Четверг, 28 марта 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Сни іноді збуваються


Почніть міняти в собі те, що ви хочете змінити навколо.  Махатма Ганді

Почніть міняти в собі те, що ви хочете змінити навколо.
Махатма Ганді

Інга прокинулась від тихого постукування у шибку. Що це? Серце тривожно застукотіло. Та через якусь мить почулося глухе воркування. Розплющивши очі, вона побачила на підвіконні пару сивих птахів, які заглядали в шибки і ніби просили їх погодувати. Інга опустила ноги в капці і тільки хотіла встати з ліжка, як на мить завмерла на місці...

Голуби... саме такі сиві воркотуни снились їй якраз перед світанком. Але ще був там і чорний пес, він підбіг до неї і лизнув руку, а сам зазирнув своїми виразними сірими очима прямо в душу. До чого б це? Інга пригадала: собака — це друг, пара голубів — вірність. «Що б це могло означати?» — подумала жінка. Сипнувши голубам крихт, вона знову сіла на ліжко. Неждано напливли спогади.

Ось вона, юна і щаслива, з веселими іскорками в очах поспішає на перше побачення. Потім народився синочок, її рідна крихітка, якій вона віддала всю любов і тепло. Та щастя чомусь було недовговічним. Чоловік не захотів реєструвати шлюб із самого початку, і з народженням сина не отямився: печатка в паспорті не тримає. Із часом перебудови в країні почалося безробіття, і він із друзями майнув за кордон шукати щастя. Інга ж залишилась сама із синочком, бо татусь більше не з’являвся. Добре, що матуся допомагала. Вона теж усю душу вкладала в онука. Після декрету нікуди було виходити на роботу, адже завод закрили. Мусила шукати вихід. Пішла на комп’ютерні курси. Невдовзі й роботу знайшла в невеликій новоствореній фірмі.

Шеф їхній був людиною скромною, дуже вихованою. Він бачив, що його молода секретарка не зовсім справляється зі своїми обов’язками, тому більше роботи на комп’ютері доручав Інзі. Аліна, секретарка, була племінницею головного бухгалтера — жінки вольової, сухо-педантичної, старої діви, яка всю себе віддавала роботі. Від колективу вона вимагала того ж. Лише Алінка була винятком — розпещена, не зовсім організована дівиця. Інга часто залишалася після кінця робочого дня, щоб завершити справи. Олег Іванович був на кілька років старший за неї. Він усе бачив, був дуже уважний до неї, задоволений її роботою і часто при всіх дякував їй, не минаючи нагоди.

Бухгалтерка кривила свою фізіономію на таку увагу начальства до Інги. Сусідка, що сиділа поруч, нашіптувала їй, що шеф до неї не байдужий. Але Інга лише червоніла та віднікувалась і говорила, що то її вигадки.

Минали дні та місяці роботи швиденько. Усе наче ладилось. Та ось неждано шефа посилають на курси підвищення кваліфікації за кордон. Заступником залишилась бухгалтерка. Інга ж отримала чимало роботи — своєї та Алінчиної. Коли востаннє перед від’їздом шеф говорив з Інгою, то вона тепер теж помітила: він не просто дивиться на неї, а йому дуже шкода залишати свою фірму та Інгу зокрема. Сум у його очах був дуже помітний. Останні його слова були звернені більше до неї: «До побачення. Я у вас вірю. По можливості я приїду якнайшвидше». Він навіть почервонів, дивлячись у волошкові очі Інги. Та була сама не своя. Вона в душі теж давно кохала Олега Івановича, але не хотіла собі в цьому навіть признаватися.

Через кілька днів бухгалтерка охолодила душевний підйом Інги. Коли та роздрукувала більшість матеріалів, нова начальниця сказала, щоб Інга шукала собі роботу деінде. «Ти не пара Олегові Івановичу, який уже заручився з моєю племінницею, — і вона показала на нову каблучку на пальці Аліни. — Ти потрібна йому лише для роботи й тільки. А я не потерплю суперниці своєї хрещениці. Тим більше, у тебе є дитина, ти немодно вдягаєшся. Ти йому не пара». І вона з нахабною пикою вказала Інзі на двері.

«Це він вам таке сказав?» — несміливо спитала спантеличена жінка. «А ти думала, що він тебе посватає?! Та він і поїздку цю спеціально придумав, щоб позбутись тебе з моєю допомогою», — завершила єхидно стара діва.

Інга не могла навіть порадитись із подругою, бо та саме була на лікарняному. І вона пішла шукати іншу роботу. Доля всміхнулась їй і цього разу. Скоро вона працювала знову. А з попередньою фірмою обірвала всі зв’язки: хай їм цур!

На новій роботі Інгу теж цінували. А невдовзі вона познайомилася з одиноким чоловіком, який був на 10 років старший за неї. Він забрав Інгу з сином до себе, оформив шлюб законно. Мама залишилась сама.

Інзі було добре з Володимиром Івановичем. Він боготворив свою молоду дружину і її синочка, який одразу назвав його татом. А Інга не була закохана в чоловіка, але вона дуже поважала, дбала про нього і жаліла, бо здоров’ям він був слабкий. Так промайнуло двадцять років. Вони жили, як голубів пара. Та одного разу вночі стався серцевий напад у Володимира Івановича, і «швидка» не встигла... Це був страшний удар для Інги.

Нині вона залишилась зовсім одна тут. Син одружився і живе в маминій квартирі. Скоро вони порадують Інгу онуком. Її життя тепер буде сумним у цій квартирі і самотнім.

Сьогодні в Інги було якесь незвичне передчуття чогось нового. У неї навіть серце защеміло: вона ж іще молода й гарна, їй лише 42 роки. А може, доля ще раз їй посміхнеться? У пам’яті спливли спогади про Олега Івановича. Ну чому він її не відшукав? Чому так вчинив із нею, якщо це не була вигадка бухгалтерки? Хоча, як він міг її знайти, місто ж не маленьке.

Поснідавши, Інга вирішила піти в місто, купити продуктів і відпочити у сквері. Якось механічно почала одягати своє найкраще вбрання, зробила гарну зачіску, навела макіяж, поглянула в дзеркало і була задоволена собою, аж посміхнулась собі.

Вийшла на вулицю. День був чудовий, теплий, сонячний і до того ж вихідний. Озирнулась навколо, глибоко вдихнула свіже повітря і ще раз посміхнулась. Неквапливою ходою рушила в скверик. Пройшла з десяток кроків алейкою, як раптом із-за кіоску вийшов і став перед нею як укопаний... Олег Іванович. Інгу аж у жар кинуло. «Ви, Інго, де ви тоді поділись? Чому втекли, не залишивши ніяких координат?» — затинаючись, проговорив Олег Іванович, забувши навіть привітатись. «Доброго дня, Олеже Івановичу! Я тоді зробила те, чого ви бажали, чи не так?» — підкреслено строго сказала Інга. Усередині в неї все тремтіло від несподіваної зустрічі. Вона говорила якимось чужим суворим голосом. А скроні в нього геть посивіли, а очі такі ж добрі, як і тоді... Інга помітила, що її слова дуже спантеличили цього чоловіка, її незгасну любов, бо більше нікого вона так не кохала, як цього сором’язливого і дуже дитинного дорослого чоловіка. Скільки разів вона уявляла цю зустріч! А коли це сталося, чомусь аж розсердилась на нього, такого невпевненого і розгубленого. На мить їй стало жаль його, але...

«На все добре, прощавайте», — холодно мовила Інга і рушила далі доріжкою.

«Куди ж ви, Інго? Я всі ці роки чекав на цю зустріч», — і Олег Іванович простягнув услід їй руку, наче хотів зупинити жінку. Не просто жінку, а мрію усього життя, яка знову щезала, ніби комета в небі. І в його очах зблиснула сльоза.

Він пішов чи ще стоїть? Ні, озиратися не слід, інакше де ж її жіноча гордість? Гордість, а чи гординя, є, а щастя от і немає. То що їй із неї? Чи не заради неї відвернулась від свого кохання, а тепер мучиться.

Й Інга, пересиливши себе, наважується озирнутися. А чоловік ніби тільки й чекав на це: не просто зробив крок назустріч — побіг, аж перехожі почали озиратися.

«Як усе, виявляється, просто, — здивувалась вона. — Варто було лише переступити через усі образи і гординю, через роки самотності...» І її огорнула хвиля нестримного жіночого щастя.

Сіли на лавочку поруч, не випускаючи рук. Просто мовчали. Звели в очікуванні одне на одного очі. Хто ж першим почне розмову?

Олег не витримав мовчання, схилився і поцілував Інжину руку: «Яке щастя, що ми поруч! Ви не втечете знову?»

Біля їхніх ніг походжала пара сивих голубів. Вони воркували навколо них і заглядали в їхні очі. Це були ті самі голуби.

Сонце піднялося на обрієм і засипало все золотим промінням. Люди навколо поспішали заклопотані. А вони сиділи стривожені й замріяні. Дивились і не могли надивитись на своє щастя, яке нарешті зустріли і боялись втратити знову.

Валентина КУНДЕНКО, с. Красний Колядин Талалаївського району, спеціально для «Білої хати»


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/