Вівторок, 16 Жовтень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Розлітаються діти з гнізда, як птахи

Розлітаються діти з гнізда, як птахи


Розлітаються діти

Розлітаються діти з гнізда, як птахи,

Вже дорослі, вважають, що все до снаги.

Що їх там перестріне – радість, сум чи біда?

Але час так невпинно все тече, як вода.

Не сховаєш під крила своїх діточок.

Не підстелеш, де треба, соломи снопок.

І життя не прожити за діток своїх.

Всіх дверей відчинити не встиг, як на гріх.

Двері будуть вже самі собі відчиняти

І свій шлях по життю, самотужки шукати.

Будуть самі собі будувать власний дім,

Із коханими щастя плекатимуть в нім.

От і крутиться коло життя, як завжди!

Тільки б щастя було, Боже, нам поможи.

Щоб сміялися діти у наших дітей.

Дім був повним добра і щасливих людей!

Чи помітиш ти згодом, що життя вже прожив,

І що саме по собі усім залишив?

Як згадають тебе, хто любив, поважав?

Чи полегшає тим, кому ти заважав?

Час біжить, як вода, мов крізь пальці пісок.

А зерно до зерна – і стоїть колосок.

А краплина – до краплі, от і море шумить.

А душа до душі – і життя, наче мить.

Лариси Дущак

Розщеплені на атоми... Або Зламались долі, згасли мрії

Не принесе дитину в дім лелека,

Хоч кожний рік над стріхою кружля!

Все заросло і видно ще здалека,

Що без людей лишилася земля.

Ніхто тепер тут рук не докладає,

Не орються, не сіються поля.

Напевно, вже ніхто і не згадає,

Хто жив у цих дворах, чия земля?

Весь час в домівках вітер завиває,

Скрізь дірки в стелі – вільно дощ тече.

А кіт старий, що вік свій доживає,

Нікуди звідси більше не втече…

В городах кабани гуляють стадом,

Нема кому лякати й полювати;

Збирають яблука і груші, ходять садом,

Від шурхоту, не треба їм тікати.

А з пір’я подушок – пташки гніздечка звили.

Із лялькою нема кому гулять…

На цвинтарі – занедбані могили,

Лише кущі й дерева там шумлять!

Все навкруги лишилось сиротою,

Отруєні, занедбані поля…

І згасло все з «великою» метою –

Щоб збагатилась атомом земля!

Та ні, тепер, напевно, «збагатилось»,

Цим атомом стражденне все село…

Бо лиха отакого наробилось,

Що наче і нікого не було!

Зламались долі, згасли мрії,

Прості бажання – жити й працювать.

Разом з людьми вмирали всі надії,

Свою оселю – знов відбудувать!

Розщеплені на атоми всі мрії,

Розщеплені на атоми роди,

Розщеплені на атоми надії,

Розщеплені на атоми труди…

 

Свято

Моє дитинство. Баба коло печі.

З кута слідкують дивні образи.

У хаті затишно і тепло, і до речі,

Для тебе все тут зроблять – попроси!

В печі вогонь облизує всі дрова,

Нагрітий комин сушку береже,

Насіння сушить жовте, гарбузове,

А кіт під піччю мишу стереже.

Бабуся рідна, добра господиня,

Як бджілка пурхає, від рання – до ночі.

Найстарша у родині берегиня,

Що вогник береже в своїй печі!

З самого ранку тісто замісила –

На маслі, на сметані й молоці;

Шкварчать ковбаси – дочекатися несила,

А в сінцях застигають холодці.

Ото вже свято, всім святам є свято,

В новий рушник прибрались образи.

Слідкує кіт за ковбасою винувато,

Ще трошки і все дійде до сльози.

З каструль весело паски виглядають,

Зробилися великі та пухкі,

А як спечуться – от і нагадають

Святковий дух і незрівнянні ті смаки.

І дзвони б’ють, до храму всіх скликають,

У кошику паски і яйця ждуть,

Лише святкове люди одягають,

На цілу ніч до церкви разом йдуть.

Таке це свято – гарне, таємниче,

Що всі отак чекають кожен рік!

Усіх на цілу ніч до церкви кличе,

А люд не спить, неначе так і звик.

Яке ж то дійство! Свічки всі палають,

Від кошиків – аж нікуди ступить…

Щасливі люди гарно так співають,

І паски почали усім святить.

Христос воскрес – воістину воскрес!

Б’ють дзвони і співають скрізь хори.

Христос воскрес – воістину воскрес!

І вогники пливуть у всі двори.

Христос воскрес – воістину воскрес!

Радіють люди і радіє вся природа.

Христос воскрес – воістину воскрес!

І рідної землі чарує врода.

Христос воскрес – воістину воскрес!

Вітають люди і радіють святу.

Христос воскрес – воістину воскрес!

І звістку радісну несуть у кожну хату.

 

Сьогодні наснилося поле

Сьогодні наснилося поле,

Широке, без краю й кінця…

І поле оте, наче доля,

Як шлях, що веде з-під вінця.

Як підеш по ньому, те й маєш,

Вітри і дощі зустрічай.

Яким воно буде не знаєш,

Всю мудрість століть підмічай!

Як прадід цим полем проходив,

І дід теж отут крокував,

Що батько в землі цій знаходив

І в спадок тобі дарував...

Яким воно є оте поле,

Що стільки пройшло поколінь?

Яка залишилась нам доля?

Піднятись назавжди з колін!

Земля – найщедріший дарунок,

І хист – дати раду землі,

Це мудрого Бога – цілунок…

Аби зберегти ми змогли!

Лариса Дущак


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/