Середа, 26 Вересень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Соняшник із Криму, або Щастя у кожного своє


СоняшникЧи  ж насправді вона його кохала? Хто зна? Однак воду поварити вміла. Чи скаже щось хлопець не так, чи ще через якусь дрібницю, красуня вмить надувала губки, розверталась на всі сто вісімдесят градусів і йшла собі геть, гордовито задравши свого чепурненького носика. А він – слідом, мало не кланяється, щоб пробачила, не завжди і  розуміючи, напевно, за що саме. 

***

У  шибку  стукотіли  холодні краплі дощу. Тоненькими срібними нитками   ткалось суцільне   полотно, котре своєю мокрою гладдю  оповило, здавалось, увесь світ  довкола. А може то не нитки, а срібні струни якогось дивного велетенського музичного інструмента, і невидима сила награє на ньому свої сумні  дощові мелодії.  Варто лише прислухатись, і чутливе вухо вже різнить усі мінливі, але однаково сумні мотиви.

Уже і набрид отой дощ. Так багато треба зробити, а на город не зійдеш, другу добу отаке ллє,  і кінця-краю не видно цьому  аж занадто довгому концерту невтомного дощового оркестру.  Олена сиділа біля вікна, і безліч  думок, часом,  сумбурних, незв’язних, а часом і   надто болючих, не давали їй спокою. Хоча зовні жодна рисочка її обличчя не видавала   сум’яття в  душі. З роками вона навчилась  бути стриманою і в думках, і в почуттях. І навіть наодинці з собою вже не дозволяла собі пустити сльозу,  і тільки  невимовний сум в очах міг зрадливо виказати всю глибину її душевних мук.

Жінка   важко зітхнула   й перевела  свій стомлений погляд на букет троянд, котрий  самотньо стояв  перед нею на столі. Майже всі квіти були різнокольорові. Учора поривами  вітру та дощу  відчахнуло кілька квітуючих гілочок з її улюблених  трояндових кущів, котрими вона милується всеньке літо  і аж до самих заморозків.  Ці квіти   нагадують їй кілька щасливих днів юності, які  стали колись для неї справжнім трояндовим раєм, спогадами про  який вона і досі живе, черпає з них свою життєву силу. Не було б цих спогадів, вона, напевно, вже давно  б згасла, як та зірка-одноденка, котра, ледь з’явившись на небосхилі, швидко гине,  провалившись у чорну безодню.

Колись вона і справді була зірочкою з променистим поглядом, гарним русявим волоссям і такими солодкими вустами, що з них би мед пити. Скільки юнацьких поглядів  обпеклись об її холодну байдужість, а все тому, що в неї був він...

Чи  ж насправді вона його кохала? Хто зна? Однак воду поварити вміла. Чи скаже щось хлопець не так, чи ще через якусь дрібницю, красуня вмить надувала губки, розверталась на всі сто вісімдесят градусів і йшла собі геть, гордовито задравши свого чепурненького носика. А він – слідом, мало не кланяється, щоб пробачила, не завжди і  розуміючи, напевно, за що саме.

Ось так і  того разу, посварившись через якусь дрібницю, Оленка крутнулась на одній нозі і пішла собі, навіть не оглянувшись і не слухаючи більше свого кавалера. Юнак телефонував кілька разів, та дівчина  не брала слухавку.  Потім все стихло. Оленка тоді подумала, що її чорноокий залицяльник, втомившись від її вибриків,  махнув на неї рукою. Та й не дуже вона цим переймалась. Юнка просто жила, раділа своїй молодості, красі, кожному світанку, який дарував їй нестримну енергію, радість і жагу життя , бо воно тоді здавалось їй таким прекрасним.

Якось, прокинувшись вранці, Оленка побачила на столику біля свого ліжка гарненький букетик троянд. Дівчина знала, що у них вдома квітів не було, бо сім’я  нещодавно переїхала до нового, щойно зведеного будинку. Ані клумб, ані квітників. Навіть паркану  ще не зробили, які там квіти... Навколо будинку були лише кучугури  будівельного сміття, височіла гора дощок. Поряд з крилечком  була виведена колонка, а біля неї  стояла балія з водою, про всяк випадок. Оце і все, що було у них біля будинку, а до трояндових алей ще було вельми далеко.  То ж звідки  квіти?  Ніби і свята ніякого немає.

— Татку, — покликала Оленка, — звідки квіти?

— Не знаю, доню, — сказав,  почувши Оленчин голос, батько, який  зайшов до кімнати,  і, знизуючи плечима,  повів далі: Стояли у банці на підвіконні знадвору . Я вирішив, що хтось приніс їх тобі. Сподіваюся, не мамі ж  і не мені  — це вже точно. А більше нікому...Татко широко посміхнувся  своєю найдобрішою у світі посмішкою і поцілував донечку у щічку. То ж квіти – тобі.

А вони  були такі гарні, правда, майже всі різнокольорові. Оленка довго розглядала таємничий букет і губилась у здогадках.  І так — щоранку...

Дівчинка  тільки — но розплющить очі, а татко вже заносить до кімнати  трояндові дива, і до того ж один букет кращий за інший. Так поступово Оленчина  кімната наповнилася квітковим різнобарв’ям  і  стала схожою на справжнісінький трояндовий рай. Яких тут тільки троянд не було: від простеньких  червоно-шипшинових, тих, що цвітуть цілими китицями, до вишуканих, ніби виліплених з дорогоцінного матеріалу, що аж світиться з середини і надає  всім пелюстковим вигинам якоїсь загадковості та особливого шарму. А ось на довжелезних стеблах яскраво-червоні  троянди, пишні, як королеви, а біля самого Оленчиного ліжка татко поставив у красивій вазі букетик вишукано-білих, з п’янким,  ніжно-солодким ароматом. Куди вже тим парфумам заморським. Ніколи, ніякими  чудесами хімічної науки не повторити оцих неймовірно простих і  таких унікальних ароматів живої краси. Вони неповторні,  і такі справжні, і такі живі!..

Майже 2 тижні жила Оленка у своєму трояндовому раю і не знала, коли це диво має скінчитись.  Та одного ранку  дівчина прокинулась і не побачила нового букета.

— Татку, а що квітів сьогодні нема? — крикнула вона голосно, щойно почула, як батько зайшов у хату.

— Доню, та хіба ж я стільки донесу. Та і ставити їх уже нема куди. Іди-но, виглянь надвір, з усмішкою на обличчі Олег Олексійович відкрив двері доньчиної кімнати.

Оленка легенько зіскочила з постелі і просто у нічній сорочечці кинулась до дверей. А там, біля самого порогу,   -   справжнісінька клумба: уся балія , що стояла біля колонки, розквітла  барвистим трояндовим дивограєм.  На ніжних пелюстках у вранішньому світлі дрібненькими діамантами виблискували краплинки роси, а  густий аромат ніжного цвітіння оповив усе довкола п’янкою аурою отих  цнотливих та найгарніших у світі творінь природи.  Дівчина була просто у захваті.  Вона гладила ніжні пелюстки, тремтливо торкалась до них своїми маленькими пальчиками, притуляла до обличчя, вдивлялась у кожну квіточку, наче востаннє і назавжди  хотіла закарбувати  в пам’яті  оце дивовижне видіння, подароване їй небом і кимось іще...  Та вона вже знала ким.

Того  ж дня він зателефонував і запросив дівчину на побачення.  Оленка, не вагаючись ні секундочки, відразу ж погодилась. Таких палких обіймів і таких гарячих поцілунків ще не бачив світ. Її щастю не було меж.

— Так, так , так. Він буде моїм єдиним коханням на все життя, —  вирішила дівчина,  повіривши у щирість трояндового кохання  свого кавалера,   повністю віддавшись своїм почуттям.

Незабаром вони побралися, у них народилося двійко чубатих хлопчаків, схожих на маму і тата —  ще одна щаслива мить у житті , бо тоді воно ще здавалось раєм. Однак... її пекло і почалось з того раю...

Більше ніяких квітів...  Тільки  бальзам Бітнера у подарунок на  Восьме березня.

— На,  пий, бо щось ти  зовсім захиріла на весну, — промовив він їдким, навіть образливим тоном.

Кохання, ніжні почуття... Де ви?  А чи ж ви були насправді? Може то була лише ілюзія, чиєсь  бажання покрасуватись, „випендритись”, щоб здобути, нарешті, омріяну ляльку, а потім, коли набридне, зламати і топтатись по ній усе життя?

Діти, чоловік, дім, господарство, робота, і щоденні образи.  Правда, інколи приголубить, як захоче,  а так —  суцільні грубощі  та невдоволення усім, що вона робить, до чого тільки торкаються її руки.

Звідки воно таке узялось?  Чи таким стало його кохання? А чи ж воно їй потрібне, якщо воно таке? Однак сім’я ж, діти, обов’язок... Та і куди подітись?  І так довгих 25 років... Вони зібрали весь згусток гіркоти  та суму в її очах, його не сховаєш.  Та і змарніле обличчя,  опущені плечі свідчать багато про що . Та хто це бачить? Кому це потрібно?

Сьогодні  він на роботі, повернеться завтра вранці. У хаті  тихо і порожньо.  Діти розлетілись, у них свої сім’ї, своє життя -  щасливі. Дай боже , що хоч вони... Бо Олена почувалась тепер щасливою лише серед своїх троянд. Вони – її друзі, тільки їм вона  довіряє свої думки, спогади, мрії. Вона їх часто малює  і акуратно  складає  свої  образотворчі витвори  у вже вагому течку.    Квіти їй даються легко, рука сама виводить потрібні лінії . Виходить гарно і щоразу по — різному, бо різні думки малює уява разом із пелюстками улюблених троянд.

Багато передумано за всі роки, багато чого усвідомилось. І тільки час назад не повернути, життя змарновано.  Тому , мабуть ,  і сум в очах,  і квіти – ностальгія за щастям, і її вірші   сумні – сумні. Відкрила блокнотик ї, прочитала найперший, який відгорнула.

Півжиття прожила дарма.

Та у мене лишилось більше:

Залишилась ще я сама,

Мої діти і мої вірші.

Та як гряне останній грім,

Що згадаю на тій дорозі?

Ті троянди, що ти дарив,

Відчуваю в долонях й досі.

Відчуваю колючий біль.

Ці троянди зів’яли рано,

Лиш колючки пекучих слів

Залишили  на серці рани.

Не помру я від цього болю.

Я ще маю  чому радіти.

Я щаслива , коли зі мною

Мої вірші і мої діти.

Згадалось... писала, коли діти були ще маленькими. Йому не читала, не зрозуміє, нагрубить. Та він і не знає про вірші, і не треба. Вона ж їх пише для себе. Виллє душу. Відпустить.  Так і живе далі.

Зненацька тишу розірвав телефон. Ох уже цей набридливий чоловік з його соняшником.  Ну ясно ж сказала, не той номер набрали, ніякого соняшнику тут не продають. А він без кінця телефонує. Уже другий місяць цей номер висвічується на телефоні. А вона не бере слухавку або ж скидає виклик. Ну хоч номер змінюй. І  жінка просто вимкнула телефон.

—  Ну що за нахаба , — подумала.

Згадалось, як близько місяця тому  хтось зателефонував їй на мобільний, висвітився незнайомий номер. Вона відповіла.

—  Доброго дня, — почулося у слухавці.

— Доброго, — відповіла Олена.

— Я телефоную вам із Криму , це ж ви займаєтесь поставками великих партій соняшника?

— Якого ще соняшника? Ніяким соняшником ми не займаємось.

— То як же ? У мене записаний саме ваш номер телефону, перебив Олену голос у слухавці.

— Послухайте, я звичайна вчителька, звуть мене Олена Олегівна, живу я у невеличкому райцентрі на Чернігівщині і ніяким соняшником ні я, ні хтось з моєї сім’ї не займаємось. Вибачте, але ви , напевно, помилились номером. До побачення.

Олена ледь встигла покласти слухавку, як дзвінок повторився.

— Ну, чоловіче. Я ж вам пояснила, ніякого соняшника у нас немає.

— Послухайте, не вимикайтесь.  Бог з ним із тим соняшником. А давайте познайомимось, я такого чарівного жіночого голосу зроду не чув, напевно, і ви  така ж чарівна. Ми можемо зустрітись?

У Олени від здивування та обурення навіть брови здійнялись угору.

— Ну, це вже нахабство. То вам соняшник подавай, то давайте познайомимось.  Чоловіче, мені уже  далеко за сорок і такі зустрічі та знайомства мені ні до чого.  Прощавайте і не телефонуйте мені більше, — жінка  вмить випалила всю оцю словесну кавалькаду і навіть вимкнула телефон, подумавши,  чого тільки не понавигадують телефонні аферисти.

І треба ж таке придумати:  соняшник йому подавай, голос чарівний...

Вона завжди знала, що має гарний голос, — ніжний, чуттєвий. Ще з інституту їй  про це казали,  а потім у школі – колеги — вчителі та навіть учні . А тут – оцей чоловік із соняшником.  Жінка посміхнулась сама собі, ну хоч голос комусь ще мій подобається, значить, я ще жива.

А телефонні дзвінки продовжувались.  Той самий чоловік. Та Олена  більше не відповідала. Не відповіла і цього разу. Відклала телефон і знову поглянула у вікно. Уже вечоріло. Дощ не вщухав, і його холодні краплі  потічками стікали по шибках. У якусь мить Олена встигла розгледіти за хвірткою, серед зелені, похилених  та мокрих від дощу гілок,  чиюсь постать.

-  Хто б це міг бути? -швидка думка змусила жінку  накинути на плечі легенький поліетиленовий плащик, вскочити у калоші та миттю вибігти прямісінько під дощ.

Перед нею під парасолькою стояв  якийсь чоловік середнього зросту, середнього віку  і  якось по-дитячому щиро посміхався.

— Саме такою я Вас і уявляв, — промовив він якимось знайомим голосом і миттю кинувся до машини, яка стояла тут же поруч з відкритими дверцятами. І лише коли у його руках опинився величезний букет гарно упакованих  декоративних соняшників, Олена все зрозуміла.  Вона стояла з широко відкритими очима, не в силах промовити жодного слова.

— Нарешті  я вас знайшов. Якби ви знали, як я хотів вас знайти. Уже навіть не вірив, що вийде. А тут – ви , ви – справжня, така, якою я і уявляв.

Від шаленого  натиску емоцій чоловік навіть забув вручити  квіти, так і стояв з тими соняшниками у руках і щось говорив, говорив, говорив...

А Олена ніби заклякла  під тим  дощем не в змозі навіть розкрити рота, щоб щось сказати. У своєму блакитному плащику та стареньких калошах, уже повних води, вона, напевно, виглядала  смішною, незграбною селючкою, але  не могла зрозуміти, чому цього не бачить чоловік із соняшниками у руках і продовжує щось говорити, не відводячи від неї  свого захопленого погляду.

—  І голос у нього приємний, і сам – нічого.  Чому він тут? — розумом вона  це усвідомлювала, а повірити – не могла ніяк . —  Цього просто не може бути. Такого у житі не буває...Хіба що у  мріях, у казках... – Аж раптом несподівана, аж ніяк неочікувана  думка гарячим струменем ударила їй  в обличчя, яке вмить ніби ожило і запалало  — а, може, і справді соняшникове щастя буде кращим за той примарний  трояндовий рай і будь —  що буде? Пропадати так з соняшниками, — майнуло чомусь у неї в голові, і вона рішуче подала незнайомцю свою руку.  Від такої несподіванки  той навіть впустив  парасольку і вона з поривами вітру покотилась по калюжах, а по жовтогарячих сонечках у його руках  застрибали дощові  потічки.

ЇЇ ніхто не шукав. І не треба було.  Бо повертатись вона не збиралась.   Дорослі діти для матері   так і залишились дітьми, її щастям, її гордістю, її родиною. А про той трояндовий рай Олена  намагалась більше не згадувати, бо він давно уже був пеклом. Не можна сказати, що тепер вона купалась у розкошах, однак – не в тому щастя. Тепер вона малювала соняшники і писала свої вірші. Її перша збірочка нічим не нагадувала ті  вірші, що писала колись, бо і тієї Олени більше не було. Нарешті,  вона по-справжньому жила, почувалася справді коханою жінкою  і у її душі звучала мелодія кохання  — мелодія справжнього, непідробного і останнього кохання.

Мелодія останнього кохання

У сивім злеті  спалює мости.

Щаслива  птаха,  що співає зрання.

Нещасна  та, що прагне самоти.

Зриваються останні поцілунки,

І  тихо опадає  жовтий лист .

Мелодія останнього  дарунку

Тебе, напевно, вітер нам приніс.

Розкидав  якось у безладді  ноти

Усіх, напевно, нам і не знайти.

Мелодія останньої турботи —

Рятунок  від негод і  самоти.

Вона звучить, як пісня лебедина,

Остання крапля в келиху вина.

Мелодія прекрасна  і єдина

Одна, як світ, як доленька одна.

Часом, говорячи чи слухаючи досить банальні речі, ми не надаємо їм особливої ваги, хоча інколи і варто над ними замислитись, приміряти їх на себе, пропустити через свою душу, свідомість і нарешті зрозуміти прості  істини. Скільки  людей – стільки і доль, щасливих і не дуже, найщасливіших і найнещасніших. І рецепт щастя у кожного, звісно ж, свій. Однак ніколи не треба говорити, що життя пройшло марно, яким би воно не було,  бо воно ще не прожите... І навіть єдиний рік, щасливо прожитий,  вартий усього нещасливого життя, яке було до...

І ще. Мабуть, все — таки звичайний   соняшник у твоїх руках  може стати набагато важливішим і гарнішим , аніж троянда десь у  примарному  раю. Важливо тільки  це зрозуміти і зробити — таки  свій крок назустріч щастю, бо воно є,  і — у кожного своє.

Наталія КОНОВАЛОВА, смт Куликівка


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/