Середа, 19 Вересень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Серйозні речі — у 12 років. Переконайтесь самі

Серйозні речі — у 12 років. Переконайтесь самі


Дебют. Fetter Batt. Софії Татарин майже дванадцять років. Навчається в Сядринській загальноосвітній школі на Чернігівщині. Мріє стати гарною письменницею й ілюстратором книжок.

Софія Татарин

Софія Татарин

Лялька

23 листопада… Мій день народження… Вісімнадцять років… Що за людина вигадала це свято. Ніхто б навіть не знав, що я сьогодні стаю повнолітньою, як би не воно!

А тепер всі сміються… Я вже сама, але в голові досі звучить той сміх. Злий. Потворний. Важко повірити, що той сміх належить моїм друзям. Точніше… Минулим друзям.

І все через неї. Через цю кляту ляльку… Шматок тканини забитий білою ватою. Замість волосся бабусині нитки для в'язання. Замість очей два різні ґудзики. І спогади…

Саме тому я тоді не віддала її на розпродаж. Саме тому я не викинула її в смітник під час генерального прибирання. Саме тому… Багато перечислювати. Навіть зараз рука не піднімається викинути її.

А нащо?.. Життя вже остаточно зіпсоване. Кому потрібна дівчина, яка любить ляльку. Ляльку, яку зробила сама собі в подарунок на п’ятиріччя.

Дзвінок. Звичний голос. «Зіна, открой!». А мені чхати. На всіх. На все.

Ще півгодини терпіти цей набридливий дзвін та неприємний стукіт. Та крики… Або годину. Дивлячись який сьогодні день… Здається четвер. Тоді півгодини.

Ох ці очі… Для мене очі. А для інших це два несумісні ґудзики.

Вона завжди була моїм талісманом. Хоча я ніколи не думала над її іменем. Не збиралася шити їй хлопця. Навіть не задумувалася про біографію. Я не гралася з нею. Не пила чай як інші дівчатка. Я просто носила її скрізь і всюди. Завжди.

Я досі пам'ятаю, як завдяки ній зникли кошмари та безсонниці.

Я досі пам'ятаю, як вперше взяла її до школи. Тоді була контрольна з математики. І то була моя перша п'ятірка по подібному предмету.

Я досі пам'ятаю дискотеку. Пам'ятаю як з моєї руки випала відкрита сумка… Спочатку я шкодувала. Адже сміх. Злий сміх. Злий сміх тепер вже мені не друзів. Та тепер я рада. Ми всі побачили один одного справжніми. В їхніх очах з'явилася любителька ляльок. А в моїх – зрадники…

«Зіна! Зіна, открой уже! Я не одна! Зіна! Я знаю, что ти дома!». І що їм треба. Вибачитися? Хай навіть не мріють. З мене вистачило дискотеки… Сміху… Всього того кошмару три роки тому.

Вона посміхається. Ні. Не як звичайна лялька. Звичайні ляльки – це ляльки які застрягли в одній емоції. А моя не така. Згодна. Вона теж постійно посміхається. Але завжди по різному. Сьогодні це співчутлива усмішка. Вчора була просто весела. А три роки тому зла. Це може здатися дивним, але це так. Вона наче… Справжня.

Стіл покосився. Давно вже треба його відремонтувати. Але мені не вистачає сили піднятися та піти на двір. Чи сміливості…

Впали книги. Я вже не ходила до університету. Хоча мені днями дзвонять і намагаються виправити на навчання. Лялька теж впала.

Я встала. Але не щоб підняти книжки. Якби впали лише вони, то б лежали так дуже довго. Я встала підняти ляльку. Єдине, що мені заважало піднятися – це біль в голові. А він посилювався після кожного стуку в двері. Поряд з лялькою лежав ніж. Він теж колись впав, але я його не підняла. Коли вже ці дві речі були в мене в руках, я помітила неточність в волоссі ляльки. Записка. Точніше її половина. Інша була прив'язана до ножа. І я якщо зібрати, то виходив напис. «Ти знаєш, що слід робити, Зіно...» Я подивилася в бік дверей. Потім на ляльку. Вона усміхалася. Тепер це було не співчуття…

Щоденник Королеви

Королевка… Так мене дразнили в п’ятому класі. А все через нього… Через того Сергія.

Почалося це ще в четвертому. Тоді в мене була дуже низька самооцінка. А якою вона мала бути в рудого дівчиська з брикетами в зубах? Ніхто не хотів зі мною дружити.

Я почала вести щоденник. Написала на товстому зошиті «Щоденник Королеви» і почала нове життя. Ні! Спочатку там була написано просто «Щоденник». А вже потім, коли я почала звертатися в ньому до себе на «Ваша величність,…» або «Королево,…» він отримав нову назву.

І ці записи справді допомагали. Я справді почала бачити в собі королеву. Знущання однокласників перестали звучати що перерви.

Настали літні канікули. Я так само вела щоденник і щодня записувала момент з життя. В мені справді з'явилася королева. І вона не мала зникати.

Я точно не зрозуміла, що сталося зі школою. Чи то пожежа, чи то просто ремонт… Головне не це. Половина нашого класу перейшла до іншої школи. Там було більше дітей. І у мене з'явилися друзі. На пів-семестру.

Це була п'ятниця. Остання п'ятниця перед невеликими канікулами. Я сиділа за партою і як завжди перед останнім уроком робила записи в щоденнику. Наступний урок я мала провести в класі. Адже на фізкультуру мені ходити не обов'язково. А йти самій додому нудно. Тож я чекала друзів.

До мене підійшов Сергій. Цей набридливий хлопчисько завжди крутився біля мене і заважав. Неочікувано він висмикнув щоденник і почав читати уривки з моїх записів. Сергій залився сміхом, але не перестав, тепер вже кривляючись, читати.

Хоч скільки я не благала його повернути зошит. Хоч скільки не ганялася за ним по класу. Він все одно продовжував голосно читати.

Скоро сміявся весь клас. Навіть ті друзі, заради яких я відсиджую в класі зайвий урок.

Дочитавши останній абзац він простягнув щоденник. Але потім знову повернув його собі. Переглянув ще раз. Розсміявся. І ще запитав: «Ну що, Королевко, як там в королівстві дурнів живеться?». А потім коли на мої очі почали нариватися сльози, він метнув «Щоденник Королеви» у вікно.

Клас досі сміявся. Я схопила портфель і побігла до гардеробу. Швидко накинувши на себе легку куртку, я побігла на двір. Якраз почався дощ. Зошит повність вимок. Я заховала його під куртку та помчала додому.

Під час канікул ми з батьками переїхали в інше місто. Я пішла в нову школу. З дітьми там зовсім не спілкувалася. А про «Щоденник Королеви» взагалі забула. Знайшла його лише тоді, коли збирала речі щоб переїхати до гуртожитку.

Через рік я повернулася в те маленьке містечко. Хотіла побачити бабусю з дідусем. А заодно перестріла Сергія. Можливо його вразило те, що з рудого дівчиська вийшла русява… Королева. Але про це вже говорити не цікаво. Хай просто запам'ятає, що з Королев знущатися не можна…

Рожеві окуляри

Сьома ранку. Будильник дзвенить, наче божевільний. Я прокинулася ще дві години тому. Мені ніколи спати. Вчора не встигла зробити домашнє завдання, тож довелося займатися цим сьогодні… Знову… Такі вже мої будні.

Не люблю я цю частину дня – ранок… Доводиться проходити крізь кухню та потрапляти під мамині очі. Під цей злий погляд. А все через окуляри… Через рожеві окуляри, які я колись купила замість буханки хліба…

Це була субота. Мама відправила мене в крамницю за продуктами. Так завжди починався цей день тижня. Однотонний голос продавщиці «Здрастє!» і звичний список.

Мама завжди виривала з зошита шматок паперу і писала список. І їй чхати, що я його вже давно вивчила. Вона все одно щосуботи робить одне й теж саме. Боїться, щоб я раптом чогось не забула. Тато не дуже радітиме, якщо на столі та в холодильнику не буде всього того, що треба для його посиденьок з друзями.

І зараз пам'ятаю, як він розізлився, коли у мами не вистачило грошей на одну пляшку горілки. Я тоді заховалася за парканом і плакала. Бабуся викликала швидку. Маму повезли в лікарню. Мені довелося виконувати всі її обов'язки.

Скільки разів я отримувала від тата за неправильну покупку – змилося з моєї пам'яті. Але біль... Він залишився назавжди. Після цього я пообіцяла собі, що завжди буду робити все правильно.

Через декілька місяців мама повернулася. Але тепер вона могла ходити лише спираючись на палицю. Тож магазин в суботу залишався на мені.

Все було добре. Тато нікого не бив і всі жили спокійно. До чергової суботи…

Я вже збиралася піднятися по невеличких сходах в хлібну крамницю, як за мою сорочку щось смикнуло. Це була дівчинка. Я точно не знала як її звати. Але знала, що вона завжди вешталася між базарами, зупинками та магазинами і продавала всяку всячину. Із всіх людей у нашому маленькому містечку – мені шкода було її. Адже жити без батьків ще й при цьому не маючи однієї руки...

Дівчинка вкотре пропонувала щось купити. Дивлячись на її товар можна було зрозуміти, що вона мало сьогодні продала. А це значить, що їй точно дістанеться на горіхи від опікуна. В такі дні її справді було шкода…

Мій мозок вимкнувся. Я спокійно простягла десятку їй в єдину руку і взяла окуляри. Рожеві окуляри, які колись бачила в райцентрі. Вони мені тоді так сподобалися… Але грошей не було.

Вона точно сказала дякую. Можливо навіть була готова обійняти. Але я з посмішкою кивнула і побігла додому. Який вже був сенс йти до крамниці? В кишені дві гривні. А на хліб цього не вистачить…

На наступний день я прокинулася в лікарні. Вся в синцях. З двома переломами. Через місяць чи більше мене виписали.

Повернулася я вже в спокійний будинок. Без тата… Його посадили. Але все одно тепер щодня доводиться терпіти цей мамин погляд. Погляд який за неї каже – «Сама винна!..»

Софія Татарин,

м. Корюківка, Чернігівщина


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/