Обожнюю вечірнє метро. А ще краще — нічне. У ньому — інші персонажі. Вони вже не поспішають нікуди. Вуха більшості надійно заліплені навушниками. Але всі — такі симпатичні, ошатні, добре і модно вдягнені. Ось увійшли дві дівчини років двадцяти, сіли поруч зі мною, переглянулися без слів, синхронно дістали мобільні телефони, пробігли по кнопках різнобарвним акриловим манікюром, встромили у вуха навушники — і їх немає... Вони в іншому світі. Дівчата вийшли через три зупинки. Увійшла нова порція персонажів. На звільнене поруч зі мною місце влаштувався більш ніж скромно вдягнений чоловік: штани, курточка, кепочка — все це пережило мільйон прань, давно втратило форму й колір, ставши просто о-де-жо-ю. Бомж? Навряд чи. Чистенький. Без запаху... А чоловік тим часом почав активно нишпорити рукою у своїй бувалій полотняній сумці з обтріпаними тасьмовими ручками. Що він звідти витягне? Я навіть злегка захвилювалася. Річ не поспішала відшукуватися, не діставалася ніяк. Але ось нарешті...
Це була книжка. Не товста, в пошарпаній м’якій обкладинці. Назва від мене вислизнула. Але чоловік устромився в неї так захоплено, впившись у сторінку, що мені навіть стало заздрісно. Я давно так не читала. Що можна так читати? Я позамежно скосила праве око. У полі зору виявилася майже виснажена і напівпрозора гладко виголена щока сусіда. Сіточка зморшок біля очей, що свідчить про мінімум 65 років. Старенька кепка. Сиві скроні. І книжковий розворот. На найближчій від мене лівій сторінці чорнів великий підзаголовок — «Розкриття сьомої чакри». На правій — «Пошуки внутрішньої рівноваги»...
І я... подивилася на свого сусіда по електричці іншими очима. Тому що в нього був свій Шлях, і він по ньому йшов. А сьома чакра — річ серйозна, вона відповідає за дуже багато чого. І писати далі немає сенсу, бо мені треба було виходити…
Інеса ФТОМОВА, м.Чернігів
