Понедельник, 3 августа 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
«Справи детектива Самарцева…» мають чернігівську реєстрацію

«Справи детектива Самарцева…» мають чернігівську реєстрацію


Сергій Дзюба. Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер: Роман-серіал. Бувальщини. – Чернівці: Букрек, 2020. – 464 с.

Свого часу від незабутнього Петра Сороки почув про письменника, який усі свої книги приурочує дружині. Оригінальність? Звісно! Адже і в історії світового красного письменства такого, здається, ще не було. Однак водномить мене цікавить не факт, а якість (в художньому плані) друків. І треба сказати, що Сергій Дзюба з Чернігова (в ролі присвячувача виступив саме він) тут теж опиняється у виграшному становищі. Себто літерат вміє заворожити читальників неповторністю слова.

І жанровим розмаїттям. Зрештою, поміркуйте самі. Трилогія «Душа на обличчі» про кленового бога Кракатунчика уже вийшла накладом понад 200 тисяч примірників. І не тільки в Україні, а й у Канаді та Казахстані. Автор отримав за ці три пригодницькі романи кілька престижних відзнак.

Також багатьом запам’яталися романи-серіали Сергія Дзюби «Ловець снів», «Як я був агентом ЦРУ», «Тато у декретній відпустці», «Заєць, мавка і кулемет», «Потягуськи»; збірки віршів, пародій та пісень (на одну з них – книжку ста пісень «Примчу на білому коні» я писав рецензію); публіцистики, літературної критики, епістолярії…

На сприймачів написаного позитивно вплинуло те, що письменник не заграє з ними, а недидактично говорить про проблеми сьогочасся. (Часто-густо це відбувається на контекстовому рівні, що особливо заворожує.)

І ось перед нами з’являється новий роман-серіал. Логічне продовження вже вибраного колись шляху? Можна так ствердити, бо підстави існують. Але є й різниця. Істотна. Якщо раніше йшлося про дитяче сприймання чи певні містичні елементи, то вже цього разу гостра страва з літеросплетінь має детективний присмак.

Як там не було б, а саме в цьому й полягає суть справи. Бо детективний жанр має свою специфіку. Якщо від сучасних трилогій та тетралогій читачі вимагають карколомності сюжетів і вигадливості письма, то до детективів ставлення дещо інше. Якщо заплутаність тексту і далі показує своє всесилля, то стилістичні вимоги різняться. В пошані залишається простість викладу думки, але не спрощеність. Щось таке можемо угледіти на взірцях текстів Жоржа Сіменона чи Агати Крісті.

Зверну увагу і на таке. Досі у творах подібного спрямування ми мали свідомий крен у бік зображення роботи правоохоронних органів. Саме це було характерним для деяких творів Миколи Ярмолюка, Віктора Тимчука, Володимира Радовського, Володимира Лиса… Однак в останнього детективність – лише одна зі складових твору. І над нею вивищується психологізм, що є дуже потрібним явищем для сучасної прози.

Деякі елементи детективної прози існують і в романах Василя Шкляра на сучасну тематику, що в суміші з ненав’язливістю осмислення нинішності творить вибухову суміш. Усе це по-своєму переплітається і в романі-серіалі Сергія Дзюби «Справи детектива Самарцева…». Втім, детективність сюжету все ж переважає. Так, зрештою, і має бути, бо впливає специфічність.

Ще один цікавий момент. Відомий письменник Василь Слапчук у передмові до книги наголосив, що її головний герой – людина нинішнього тисячоліття, яку не варто порівнювати з Шерлоком Холмсом та Еркюлем Пуаро. З цим неможливо не погодитися. Та водночас мовлю й таке. Обидва знані літературні герої отримали свою велику популярність через переклади. А український твір інтерпретацій ще немає. Тому й порівняння виглядає якось сміховинно. Поки що можемо лише балакати, що Віталій Самарцев сумлінно робить свою справу, як і його знамениті попередники. Лише з врахуванням віянь часу, у якому живе, та особливостей свого характеру. Хоча ці обставини – не примха українського автора. Якщо вглибитися в історії буднів Шерлока Холмса, то вони неодмінно «заграють».

Слід, напевно, наголосити і на наступному. Шерлок Холмс і Еркюль Пуаро – географічно прив’язані. Але ця місцеприв’язаність має в собі ген певної випадковості. Якби автори вказали якесь інше місце дії, то нічого не змінилося б. А «Справи детектива Самарцева…» мають тільки чернігівську реєстрацію. І жодну іншу. Численні згадки про старовинне місто Чернігів чітко вказують на це.

Однак відчуття реальності подій з’являється не лише тому. Мимоволі починаєш думати, що приватний детектив є цілком реальною особою через… журналіста, якого (збіг обставин?) теж звуть Сергієм, як і автора роману. Бо ситуації, завдяки яким вони зустрічаються, таки трапляються у реалі.

Мені, скажімо, найбільше заімпонувала гра у шахи в розділі роману «Сицилійський захист». Чи не тому, що сам благоговію від переставляння фігур? Звичайністю повіває і від мандрування на пляж Десни у «Операції «Шапокляк». А от від появи моторошного дідугана у «Вампірі» чи старого жебрака в «Помсті Мальвіни» з’являється відчуття якоїсь театральності. Ні, це не означає, що такого не могло бути. Ймовірність існує, й не збираюся її заперечувати. Просто кожен має свою оцінку ситуації. Але в цілому такі словесні реверанси мають право на життя, якщо несуть у собі логічність дії. Доцільність переважає суб’єктивність сприймання.

Наступне. Книгу завершують ще три детективні історії. Якщо виходити з того, що вони не стосуються детектива Самарцева – головного героя роману-серіалу, то вони є ніби зайвиною у тканині книги. Але з таким висновком не поспішав би. Через кілька моментів. Розплутувача неймовірних історій немає, однак його друг-журналіст діє… Та й написане подається так, як в уже згадуваному творі, – своєрідний натяк на життєвий і творчий реал?

А тепер від узагальнених вражень перейдемо до виражальної конкретики, хоча вона не всіма сприймається позитивно. І відштовхнуся від того, що так миле серцю окремих «маркувальників». Уже було мовлено про відсутність у книзі вигадливих словесних конструкцій. Принаймні вони – непомітні на тлі добротного літературного мовлення. Але метафори, порівняння, епітети – не чужі для письма талановитого сіверянина зі степовим корінням (добродій Сергій народився на Полтавщині, а мешкає в Чернігові).

Не гадкую, що яко літературний критик, взявся за промінець голослівності. Наприклад, запам’ятав такі метафори, як «мобілка залементувала», «впливла о моїх «апартаментів», «бадьоро щебетала на кухні». Метафорика зі слідами звичайності. І як добре, що цей ряд доповнюють порівняння. Оті, що зі сполучниками й ті, що без них. Побудують у книзі й літературні тропи з елементами обох підвидів. «… зашипіла, мов розгнівана кобра», «цей неначе дійсно з потойбіччя», «… синя панчоха» – така вправна танцівниця». У книзі почесне місце займають й епітети: «рука диявола», «смертельний візит», «пастка для жука»… Інтрига… звичайністю.

Ген зворохоблення читальницької уяви має пейзажність у детективних оповідках. «Тож я із задоволенням занурився у прохолодну воду й швидко поплив за течією, дратуючи рибалок, котрі, як і детективи, обожнюють тишу». «За вікном панували непривітна пітьма й надокучлива тиша». «Вранці перший сніг таки випав, проте одразу ж розтанув». (Чогось надзвичайного у цьому живописанні словами не існує. Але… хочеться частіше уздрівати такі вдатності, хоч водночас розумію їх вторинність у детективності. Та вони – вкрай необхідні для показу творчого індивідуалізму автора, як і метафори, порівняння та епітети).

… А своєрідним трикрап’ям у розмислах про нову книгу письменника вважаю наступну сентенцію. Особливістю друку є доречна діалогічність. І, напевно, було б добре, якби вона, разом із моментами, про які вже йшлося, спонукала до появи кінематографічного варіанту роману-серіалу.

Ігор Фарина,

письменник, літературний критик, м. Шумськ на Тернопільщині,

спеціально для видання bilahata.net


Комментирование закрыто

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/