Пятница, 29 марта 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Що зараз з нами відбувається – ми самі створили

Що зараз з нами відбувається – ми самі створили


Зараз живемо в країні, де в боротьбі за мову гинуть україномовні друковані видання, гине український народний дух у масовій літературній макулатурі – Ліна Костенко так її назвала...

В Україні бачу «порядок» в одному: як грамотно хтось розкладає нам граблі

Редакція може не поділяти точку зору авторів 
Майже столітня газета «Літературна Україна» через брак коштів не може виходити регулярно друком. Газета, яка гордиться тим, що навколо неї «гуртується національна творча еліта». А за багатьма україномовними виданнями вже й слід прохолов.

Поцікавився, які україномовні видання виходили за комуністичного режиму. Про офіційні газети й журнали одне скажу: незалежній Україні й не снилася їхня кількість і різноманітність, і це без «ура-патріотичного» закону про захист української мови. Зацікавили мене й опозиційні видання. На одному зупинюся детальніше.

У 1970-72 роках журналіст і правозахисник В’ячеслав Чорновіл організував видання часопису «Український вісник». Друкувалися там літературні твори й публіцистика Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Дзюби та інших справжніх патріотів України. Журнал нелегально пересилали в Німеччину, США, Англію.

Публікації звучали на «Радіо Свобода». Та найцікавіше, як на мене, завдання «Українського вісника»: «Не антирадянське і не антикомуністичне, – наголосив Чорновіл. – Головне – подавати об’єктивну інформацію про порушення конституційних прав та свободи слова громадян. Також про судові й позасудові репресії, інші знущання над людьми».

Хто скаже, що поставлені правозахисником завдання і підняті проблеми піввіку тому не актуальні зараз, у так званій незалежній Україні? Одначе в представників нинішньої національної еліти інші пріоритети. У згаданій «Літературній Україні» прочитав двох професорів – Віктора Мойсієнка і Ярослава Гарасима. Перше їхнє «грандіозне відкриття»: «Соцопитування підтвердили виняткову значимість української мови як важливого складника національної ідентичності та невід’ємного атрибуту політичної самостійності».

Про виняткову значимість української мови для нашого суспільства – погоджуюсь на всі сто, але це давно не нове «наукове відкриття». До того ж, над «винятковою значимістю» рідної мови по-справжньому трудилися Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Олександр Довженко, Олесь Гончар та інші, тому й пам'ять про них безсмертна. А що залишать спадкоємцям професори? Оте «відкриття» про «виняткову значимість української мови як невід’ємного атрибуту політичної самостійності»? Але в Україні вже стільки політичної самостійності, що за кількістю самостійних партій виходимо на перше місце в Європі. А згідно з їхньою брехливою політичною самостійністю й на світовий рекорд замахнулися. Головне – до корита дорватися. Лідери й китайською заговорять, якщо вигоду в цьому побачать. Рідномовний же атрибут їхньої політичної діяльності лише ганьбить українську мову – нею вони цинічно брешуть і обкрадають свій народ. А ще їхній україномовний язик постійно біжить попереду розуму.

Щоб втілити в життя «надважливе» мовне відкриття, а також якнайшвидше встановити «приналежність українського етносу до правильної спільноти», професори наполягають на швидкому формуванні секретаріату Уповноваженого із захисту української мови. Головне завдання якого – повідомляти правоохоронним органам про факти неповаги до української мови та її носіїв. І чи не найголовніше для Уповноваженого – боротися, щоб мова агресора «щезла зовсім» з життя українців.

А хто захистить наше суспільство від позбавлення його права читати україномовні газети й журнали? Хто допоможе «Літературній Україні», на шпальтах якої й професори демонстрували свої «піклування» про українську мову? До речі, наше господарство передплатило письменницьку газету для себе і для всіх бібліотек району. А професори? Чув, що не всі члени письменницької організації передплачують свою газету.

Хоча і мій інтерес втрачається до «Літературної України». Оскільки бачу, що для неї головне завдання: надавати можливість письменникам друкувати свої твори. І не важливо, чи присутня в них тематика, визначена В’ячеславом Чорноволом ще в 1970 році – про порушення конституційних прав і свобод всіх громадян. За покращення життя пересічної людини, за її високий моральний свободолюбний духовний світ боролися українським словом наші літературні класики в умовах царської й радянської цензури. Їх переслідували, карали, а вони продовжували боротися.

Зараз живемо в країні, де в боротьбі за мову гинуть україномовні друковані видання, гине український народний дух у масовій літературній макулатурі – Ліна Костенко так її назвала.

Як у брехливій політиці, так і в відірваній від життя людей сучасній літературі точиться боротьба з маревною комуністичною ідеологією і «неправильною» історією. І аж ніяк не заради розквіту життя народу, а заради приходу до влади «правильніших» патріотів. Хоча їхня правильність зводиться до вишиванки, красних слів і віртуальної телестудійної боротьби з агресором. Цим і очі людям замилюють, щоб вони з криком «Слава Україні» періодично стрибали на граблі. Тут мимоволі повіриш і у вищі сили, які так грамотно розкладають граблі на шляху української спільноти. Допомогти знедоленому народу розгледіти це повинна б творча еліта…

Боротьбу «в ім’я народу» підмінили боротьбою «для свого блага»

У першому скликанні Верховної Ради України, до якого і я належу, було багато творчої інтелігенції. Потрапила вона туди не з вулиці і не завдяки якомусь особливому внеску у покращення життя українського суспільства. Практично всі розпіарили себе політичною боротьбою, мета якої – потрапити до влади. Для цього й партію створили – Народний Рух. Вона першою підтвердила народну мудрість: «Де багато слів, там мало діла». А народ, бідний на гостру правду, з розкритим ротом її слухав. Геть забувши про свою ж мудрість: «Не так-то він діє, як словом сіє». І досіяли рухівці свою партію до списання в архів.

Проти кого й чого було спрямоване рухівське «гостре слово»? Звісно, передусім проти збанкрутілої радянської влади, за якої вони виросли, вивчилися і до певних висот піднялися. Радянський режим тоді вони не критикували, за винятком кількох дисидентів.

Газета «Літературна Україна» писала про нападки «довгих язиків» і на інші проблеми. Так, 19 жовтня 1989 року газета опублікувала матеріали з Установчого з’їзду Руху. Назву кілька тем: звернення до українців, які розмовляють російською мовою, про церкву в Україні, про національну символіку, про сталінізм і сталінщину, про боротьба за авторство-упорядництво збірника Олеся Гончара. У письменницькій газеті від 1991 року велике обливання брудом письменників, які пішли в політику, а когось там не забрали із собою. Павло Мовчан дав інтерв’ю під заголовком «Нині – час політики», в якому радіє з того, що Кравчук випереджає ініціативи Народного Руху, що він розуміє закономірності процесу, дає оцінки економічного розвитку Незалежної. В газеті від 14.10.1993 р. «Прогулянка серед тіней майстрів та підмайстрів, що заздалегідь резервують місця в українському літературному пантеоні», також дослідження: «Хто «знімав» Олеся Гончара з посади голови правління Спілки письменників України».

Письменницьку політику й гризню між собою розбавляли публікаціями про героїчну боротьбу історичних героїв за незалежність і добробут України, від якої суспільство не одержало ні свободи, ні кращого життя. Юридичну ж незалежність здобули без кривавих битв, але бажаного добробуту для народу не вибудували, бо забули про суто народну мудрість: «Де слова з ділом розходяться, там непорядки водяться».

Від українських письменників-політиків я не прочитав, в тому числі й на шпальтах «Літературної України», й того, що прочитав «ворожою мовою» у Олександра Солженіцина в московській «Литературной газете» від 18 вересня 1990 року: «Для чего-то же дано земле чудесное, благоскловенное свойство плодоносить. И – потеряны те скопления людей, кто не способен взять от нее это свойство. Ослабление тяги к земле – большая опасность для народного характера. А ныне крестьянское чувство так забито и вытравлено в нашем народе, что, может быть, его уже и не воскресить, опоздано-перепоздано. Уже при Столыпине были строгие органичения, чтобы земля попадала именно в руки крестьян-земледельцев, а не крупным спекулянтам или на подставные имена. Если земля окажется расхвачена крупними владельцами – это сильно стеснит жизнь остальных».

У ще одному числі «ворожої» літературної газети прочитав про проблеми розвитку фермерства в Росії на початку 90-х. Планували створити 10 тисяч фермерських господарств, а потім землю роздали 20 тисячам. А машин, запасних частин, добрив, пального не вистачало колгоспам – що вже говорити про тих, хто від них відокремився. Один сільгоспвиробник Віктор Самсонов наголосив у інтерв’ю журналісту, мовляв, фермерство – це не робота, а спосіб життя. Тож і переконаний, що в списку 20 тисяч фермерів багато випадкових людей, які зопалу схопилися за нову справу.

Написано не лише про російське фермерство, але й про українське початку 90-х. Натомість ні російська «осучаснена» творча еліта, ні українська не донесла до свідомості народних мас ці пророчі тривожні послання. Зокрема ж наша творча еліта як тоді, так і тепер гаряче і патріотично лементує про «доленосне» фермерство. Не каже тільки, де брати мільярди для його розвитку, створення виробничої і сервісної бази, необхідної інфраструктури та багато іншого. А от дружного голосу національної інтелігенції проти проблем господарювання на землі, коли запроваджували недолугу сільськогосподарську реформу, я зовсім не чув. Не почув і дружного опору проти продажу землі за злочинним законодавством. Навпаки – чую патріотичну підтримку влади з поясненням, що ринок вводиться для розвитку фермерства та інших дрібних землеробів.

Наше господарство розвивається, запозичуючи світові технології і досвід, починаючи з 90-х, добилося ефективної для нас співпраці з провідними фірмами США і Європи, вийшли на самодостатнє фінансування подальшого розвитку, але й при цьому відчуваємо величезні труднощі й перепони від недолугого державного управління. Неважко усвідомити, з чим зіштовхнуться новоспечені фермери, якщо такі з’являться. І як швидко вони позбудуться своїх гектарів землі, заставлених у банках під непосильні кредити. Особливо, коли ті кредити візьмуть навіть на покупку землі. А за які гроші розвиватимуть виробництво? Земля ж, як тарілка, – що в неї покладеш, те й візьмеш.

Ця, чи не найважливіша тема людства, не актуальна для творчої еліти. Майстрам слова, видно, не цікаво, що і у нинішніх складних економічних і управлінських умовах можна результативно працювати, забезпечуючи державу щорічним збільшенням поповнення бюджету, а працівників і пайовиків землі – нормальними зарплатами й орендною платою. Очі творчої інтелігенції не розкриваються на масу ідіотичних проблем: бюрократичних, корупційних, хабарницьких і недолугоуправлінських, які заважають аграрному сектору успішніше розвиватися.

Хіба що хтось із письменників-політиків, записаних у державні діячі, покритикує загальними гострими фразами владну ідіотію, забуваючи, що сам причетний до зародження й розвитку тепер загостреного безладу в суспільстві. У найбільш крикливих представників творчої інтелігенції гордість державного діяча вимірюється кількістю скликань засідання в парламенті. А що зроблено для електорату – самі тепер завзято добре підвішеними язиками висміюють.

Аналізуючи конкретні прояви творчої інтелігенції та услужливих журналістів, мимоволі приходжу до думки, що вони, як і брехливі, безвідповідальні політики, дуже полюбляють ще безтурботно сидіти в столиці, ходити за бонуси на телеефіри і піаритися там великими знаннями про важливість української мови і шкідливість комуністичної ідеології для розбудови Великої України.

«Першим і останнім завданням України є захист ідентичності, щоб люди не сумнівалися, що вони – українці, і для них важливими є мова, розуміння української історії і культури», – повчає на пропорошенковому телеканалі і в соцмережі Віталій Портніков. Не каже тільки, скільки корупціонерів, казнокрадів, ідіотичних управлінців і продажних політиків серед знавців української мови, історії й культури?

Правда, на відміну від таких «солов’їв», останнім часом побільшало бажаючих журналістів відвідати наше господарство, бачу публікації й про інших успішних хліборобів з їхніми проблемами.

Передусім тішить те, що журналістів цікавлять шляхи не просто досягнення високих виробничих і фінансових здобутків, а соціальна спрямованість сільського виробництва, його участь у розбудові територій, підвищення добробуту місцевих мешканців.

Не бояться публікувати в газетах і на телеефірах розповідати про підняті проблеми і наведені конкретні факти злочинного управління економікою і соціальною сферою. Таке журналістське висвітлювання має загальноукраїнський резонанс. На жаль, він не набирає такої хвилі, як це буває в цивілізованих суспільствах.

Очевидна й важлива причина «узбічної» участі народу в управлінні державою. Бо як партійні лідери, так і національна творча еліта не вникають у життя народу, не просвіщають і не згуртовують народ задля відстоювання своїх конституційних прав. Вони пливуть явно не народним, а «окозамилювальним» фарватером. Де можна «боротися» безпечно для себе, і не обов’язково бути паном свого мовленого слова. Не помічаючи навіть того, що народ відвертається і від творчої еліти, як відвертається від злодійсько-недолугих політиків з україномовним атрибутом. Видно, вони вкотре сподіваються, що й чергові граблі народ сприйме як належне. На таке сподівання наведу цитату з твору Бориса Грінченка: «Навіщо ж його стільки кривджено, що вже й терпець увірвався?».

Леонід Яковишин,

Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист


Комментирование закрыто

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/