Наприкінці лютого 2014 року в центрі Чернігова звалений бронзовий пам`ятник Володимиру Леніну. Що відчували чернігівці в перші дні після цієї неоднозначної події? Як це було? Свідчення очевидця. Рік тому...
Початок
Вечірньої лютневої п’ятниці за закликом голови Чернігівської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» Василя Чепурного було знесено пам’ятник Володимиру Леніну в Чернігові. За кілька хвилин до демонтування просвітянин на мітингу в центрі міста зазначив, що Ленін «заважає моїм прадідам, знищеним у Голодомор 33 року, заважає нашим прадідам, знищеним війною, що її розв'язав Лєнін, заважає нашим батькам, які не змогли нормально жити, заважає нам, що не можемо видихнути із себе совка».
Пам’ятник пролежав біля свого місця три дні. Весь цей час до нього йшли люди. Одні — щоб віддати останню шану своєму ідейному божеству, інші, а це в основному молоді люди та середнього віку, — фотографувалися, сміялися та раділи, а треті були просто байдужі до всього, що діється. Противники знесення монумента періодично клали на лежачий пам’ятник червоні та білі гвоздики, а інші вже за кілька хвилин ці квіти жбурляли на землю.
Зранку до вечора протягом трьох днів біля поваленого пам’ятника люди продовжували вести жваві дискусії.
— Навіщо його [пам'ятник] потрібно зносити? — запитав уголос присутніх мужчина років 35-ти з дівчинкою. — Я хочу, щоб коли-небудь моя дитина запитала мене: «А хто цей дядя, який чомусь стоїть у нас у центрі міста?», а я їй поясню, що в нас колись був такий вождь пролетаріату, який правдами-неправдами зібрав людей, влаштував революцію, зніс царську владу і потім було об'єднання безліч народів під одним крилом.
— Шкода, що ми не молоді, куди нам тягатися з нинішньою молоддю? — зауважив літній чоловік іншому, котрий прийшов, перш за все, в центр міста, аби востаннє віддати вшанування своєму ідейно-партійному кумиру, з ідеями якого, напевно ж, крокував по життю.
А другий пенсіонер спокійно додав йому: «А що молодим? У них драйв, енергія, емоції… Їм, безумовно, не зрозуміти нас…»
Ну чого ж, можна, звичайно, і молоді зрозуміти тих ветеранів, які теж колись були молодими і загартовувались із переконаннями свого невмирущого, як здавалося їм, лідера-вождя Леніна. Але, мабуть, праві ті, хто каже, що все повертається бумерангом.
Отак-то і колись, на «світанку радянської влади», молоді ленінці крушили «старий світ», сподіваючись, що настане світле життя…
Якось особисто читав опубліковані в журналі «Перспектива» (раніше, до приходу до влади Михайла Горабчова, це видання мало назву «Молодий комуніст») документи. Комендант Кремля у своїх спогадах пригадує, як колись сам Ленін накидав петлю на пам’ятник царю… А потім — нечуваний більшовицький масовий терор і мільйони людських жертв.
— Та ми в такому болоті, багнюці знаходимося, що нікуди нас не пустять, у жодну Європу, кому ми треба — такіє засранці, — зауважила одна жіночка чоловікові, який стояв поруч, на що той одразу відповів:
— Так треба ж колись вибиратися з цього болота, намагатися йти до кращого життя! Бо так ми будемо й надалі копирсатися в багнюці.
— Та вже ж треба, звичайно, — погодилася жіночка.
Чернігівка Валентина пригадує:
— Колись моя донька з радістю прибігла додому та й каже: «Мамо, а я квіти поклала Леніну!». З’ясувалося, що моя знайома з донькою гуляли містом, а в неї було три рублі. На той час це не такі й малі гроші для школярки. Замість того, щоб купити морозива чи то цукерок, вони купили на ці гроші букет свіжих тюльпанів, щоб покласти біля пам’ятника Невідомому солдату на Болдиній Горі. Але туди не дійшли, тож принесли до пам’ятника Леніну, де дівчинка поклала біля його підніжжя куплені квіти. Радість для дівчинки була неймовірною!
А інша жіночка розповіла міні-історію зі свого життя.
— Мене в піонери приймали біля бюсту Леніна, який стояв на Валу, майже навпроти аптеки, що й досі працює. Потім, коли в 1967 році спорудили інший великий пам’ятник ось тут, де ми стоїмо [неподалік готелю «Україна»], то цей невеличкий знесли. Але подалі від нового монумента, ближче до торговельного центру «Дружба» [нинішня назва "Мегацентр"], вже стояв пам’ятник «Дружба народів», основою якого були зцементовані три обличчя, одне — негра. Один із цих персонажів показував витягнутою рукою на погруддя зі спини (ззаду) нововстановленого Леніна. Тоді, пам’ятаю, таке розташування двох пам’ятників викликало в партійного керівництва області неоднозначну реакцію, тож «дружній» пам’ятник довелося демонтувати.
Звичайно, можна про все говорити: про вандалізм, про нелюдське ставлення до історії, яку, до речі, спотворили ці ж самі більшовики, але….
Якої б думки та ідеологічних поглядів ми не дотримувалися, слід пам’ятати, як і хто боровся проти тодішньої молодої держави, яка виникла після сімнадцятого року минулого століття. Саме під керівництвом вождя більшовиків Леніна була по-войовничому зруйнована щойно народжена українська державність. І потім українці, а серед них, як свідчать історичні джерела, було й селянство, кілька разів палко виступали проти цієї радянської влади, нав’язаної більшовиками.
Та що там українське село та місто.
Два роки тому мені вдалося побувати з групою журналістів із України в Санкт-Петербурзі. Їздили ми у той самий знаменитий Кронштадт. Виявилося, що нам усім 70 років з гаком розповідали вигадану історію і про Радянську владу, і про Кронштадт, і про того самого Леніна.
Зі слів екскурсовода, вже за два роки радянської влади в минулому столітті більшовицькі матроси в російському Кронштадті виступили проти ленінського всевладдя, і за це їх, шість тисяч осіб, розстріляла ця ж сама влада, за яку нещодавно так завзято вони боролися. Причина матроського повстання: матроси та офіцери отримували з дому страшні звістки про те, як знущаються представники нової радянської влади над їхніми сім’ями, відбирають останню крихту хліба, зернину…
Пам‘ятаю, як я чомусь на мить зупинився на містку через глибоченний рів. Екскурсовод повернулася і підійшла до мене. «Ви нічого зараз тут не відчуваєте, на енергетичному рівні?» – запитала вона в мене. «Та особливо й ні, але якийсь дивний рів? – відреагував я. «А чому дивний?» — перепитала вона мене знову. «Не знаю, але чому інші канали «живі» й наповнені водою, то цей чи не найбільший візуально сухий і нічого тут немає», — не розуміючи відповів жінці. І вона пояснила, що саме у цьому широченному й дуже глибокому рву більшовики за наказом Троцького розстріляли шість тисяч інших більшовиків-ленінців, яким вже не подобалася ленінсько-більшовицька влада.
Цього не можна вилучати з людської пам’яті.
І коли біля зваленого пам’ятника в Чернігові дехто каже, що «цей великий чоловік збудував країну», то не треба забувати, що спочатку, якщо виходити з цієї логіки, цей «великий чоловік» розламав, знищив цілу імперію російську, а потім уже на багатомільйонній крові споруджував нову. Саме він розв’язав багатомільйонну братовбивчу війну…
Інша річ, що при знесенні пам’ятників рушиться світ багатьох поколінь, і навіть не тільки зовнішній, а й внутрішній. Можливо, в цьому і полягає основна суть цього явища, явища суспільного усвідомлення, протиріч і несприйняття.
Поки йшла тиха дискусія біля лежачого монумента, несподівано до гурту підійшов якийсь чоловік із портфелем, піднявся на велику звалену фігуру Леніна і почав читати напам’ять вірш «Я єсть народ…» («Я утверждаюсь») Павла Тичини. Вразив як читанням, так і текстом — не тим, що вивчали в школі, а першоджерелом, якщо вірити автору читання (я записав тоді на диктофон):
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Московіє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, незламні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей з ярма спішіте визволять!
На українських нивах, на московських,
на білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Повстань! І з ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! —
Ну як же не сіять? Як відсіч ворогу не дать!
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Комунофашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Як тільки оратор прочитав поетичний твір, відразу ж зліз із «горизонтального» (бо він вже дійнсо лежав на асфальті) пам’ятника і пішов собі так само неочікувано, як і з’явився, нічого нікому не пояснюючи. Урешті-решт усі, хто стояв тут, все і так зрозуміли — без пояснень…
Щоправда, багато хто висловлював думку, що не час саме зараз займатися пам’ятниками, особливо в нашому регіоні, де націоналістичний рух (а це дійсно так — будемо говорити правду), не так розвинений, на жаль, як у західних областях. А тому виникали припущення-переконання, що саме з цієї причини (скидання пам’ятників Леніну) багато хто не підтримуватиме вже нову владу…
— Нехай би років через десять більш цивілізовано зробило це нове покоління, для якого Ленін нічого не означатиме, — говорив дехто, на що інші спокійно відповідали:
— Воно то так, але скористалися, напевно, ситуацією, бо хто знає, як завтра буде?
... Уже в понеділок, за три дні після звалення постамента, лежачий в бронзі Ленін був кудись вивезений.
Між тим, ленінопад після цієї події по області продовжився. Пам’ятники пролетарсько-комуністичному вождю згодом були зняті в Ніжині, Прилуках, Бахмачі, Куликівці, Острі, Козельці, Мені, Борзні, у селах Лемеші Козелецького та Авдіївка Сосницького районів… Процес триває й досі…
Сергій ВІТЕР, фото автора
