питання щодо проведення обшуку у домогосподарстві Биховець І.М. по вул. Колгоспній, 12 в смт. Ріпки. Як вбачається із протоколу обшуку, час проведення даної слідчої дії з 18 год. 30 хв. до 20 год. 54 хв.
Курач В.В. був затриманий за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення 18.02.2015 року о 19 год. 40 хв. Мій підзахисний (відповідно до його показів, наданих суду та які узгоджуються з іншими доказами по справі) за власною ініціативою прибув до місця події в ЗОШ № 2, а у подальшому і до Ріпкинської гімназії, потім повернувся до ЗОШ № 2, де передав працівникам міліції під охорону предмет військового призначення, був фактично затриманий та перебував під контролем співробітників правоохоронних органів. Питання? Чому обшук у домогосподарстві Биховець І.М. по вул. Колгоспній, 12 в смт. Ріпки, де фактично проживає Курач В.В. проводився без його участі та ДЕ? перебував весь цей час Курач В.В. до моменту затримання. В матеріалах кримінального провадження (т. 1 арк. 46), відкритих стороні захисту, є рапорт начальника СКР Ріпкинського РВ на ім’я начальника Ріпкинського РВ Стеби Л.В. в якому зокрема зазначено: «……в результаті подій, які мали місце в Ріпкинській ЗОШ № 2, після затримання головного підозрюваного Курача В.В. та доставки його в РВ УМВС мною разом із ст. о/у СКР Щуковським А.В. здійснено охорону житла та господарства затриманого для подальшого проведення обшуку за адресою с. Ріпки, вул. Колгоспна, 12……». То який же час фактичного затримання Курача В.В. Дані обставини залишились поза увагою судового розгляду та не досліджувались. А саме вони свідчать про те, що до моменту початку проведення обшуку за адресою с. Ріпки, вул. Колгоспна, 12 доступ до домогосподарства мали сторонні особи. Вказані факти узгоджуються з показами допитаних в ході судового розгляду свідків Биховець І.М. та Петриченко Ю.М.
Аналізуючи матеріали кримінального провадження № 12015270220000059 по обвинуваченню Курач Віталія Володимировича у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263 та ст. 264 КК України, сторона захисту приходить до висновку про порушення права обвинуваченого на захист.
Відповідно до ч. 3 ст. 42 КПУ України, підозрюваний, обвинувачений має право, в т.ч., знати у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, обвинувачують, давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати.
Як вбачається із протоколу допиту підозрюваного Курач В.В, затриманого відповідно до протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення 18 лютого 2015 року о 19 год. 40 хв., та допитаного 18 лютого 2015 року о 20 год. 55 хв. в якості підозрюваного, останньому було роз’яснено, що його викликано для дачі показань у кримінальному провадженні № 12015270220000059 від 18.02.2015 року у зв’язку із вчиненням ним кримінального правопорушення, передбаченого ст. 264 КК України. Про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, Курачу В.В, було повідомлено 19 лютого 2015 року о 19 год. 20 хв. Тоді ж, 19 лютого 2015 року, о 19 год. 25 хв. Курач В.В. був допитаний в якості підозрюваного, підтвердив раніше дані покази і, як вбачається протоколу допиту, йому в черговий раз було роз’яснено, що його викликано для дачі показань у кримінальному провадженні № 12015270220000059 від 18.02.2015 року у зв’язку із вчиненням ним кримінального правопорушення, передбаченого ст. 264 КК України.
Таким чином, не розуміючи суті підозри, Курач В.В. фактично був позбавлений права на спростуванням обставин, які, на думку сторони обвинувачення, містять в собі склад кримінального правопорушення та були вчинені моїм підзахисним (тобто, порушено право підозрюваного на захист).
Як наслідок таких дій органів досудового розслідування, стало порушення права Курача В.В. на свободу від самовикриття, гарантованого ст. 18 КПК України. Адже не розуміючи суті підозри чи міг останній визначитись із обсягом інформації, яку повинен був повідомити правоохоронним органам у зв’язку із трагічними подіями, що мали місце в Ріпкинській ЗОШ № 2 18 лютого 2015 року.
На моє переконання, моментом затримання є момент, коли особа, що затримує гіпотетичного правопорушника висловила вимогу, або здійснила дію щодо обмеження пересування затриманої особи, що узгоджується з приписами статті 209 КПК України, якою встановлено, що: «Особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою». Цей же момент визначає місце та час затримання, які мають в подальшому бути відображені у протоколі затримання. Протокол затримання, як процесуальний документ, має відповідати засадам об’єктивності, тобто відображати в розрізі затримання, як мінімум, місце затримання, час затримання, осіб, що здійснювали затримання, місце складання самого протоколу затримання, опис об’єктивної сторони кримінального правопорушення, у якому підозрюється затриманий.
Неповідомлення затриманій особі суті підозри одразу після затримання, є грубим порушенням частину 4 статті 208 КПК України, яка встановлює, що: «Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється…» Аналогічна по суті норма міститься й у пункті 3.2.10 Інструкції МВС України «Про організацію реагування на повідомлення про кримінальні правопорушення, інші правопорушення, надзвичайні ситуації та інші події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України», затвердженій Наказом №940 від 22.10.2012 року.
Неповідомлення під час затримання про суть підозри є порушенням статті 5 «Право на свободу та особисту недоторканність» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка встановлює засади негайності повідомлення про сутність підозри не лише під час будь-якого арешту, але й під час затримання (Справи Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) «Нечипорук і Йонкало проти України», пункт 208; «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства», пункт 40 ).
Подальше невідображення сутності підозри у протоколі затримання призводить до права сторони захисту вимагати виключити такий протокол з числа доказів як отриманий із суттєвим порушенням прав людини (стаття 87 КПК України). Необхідність опису підстав затримання (підозри) у протоколі затримання визначена частиною 5 статті 208 КПК. При цьому суттєвість визначення підозри у протоколі підкреслюється ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Корнейкова проти України».
Хотів би звернути увагу на ту обставину, що відповідно до ст. 291 КПК України, надання суду інших документів, ніж визначених у ч. 4 цієї статті, до початку судового розгляду забороняється. У сторони захисту виникають сумніви щодо дотримання процесуального порядку надання суду доказів, якими, як вважає сторона обвинувачення, доводиться вина мого підзахисного – Курач В.В. Окрім того, залишається незрозумілим обставина – коли такі докази були надані суду стороною обвинувачення.
Виходячи з викладеного, незрозумілим для сторони захисту залишається, якими ж все-таки конкретно доказами на думку сторони обвинувачення доводиться вина Курача В.В. Адже, досліджені в ході судового розгляду матеріали кримінального провадження в більшості містять відомості, що не мають жодного відношення до предмету доказування, а саме, у розумінні ст. 91 КПК України: щодо події кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), щодо винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, щодо форми вини, мотиву і мети вчинення кримінального правопорушення. Адже ці обставини є невід’ємними елементами складу злочинів, які інкримінуються Курачу В.В.
Навпаки, обставини, встановлені в ході судового розгляду даного кримінального провадження, виключають наявність у діях мого підзахисного складу кримінальних правопорушень.
Курач В.В. обвинувачується у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ст. 264 КК України. Диспозиція даної статті вказує, кримінальним правопорушенням є недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.
Згідно роз’яснень, викладених у п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 3 «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами», відповідальність за ст. 264 КК України настає у випадках зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів без додержання встановлених нормативними актами та загальноприйнятими правилами застережних заходів, які виключають можливість вільного доступу сторонніх осіб до цих предметів, також незаконної передачі зазначених предметів іншій особі, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки. Твердження сторони обвинувачення, що Курач В.В. передав один з привезених РПГ-18 саме Шлягун Г.М. не ґрунтуються на належних та допустимих доказах. Доказами, наданими суду, прийнятими судом та дослідженими під час судового розгляду жодним чином не доведено причинно-наслідковий зв’язок між діями Курача В.В. та тяжкими наслідками (загибеллю Шлягун Г.М. та отриманням тілесних ушкоджень потерпілими: Шлягун О.Л., Ревенок А.В. та Теребун М.С.). Навпаки, як вбачається з показів потерпілих Ревенок А.В. та Теребун М.С., результатів слідчого експерименту, проведеного за їх участю за клопотанням сторони захисту, настання тяжких наслідків пов’язане з діями третьої особи, які полягали у недбалому поводженні з вибухонебезпечними предметами (зокрема РПГ-18 і саме в кабінеті Шлягун Г.М. де сталась трагічна подія) і, як вбачається з досліджених під час судового розгляду письмових доказів, наданих стороною захисту, саме ця особа, могла і повинна була передбачити можливість реальної небезпеки для оточуючих, оскільки володіла відповідними знаннями та навичками, набутими за час проходження строкової військової служби. Проте, дана обставина залишилась поза увагою органів досудового слідства, не з’ясовувалась і під час судового розгляду даного кримінального провадження. Таким чином, виникає сумнів щодо обґрунтованості визнання потерпілими Шлягун О.Л., Ревенок А.В., Теребун М.С. та Владико Л.М. саме в даному кримінальному провадженні. Адже, поза розумним сумнівом не доведено, що саме дії Курач В.В. стали причиною заподіяння фізичної, матеріальної та моральної шкоди. Адже про опосередкований причинно-наслідковий зв’язок між діями, у вчиненні яких обвинувачується мій підзахисний та трагічними наслідками, які настали зазначалось ще на початку досудового розслідування в ухвалах слідчого судді Ріпкинського районного суду та ухвалі Апеляційного суду Чернігівської області, винесених за результатами розгляду клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Отже, необґрунтованими відповідно є позовні вимоги щодо відшкодування заподіяної матеріальної та моральної шкоди, заявлені потерпілими, тому у задоволенні цивільних позовів слід відмовити.
Виходячи з принципу кримінального процесу, а саме «презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини», який визначений ст. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Вважаю, що стороною обвинувачення, належними та допустимими доказами, дослідженими в ході судового розгляду, поза розумним сумнівом не доведену вину Курач Віталія Володимировича у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263 та ст. 264 КК України.
Враховуючи викладене вище та керуючись ст.ст. 3, 8, 19, 22, 55, 59, 62, 124 Конституції України, ст.ст. 1, 6, 7, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 1, 2, 11, 18, 23, 24, 50, 65, 66, 263, 264 Кримінального кодексу України, ст.ст. 1, 2, 7-10, 17, 20-23, 26, 30, 40-42, 45-47, 50, 51, 84-87, 89, 91, 92, 94-96, 98-101, 104, 105, 131, 132, 176, 177, 182, 201, 223, 234, 236, 241, 284, 291, 331, 337, 350, 352, 357-359, 364, 368 Кримінального процесуального кодексу України, —
П Р О Ш У С У Д:
— визнати недопустимими докази, які у кримінальному провадженні зібрані з порушенням вимог кримінального процесуального закону;
— визнати Курача Віталя Володимировича, 11 березня 1962 року народження, невинуватим за пред’явленим обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263 та ст. 264 Кримінального кодексу України та виправдати його;
— повернути Курачу В. В. все вилучене у нього у ході досудового розслідування по даному кримінальному провадженню належне йому майно, а питання про інші речові докази вирішити в порядку, передбаченому ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України;
— у позовах потерпілим Шлягуну Олександру Леонідовичу та Владико Ларисі Володимирівні відмовити повністю.
Захисник С.М. Хоменко
Адвоката Кутукова Сергія Олександровича – захисника Курача Віталія Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ст. 264 Кримінального кодексу України.
В И С Т У П У Д Е Б А Т А Х
по справі № 743/587/15-к у кримінальному провадженні за № 12015270220000059
Шановний суд, шановні учасники процесу, шановні присутні!
Закінчився судовий розгляд кримінального провадження за № 12015270220000059 відповідно до остаточно висунутого Курачу В. В. кримінального обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 263 та статті 264 Кримінального кодексу України. За обсягом пред’явленого обвинувачення, як вбачається з тексту обвинувального акту від 14 серпня 2015 року, моєму підзахисному інкримінуються кримінально карними наступні діяння,
кваліфіковані за частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України:
— придбав без спеціально встановленого законом дозволу у невстановлені слідством час та місці патрони калібру 5, 45 мм у кількості 120 штук, а також зберігав їх без мети збуту у господарстві по вулиці Колгоспній, 12 у селищі Ріпки Чернігівської області, де він фактично проживає, які були вилучені під час обшуку 18 лютого 2015 року;
— знайшов 17 лютого 2015 року у селі Піски Донецької області три ручні протитанкові гранатомети «РПГ-18», привласнив їх, перевіз на автомобілі «Фольксваген» до міста Чернігова, носив, зберігав та збув однин з цих гранатометів у місті Чернігові журналістці Миргородській Т. А., а два інші: до Ріпкинської загальноосвітньої школи № 2, передавши Шлягун Г. М., та до Ріпкинської гімназії, передавши Корж Н. М., відповідно;
кваліфіковані за статтею 264 Кримінального кодексу України:
— у період часу з 13 до 14 години 18 лютого 2015 року на автомобілі «Нісан Патрол» один із трьох ручних протитанкових гранатометів «РПГ-18», знайдених у селі Піски Донецької області, привласнених і перенесених, перевіз до Ріпкинської загальноосвітньої школи № 2 та передав Шлягун Г. М., не бажаючи настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді загибелі людей та спричинення тілесних ушкоджень, хоча повинен був та міг їх передбачити, оскільки пройшов курс вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів, правил поводження із ними та застосування у Чернігівському обласному стрілецько-спортивному клубі ТСО України та вміє користуватись зброєю, а також знав та мав знати про те, що «РПГ-18» заряджений та перебуває у бойовому, придатному для стрільби стані, без додержання правил застережних заходів, які виключають можливість вільного доступу сторонніх осіб до бойових припасів; в подальшому цей «РПГ-18» здетонував у приміщенні Ріпкинської загальноосвітньої школи № 2, а вказаний вибух спричинив тілесні ушкодження у Шлягун Г. М., Шлягуна О. Л., Теребун М. С. та Ревенок А. В., від яких Шлягун Г. М. померла 18 лютого 2015 року у приміщенні реанімаційного відділення Ріпкинської районної центральної районної лікарні, а у Шлягуна О. Л., Теребун М. С. та Ревенок А. В. виникли тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.
Відповідно до пунктів 1 та 2 частини 1 статті 91 Кримінального процесуального кодексу України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню:
1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
При цьому доказування події кримінального правопорушення являє собою доказування об’єктивної сторони кримінального правопорушення, а винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення – суб’єктивної сторони кримінального правопорушення.
Обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 Кримінального процесуального кодексу України, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, згідно частини 1 статті 92 цього Кодексу покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого. При цьому приписами частини 2 статті 9 та частини 5 статті 223 цього Кодексу закріплено, що сторона обвинувачення (прокурор, керівник слідчого органу, слідчий) зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
Обвинувачення, як вказано у пункті 13 частини 1 статті 3 Кримінального процесуального кодексу України, – це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом. Таке обвинувачення повинно бути зрозумілим та чітким, перш за все для підозрюваного, обвинуваченого, що вимагають положення пункту «а» частини 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, частин 1 та 2 статті 20, пункту 11 частини 2 статті 36, пункту 6 частини 2 статті 40, пунктів 1 та 2 частини 3 статті 42, частини 3 статті 276, пункту 5 частини 2 статті 291 Кримінального процесуального кодексу України, щоб він мав реальну можливість реалізувати своє право на захист, зокрема від необґрунтованого звинувачення. Тобто, мова йде про безумовне дотримання принципу правової визначеності, як невід’ємної, органічної складової принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення, перш за все, стабільного правового становища індивіда шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Про це вказує Європейський суд з прав людини, зокрема у рішеннях: від 23 вересня 1998 року у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства», від 9 листопада 2004 року у справі «Науменко проти України», від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України». На це також неодноразово вказував і Конституційний Суд України, зокрема у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 та у рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010. В протилежному випадку створюється перешкода навіть для захисника (адвоката) належним чином всіма доступними закон засобами виконувати свої обов’язки, закріплені у частині 1 статті 47 Кримінального процесуального кодексу України.
Вважаємо за необхідне розглянути висунуте Курачу В. В. обвинувачення щодо незаконного придбання, носіння, зберігання та збуту трьох «РПГ-18», наявність у його діяннях з цього приводу складу злочину, а також доведеність його вини у інкримінованому правопорушенні, передбаченому частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України, саме щодо цих трьох «РПГ-18». До інкримінованого аналогічного діяння щодо 120 набоїв калібру 5,45 мм, знайдених під час обшуку 18 лютого 2015 року у домогосподарстві по вулиці Колгоспній, 12 у селищі Ріпки Чернігівської області, кваліфікованого стороною обвинувачення також за частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України, вважаємо за доцільне повернутись пізніше та акцентувати свою увагу на такому інкримінованому кримінальному правопорушенні окремо. Тим паче, що воно не пов’язане із доказовою базою.
Перш за все, перевіримо наявність доказаної належними та допустимими доказами об’єктивної сторони інкримінованого Курачу В. В. кримінального правопорушення за частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України, саме щодо цих трьох «РПГ-18». Зробимо це детально, по кожному твердженню обвинувачення окремо. Тобто, чи Курач В. В. окремо незаконно придбав, незаконно зберігав, окремо незаконно носив та окремо незаконно збув ці предмети і кому.
За висновком сторони обвинувачення Курач В. В. незаконно придбав три ручні протитанкові гранатомети «РПГ-18». Разом з тим за доводами, що передували цьому висновку, він їх знайшов та привласнив. При цьому привласнення вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів є самостійним кримінально карним діянням, передбаченим частиною 1 статті 262 Кримінального кодексу України, яке Курачу В. В. не інкримінується. Проте, відступаючи від основної теми, з метою виключення підстав для суду послатись на спроби сторони захисту довести вину обвинуваченого у вчиненні іншого кримінального правопорушення, зауважуємо, що не було встановлено досудовим слідством, як і не було цього у ході судового розгляду, про втрату сторонніми (третіми) особами зі свого законного володіння таких «РПГ-18», ні у кількості трьох штук, ні у іншій кількості. Жодних заходів для з’ясування відповідних обставин та перевірки цього факту проведено не було, будь-які докази про такі обставини та такий факт відсутні і вичерпані всі можливі шляхи їх отримання. Натомість, покази допитаних безпосередньо у суді свідків: Миргородської Т. А., Коцюри Г. О., Орди Є. Т., Астахова С. А., Колупова О. О., Позюка І. М., свідчать про зворотне, а саме: один із тубусів «РПГ-18» Миргородська Т. А. взяла самостійно, з відома, дозволу та під наглядом військовослужбовців, які там проходили службу, із купи аналогічного брухту. Дійсно тубуси відстріляних «РПГ-18» без нагляду та контролю, відкрито на подвір’ї штабу Добровольчого українського корпусу ОУН та біля нього станом на 17 лютого 2015 року знаходились як брухт. За її прикладом два таких же предмети – тубуси «РПГ-18» взяв і Курач В. В., знову ж таки з відома, дозволу та під наглядом тих же військовослужбовців із тієї ж купи брухту, що обґрунтовано виключає таке діяння з боку Курача В. В., як заволодіння трьома «РПГ-18» або у іншій кількості. І це було достеменно встановлено у ході судового розгляду.
Якщо ж говорити про висновок сторони обвинувачення про незаконне придбання Курачем В. В. вказаних трьох «РПГ-18», то тоді має бути третя особа, яка свідомо, достеменно знаючи, що такі «РПГ-18» знаходяться у бойовому стані та придатні до використання, передала їх обвинуваченому ніщо інше як бойові «РПГ-18» у придатному для використання стані. При цьому зі свого боку Курач В. В. також повинен був усвідомлювати, що саме він придбає. Тобто, у діяннях цієї третьої особи містяться ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України, а саме: збуту «РПГ-18» Курачу В. В. без встановленого законом дозволу. Однак, факт придбання Курачем В. В. «РПГ-18» та пов’язані з ним обставини, зокрема, щодо особи, від якої обвинувачений повинен був придбати вказані предмети, у якій кількості, місце і час придбання, платно або безоплатно, з якою метою чи без певної мети тощо, всупереч вимог частини 2 статті 9, статті 91, частини 1 статті 92, частини 5 статті 223 Кримінального процесуального кодексу України не були предметом з’ясування у даному або у іншому кримінальному провадженні взагалі. Незаконне придбання Курачем В. В. 17 лютого 2015 року у селі Піски Донецької області трьох бойових «РПГ-18», придатних для використання, спростовується наведеними вище доказами – показами вказаних свідків. Іншими доказами кримінального провадження, а також зібраними і дослідженими безпосередньо в ході судового розгляду, такі обставини обґрунтованого підтвердження не знайшли і були вичерпані всі можливі шляхи їх отримання.
Отже, обов’язкові для з’ясування обставини об’єктивної сторони незаконного придбання або привласнення Курачем В. В. трьох бойових «РПГ-18», придатних для використання, які підлягали доказуванню у даному кримінальному провадженні, а саме: час, місце, спосіб придбання або привласнення, причетність до такого придбання або привласнення інших осіб тощо, не були доказані. Фактично у діяннях Курача В. В. з цього приводу беззаперечно мається казус. Тобто, він брав відкрито, під наглядом військовослужбовців, які є фахівцями щодо використання «РПГ-18» та поводження з ним, його технічного стану, можливості подальшого використання за призначенням, а не інакше, саме як два вже використані тубуси від «РПГ-18», а не три бойові, як стверджує сторона обвинувачення, взяв ці два тубуси від «РПГ-18» в якості сувенірів, впевнено вважаючи їх безпечними для себе та інших осіб. Тому Курач В. В. не перевіряв, не мав достатніх знань, навиків і підстав перевіряти ці тубуси, а також не повинен був цього робити, оскільки у безпечності таких предметів його запевнили компетентні спеціалісти – військовослужбовці відповідного бойового з’єднання, які йому надали ці предмети під власним контролем.
Більш того, я так і не побачив, зокрема, досліджених безпосередньо в ході судового розгляду, доказів того, що ті предмети – два тубуси від «РПГ-18», які 18 лютого 2015 року привіз Курач В. В. в селище Ріпки Чернігівської області з села Піски Донецької області, станом на 13 годину 18 лютого 2015 року були у бойовому та придатному для використання стані, що це саме ті предмети, які були знайдені у Ріпкинській загальноосвітній школі № 2 та у Ріпкинській гімназії. Їх впізнання як предметів не проводилось. Слідів відбитків пальців та залишків потожирових виділень людини з них ніхто не знімав, наявність таких ніхто не перевіряв. Тобто, твердження про те, що Курач В. В. свідомо придбав або привласнив у бойовому та придатному для використання за призначенням стані «РПГ-18» не ґрунтуються на доказах взагалі, а є лише припущенням.
Гаразд, далі розглянемо об’єктивну сторону незаконного носіння та незаконного зберігання Курачем В. В. трьох бойових та придатних для використання за призначенням стані «РПГ-18». Для цього потрібно спочатку незаконно заволодіти ними шляхом придбання або привласнення саме у такому стані, мати можливість використати їх за призначенням, чи пристосувати для такого використання, передати іншій особі для такого використання. Проте, такі обставини спростовуються повністю наведеним вище. На додачу, відповідно до наданих у суді показів свідків: Ремеза Ю. В., Антипенка Є. В., Інструкцією для реактивної протитанкової гранати «РПГ-18» військового видання Міністерства оборони СРСР 1974 року, висновками експертиз: № 19 (Вт) 309 (х) від 6 березня 2015 року, № 22 (Вт) від 11 березня 2015 року, цей пристрій може використовуватись лише один раз і подальше його використання неможливе, для поводження з ним потрібні спеціальні знання та навики, яких Курач В. В. об’єктивно не мав. При цьому твердження сторони обвинувачення про зворотне з посиланням на пройдений обвинуваченим курс вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів, правил поводження із ними та застосування у Чернігівському обласному стрілецько-спортивному клубі ТСО України, отримані в ході цього навчання навикам користування зброєю спростовуються наданою підприємством «ОБЛАСНИЙ СТРІЛЕЦЬКО-СПОРТИВНИЙ КЛУБ» у листі від 14 грудня 2015 року за № 124 інформацією про вид вивченої Курачем В. В. зброї та пройдених ним практичних навиків користування такою зброєю, до якої не входили ручні протитанкові гранатомети всіх видів та модифікацій. Крім того, ці «РПГ-18», жоден із них, не були вилучені та навіть не були знайдені у бойовому придатному для використання стані особисто при ньому, у його власному помешканні, автомобілі тощо або такому, що перебуває у його володінні на законних підставах. Тоді що ж виходить, він їх зберігав у навчальних закладах, але не мав туди достатнього доступу та можливості контролювати ці речі. До обговорення суб’єктивної сторони такого діяння обвинуваченого повернемось пізніше.
Що ж, давайте розглянемо тепер об’єктивну сторону діяння Курача В. В. зі збуту в супереч встановленого законом порядку і без передбаченого законом дозволу цих трьох тубусів від «РПГ-18» у бойовому та придатному для використання стані, як про це стверджує сторона обвинувачення. Що таке збут – це дія, двосторонній правочин, яка полягає у передачі в супереч встановленого законом порядку та без відповідного дозволу однією особою визначеної речі, обмеженої або забороненої у цивільному обороті, в даному випадку «РПГ-18», придатної для використання за призначенням, іншій особі, яка також порушує встановлений законом порядок придбання такої речі та не має на це відповідного дозволу, свідомо знаючи, що приймає, її стан, як нею можна скористатись, протиправність такого прийняття. Тобто, за доводами сторони обвинувачення, Курач В. В. збув, а журналістка Миргородська Т. А., директор Ріпкинської гімназії Корж Н. М. або сама гімназія як юридична особа через свого представника та Шлягун Г. М. або Ріпкинська загальноосвітня школа № 2 через свого представника відповідно, усвідомлюючи протиправність своїх діянь, прийняли від обвинуваченого саме «РПГ-18» у бойовому та придатному для використання стані з можливістю їх подальшого використання. Тоді незрозуміло, якими доказами обґрунтовується обвинувачення у цій частині.
Миргородська Т. А. навіть передачу між нею та Курачем В. В. заперечила. Вона один із трьох тубусів «РПГ-18» взяла сама у селі Піски Донецької області 17 лютого 2015 року та сама забрала її з автомобіля «Фольксваген» цей тубус вночі 18 лютого 2015 року у місті Чернігові. Доказів про передачу або збут між Курачем В. В. та Миргородською Т. А. «РПГ-18» у бойовому та придатному для використання стані здобуто так і не було, а всі можливі шляхи або засоби їх отримання повністю вичерпані. Тим паче, що з приводу вилученого у Миргородської Т. А. «РПГ-18» кримінальне провадження № 12015270010001017 закрите постановою слідчого від 13 березня 2015 року. І у цьому кримінальному провадженні жодним чином не було встановлено причетність Курача В. В.
Сам по собі факт залишення Курачем В. В. у Ріпкинській гімназії та у Ріпкинській загальноосвітній школі № 2 тубусів «РПГ-18» не може бути кваліфікуватись як передача або збут такого «РПГ-18» як зброї, бойових припасів, вибухових речовин, оскільки не з’ясовувались та не доказувались обставини, чи це була передача, чи збут, чого саме: зброї, вибухових пристроїв, вибухових речовин, як самостійних кримінально карних діянь, кому саме були збуті або передані незаконно «РПГ-18», чи усвідомлювали ці особи, що вони приймають і для чого, чи були вони придатні для використання за призначенням у момент збуту або передачі, що знайшли саме ті тубуси, які привіз і приніс Курач В. В. 18 лютого 2015 року, а не інші. При цьому експерти у висновках експертиз: № 19 (Вт) 309 (х) від 6 березня 2015 року, № 22 (Вт) від 11 березня 2015 року, та у своїх показах у суді так і не змогли однозначно відповісти, чи були придатні «РПГ-18» для використання за призначенням у момент їх фактично передачі у освітні заклади, до якого виду озброєння відносяться. Разом з тим, допитані в суді в якості свідків співробітники територіального органу Державної служби з надзвичайних ситуацій у Ріпкинському районі: Цуканов, Мозговий, Швачко, Азарянський, Борисенко, повідомили, що неодноразово проводили планові заходи у місцевих освітніх закладах для вихованців та персоналу щодо дій в разі виявлення небезпечних знахідок, правил поводження з підозрілими предметами.
Тепер давайте повернемось до суб’єктивної сторони інкримінованого стороною обвинувачення Курачу В. В. кримінального правопорушення за частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України, саме щодо цих же трьох «РПГ-18» та з’ясуємо, чи доказана належними та допустимими доказами її наявність, чи у повному обсязі та якими доказами. Зробимо це у сукупності придбання, зберігання, носіння та збуту всіх трьох «РПГ-18». Для цього повторимось, що Курачу В. В. інкримінується саме незаконне придбання, незаконне зберігання, незаконне носіння та незаконний збут трьох «РПГ-18», не більше і не менше, у бойовому та придатному для використання стані. Хоча тут знову зауважуємо, що за доводами сторони обвинувачення, які передували висновку про незаконне придбання цих предметів, Курач В. В. знайшов та привласнив три бойові «РПГ-18». Тобто, обвинувачений зрозумів, що вони бойові, коли їх побачив, за версією сторони обвинувачення, і тому вирішив їх привласнити. Про придбання мова взагалі не йде. В подальшому свідомо зберігав їх та цілеспрямовано привіз і, чи-то передав, чи-то збув один з них Миргородській Т. А., другий – чи-то директору Ріпкинської гімназії Корж Н. М. для власного використання, чи-то самій гімназії для використання при захисті або у навчальному процесі, або демонстрації дітям та іншим відвідувачам, а так само: третій – Шлягун Г. М.
Гаразд прослідкуємо та проаналізуємо спочатку за версією сторони обвинувачення таку суб’єктивну сторону. Стверджується, що згідно пройденого обвинуваченим курсу вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів, правил поводження із ними та застосування у Чернігівському обласному стрілецько-спортивному клубі ТСО України, він отримав достатні знання та навики використання щодо «РПГ-18», щоб визначати його бойовий стан, придатність для використання за призначенням. Тому він умисно взяв ці «РПГ-18», бо був впевнений у їх придатності для використання за призначення. Об’єктивно вчинити кримінальне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України, можливо лише умисно, а з необережності – виключено. Мотив вчинення цього кримінального правопорушення у обвинуваченні взагалі не прослідковується, а мета полягає у передачі вказаних предметів у навчальні заклади та музеї, а також подальше зберігання у таких установах при усвідомленні їх небезпечності. Але для чого у навчальні заклади та несвідомим у цьому людям? На що розраховував Курач В. В. при цьому? Ці логічне питання підлягали обов’язковому з’ясуванню та не знайшли свого місця у кримінальному провадженні. Виходячи з доводів обвинувачення, така поведінка Курача В. В. не має логічного сенсу та позбавлена здорового глузду. Тобто, він мало того, що свідомо взяв, зберігав, носив та передав третім особам ці «РПГ-18» у придатному для використання за призначенням стані, так ще й свідомо наражав на небезпеку себе, осіб, з якими їхав з села Піски Донецької області до Чернігова, свою дружину, власну дитину, працівників магазину дружини. Сам собою за таких умов напрошується висновок про наявність у Курача В. В. якогось психічного розладу. Або ж у осіб, які прийняли від нього ці «РПГ-18», також має бути умисел на отримання такої зброї.
Разом з цим, у даному кримінальному провадженні не було отримано ніяких доказів, котрі підтверджували б отримання Курачем В. В. таких знань та навиків, а листом підприємства «ОБЛАСНИЙ СТРІЛЕЦЬКО-СПОРТИВНИЙ КЛУБ» від 14 грудня 2015 року за № 124 взагалі цей факт спростовується. У них не вивчають нічого подібного до ручних протитанкових гранатометів. Інші ж докази, згадані вище, взагалі свідчать про впевненість Курача В. В. у безпечності взятих та привезених ним тубусів «РПГ-18». Щоб розуміти незаконність їх носіння та незаконність їх зберігання, потрібно знати та усвідомлювати у повному обсязі всі технічні характеристики та можливості цих предметів, цільове призначення, бажати володіти ними саме як бойовими та придатними для використання за призначенням стані, усвідомлювати реальну можливість ними скористатись у момент отримання таких предметів або з’ясувати та усвідомити це в подальшому.
Проте, з’ясовані в суді обставини та досліджені докази свідчать про те, що в момент придбання, точніше навіть говорити в момент підібрання, двох тубусів «РПГ-18» у нього не було умислу отримати зброю. Не виник такий умисел у нього і пізніше. Тобто, відсутня у діяннях Курача В. В. суб’єктивна сторона інкримінованого кримінального правопорушення щодо незаконного поводження з «РПГ-18», в тому числі придбання, носіння, зберігання, передача та збут. Взагалі, ані в ході досудового розслідування, ані у ході судового розгляду не було встановлено, що вказані три «РПГ-18» вибули з чийогось законного володіння, а так само і не доведено обставину передачу законним володільцем Курачу В. В. цих «РПГ-18» у бойовому та придатному для використання стані.
Повернемось тепер до 120 набоїв калібру 5,45 мм, які були вилучені 18 лютого 2015 року у ході обшуку домогосподарства по вулиці Колгоспній, 12 у селищі Ріпки.
Я так і не зрозумів, коли та звідки вони взялись у цьому домогосподарстві, як і те, що це саме Курач В. В. їх туди приніс та поклав. Крім того, що обвинувачений за даною адресою фактично проживає, більше нема ніякого навіть віддаленого зв’язку Курача В. В. з цими набоями. На наявність індивідуальних слідів його на таких набоях взагалі перевірка не проводилась. Проте, в ході судового розгляду достеменно було встановлено, що у цьому домогосподарстві живуть та працюють декілька людей, крім самого Курача В. В., а також регулярно бувають без нагляду та контролю господарів благодійники, волонтери та інші особи саме у гаражі, де були знайдені набої. Крім того, у цьому господарстві до проведення обшуку побували правоохоронці, що підтверджується показами свідків: Биховець І. М. та Петриченко Ю. М., які узгоджуються з рапортом начальника СКР Ріпкинського РВ УМВС в Чернігівській області від 19 лютого 2015 року.
Так, доречи, набої були знайдені у якомусь пакуванні, а не насипом, як були вилучені. Це пакування, хоч і має значення для доказування, але не було вилучено разом з набоями, на дослідження не направлялось та жодним чином слідством не прив’язане до Курача В. В. Разом з тим, ми мали змогу його побачити на відеозапису фіксації згаданого обшуку. З цього пакування однозначно неможливо встановити, що у ньому знаходилось до розпечатування. Також можемо з впевненістю сказати, що це пакування не саморобне, та припустити його фабричне походження. Тоді, на підставі чого треба погодитись, що до цих набоїв має якесь відношення Курач В. В. Його зброя, якою він володіє на законних підставах, вся зберігалась у спеціально обладнаному для таких цілей сейфі. Зберігання Курачем В. В. цих набоїв відкрито у коробці, куди знову ж таки мають вільний доступ необмежене коло осіб, зокрема, і його власна дитина, позбавлене логічного сенсу та здорового глузду. А те, що їх дуже швидко знайшов співробітник міліції, який фактично проводив обшук, але не був належним залучений до участі у проведенні такої слідчої дії, вилучення набоїв без пакування, в якому вони перебували, ставить під обґрунтований розумний сумнів причетність до цих набоїв Курача В. В. та підкріплює версію про те, що їх туди поклали сторонні особи поза волею обвинуваченого. Отже, і за цими 120 набоями калібру 5,45 мм у Курача В. В. ніяк не складається кримінальне правопорушення, бо відсутні доказані належними та допустимими доказами об’єктивна та суб’єктивна сторони. Знову ж таки, як оцінювати те, що Курач В. В., будучи вже затриманим та не знаючи, що за місцем його фактичного проживання проводиться обшук, повідомляє 18 лютого 2015 року слідчому про наявність у нього за місцем проживання боєприпасів та вибухових речовин, які він привласнив в ході волонтерської діяльності та привіз із зони АТО, що вбачається, зокрема, з тексту клопотання слідчого від 18 лютого 2015 року до суду про проведення обшуку житла. Тобто, з боку Курача В. В. є факт добровільної видачі зброї та бойових припасів в порядку частини 3 статті 263 Кримінального кодексу України, але стороною обвинувачення з цього приводу ніякої правової оцінки не було зроблено.
І тепер перейдемо до інкримінованого Курачу В. В. кримінального правопорушення, передбаченого ст. 264 Кримінального кодексу України. За версією сторони обвинувачення подія цього правопорушення відбувалась таким чином, на скільки я це зрозумів, 18 лютого 2015 року приблизно о 13-14 годині Курач В. В. приніс у Ріпкинську загальноосвітню школу № 2 свідомо один «РПГ-18» у зведеному бойовому стані, придатному для використання за призначенням, та передав Шлягун Г. М., щоб вона цей «РПГ-18» для нього зберігала у школі. В подальшому, невідомо через який проміжок часу, цей «РПГ-18» з невідомих причин здетонував, бо Курач В. В. не повідомив Шлягун Г. М. як його зберігати та не облаштував спеціального місця для його зберігання.
Знову ж таки, це свідчить про те, що у Курача В. В. не має логічної послідовності у діях, а мається якесь стійке психічне захворювання або психічний розлад, але його психічний стан не перевірявся. При цьому, з огляду на викладене вище та встановлене у суді в ході розгляду даного кримінального провадження, Курач В. В. не знав та не повинен був знати, що тубус «РПГ-18», який він приніс знаходиться у бойовому стані. Отже, і не знав та не повинен був знати, як його зберігати, про необхідність обмеження доступу до нього сторонніх осіб.
Якщо ж Курач В. В. передав цей «РПГ-18» Шлягун Г. М., то він вибув з-під його контролю та доступу і він не міг його зберігати, тим паче у школі. Натомість, знову ж таки було встановлено у суді, що Курач В. В. не передавав Шлягун Г. М. цей принесений ним тубус «РПГ-18», а залишив його у кабінету завуча, до якого також не мав самостійного доступу і не міг там зберігати свої речі.
Версія про самодетонацію «РПГ-18» 18 лютого 2015 року у Ріпкинській загальноосвітній школі № 2 виключається дослідженими у суді висновком експертизи № 19 (Вт) 309 (х) від 6 березня 2015 року, Інструкцією для реактивної протитанкової гранати «РПГ-18» військового видання Міністерства оборони СРСР 1974 року, показами свідків: Ремеза Ю. В., Антипенка Є. В., Цуканова, Мозгового, Швачка, Азарянського, Борисенка, а також показами експерта Шкуліпи Р. С. Тобто, якийсь «РПГ-18» було приведено в дію якоюсь особою. Останнім «РПГ-18», перед його спрацюванням, брав у руки потерпілий Шлягун О. Л. Проте, чи натискав хтось на пусковий пристрій «РПГ-18», питання у сторони обвинувачення не стояло і не з’ясовувалось, хоч і підлягало також обов’язковому доказуванню. З незрозумілих причин сторона обвинувачення вказує, що Курач В. В. володіє спеціальними знаннями та навиками по користуванню «РПГ-18», а Шлягун О. Л., який проходив військову службу у лавах Збройних Сил України та займався ремонтом і зберіганням ракет до зенітних установок, не володіє такими знаннями та навиками. З цього приводу не були враховані належним чином стороною обвинувачення покази потерпілої Ревенок А. В., надані нею в ході досудового розслідування на допиті та під час слідчого експерименту з її участю.
Ще також повернемось до однієї обставини. За твердженням сторони обвинувачення, Курач В. В. придбав «РПГ-18» у бойовому та придатному для використання за призначенням стані ще 17 лютого 2015 року у селі Піски Донецької області. Тоді у особи, яка надала йому ці «РПГ-18» буде недбале зберігання зброї. Але ці обставини сторона обвинувачення навіть у ході досудового розслідування перед собою не ставила. Хоч за таких умов, наслідки настали не від діянь Курача В. В., а від діянь такої третьої невстановленої особи, яка надала обвинуваченому такі «РПГ-18», бо саме вона мала вжити заходів безпеки. Існування такої особи навіть не розглядалось. При цьому треба зауважити, що навіть військовослужбовці, у присутності яких, з відома та з дозволу яких Курач В. В. брав два тубуси «РПГ-18», були повністю впевнені у їх безпечності і з арсеналу у них нічого не зникало та не вибувало.
Тепер з іншого боку розглянемо питання належного зберігання у Ріпкинській загальноосвітній школі № 2 бойового «РПГ-18». Якщо Курач В. В., як вказується стороною обвинувачення, збув один із цих «РПГ-18» у цю школу, то особа, яка його отримала повинна була також відповідати за збереження такої зброї. Тоді постає логічне питання: хто це мав бути? Курач В. В. в такому випадку десь віддалено являється посередником. Однак, це саме собою позбавляється логічного сенсу.
Окремо зауважуємо, що стороною обвинувачення не було представлено ніяких доказів того, що наслідки у Ріпкинській загальноосвітній школі № 2 настали від вибуху чи пострілу «РПГ-18», що був вибух чи постріл саме цього пристрою, якщо з нього, то яка траєкторія польоту гранати, положення такого пристрою в момент вибуху чи пострілу. Таких відкритих питань, на які мала б відповісти сторона обвинувачення, ще багато і відповіді на них не було надано і у ході судового розгляду. Отже, не можна стверджувати поза розумним сумнівом, що до відповідних наслідків призвели саме діяння Курача В. В.
Щодо наданих стороною обвинувачення доказів у даному кримінальному правопорушенні в своєму виступі окремо висловить нашу спільну позицію захисник Хоменко С. М. Разом з тим, зразу хотілося б акцентувати увагу на одній обставині, а саме: клопотання про долучення письмових матеріалів кримінального провадження прокурором не заявлялось, думку захисту і самого обвинуваченого з приводу їх долучення до справи суд навіть не з’ясовував. Тобто, ці матеріали були отримані судом поза встановленим процесуальним порядком.
Резюмуючи все вище викладене, обґрунтовано можемо стверджувати, що за пред’явленим обвинуваченням в діях мого підзахисного відсутні склади кримінальних правопорушень, передбачених в ч. 1 ст. 263 та ст. 264 Кримінального кодексу України. Всі зібрані по справі належні та допустимі докази не доводять його вини у вчиненні жодного з висунутих обвинувачень. З цих же підстав вважаю і необґрунтованими та не доведеними цивільні позови потерпілих.
Згідно ч. 3 ст. 62 Конституції України та п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», обвинувачення не може будуватися на припущеннях, а також на доказах, отриманих незаконним шляхом. Докази повинні визнаватися отриманими незаконним шляхом тоді, коли їх зібрання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянства, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, що не передбачені процесуальними нормами.
Відповідно до ч. 3 ст. 62 Конституції України та п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина», обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Крім того, ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело доказів.
Враховуючи викладене вище та керуючись ст.ст. 3, 8, 19, 22, 55, 59, 62, 124 Конституції України, ст.ст. 1, 6, 7, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 1, 2, 11, 18, 23, 24, 50, 65, 66, 263, 264 Кримінального кодексу України, ст.ст. 1, 2, 7-10, 17, 20-23, 26, 30, 40-42, 45-47, 50, 51, 84-87, 89, 91, 92, 94-96, 98-101, 104, 105, 131, 132, 176, 177, 182, 201, 223, 234, 236, 241, 284, 291, 331, 337, 350, 352, 357-359, 364, 368 Кримінального процесуального кодексу України, —
П Р О Ш У С У Д:
— визнати недопустимими докази, які у кримінальному провадженні зібрані з порушенням вимог кримінального процесуального закону;
— визнати Курача Віталя Володимировича, 11 березня 1962 року народження, невинним за пред’явленим обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263 та ст. 264 Кримінального кодексу України, та виправдати його;
— повернути Курачу В. В. все вилучене у нього у ході досудового розслідування по даному кримінальному провадженню належне йому майно, а питання про інші речові докази вирішити в порядку, передбаченому ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України;
— у позовах потерпілим Шлягуну Олександру Леонідовичу та Владико Ларисі Володимирівні відмовити повністю.
9 березня 2016 року захисник адвокат С. О. Кутуков
