Події сьогодення, які набули, хочемо ми того чи ні, трагічної форми для України, є вже історією. І в цьому протистоянні, як зазвичай буває, хтось опинився в програшу, а хтось возвеличує себе до небесних висот, відзначаючи справжню перемогу.
Дехто скаже, мовляв, критикувати та аналізувати найлегше, аніж приймати певні рішення в нестандартній ситуації. Погоджуюсь. Та все ж таки, і будь-яку обстановку треба теж аналізувати, інакше виникає загроза необ’єктивного сприйняття дійсності.
Дуже багато людей, із якими доводиться спілкуватися, відзначають яскраво-гнітючий стан багатьох громадян України. Воно й не дивно. Адже, відокремивши частину території, нас немов розтоптали,зрівняли з землею, поставили в стійло…
Відтяти без єдиного пострілу важливо-стратегічну частку державного простору — це вам не жарт! А тому в росіян є дійсно добрий привід — святкувати і відзначати свою звитягу, зміцнюючи позиції російсько-олігархічного режиму Путіна.
Мені не йде з пам’яті, як за кілька годин до вторгнення російських військ (захоплення державних будівель — Ради міністрів та Верховної Ради) екс-президент Грузії Михаїл Саакашвілі звернувся через телебачення до української влади і попередив, що «Путін виграє у часі. Шкода, але це так. Він діє набагато швидше, ніж діють у Києві. Тож якщо в найближчі години не вжити певних випереджаючих дій, ситуація виникне не на користь України».
І так сталося. Бо за кілька годин після звернення Саакашвілі дві основні державні будівлі в Криму були захоплені російськими військовими, ой, що це я — невідомими «зеленими чоловічками», озброєними до зубів.
І якщо вже не встигли трошки випередити цих військових людей, які захопили держбудівлі, то чому відразу ж після цього не дали з Києва українським військовим у Криму вказівок щодо оточення цих установ, аби туди ніхто більше не зайшов і місцеві депутати теж? Привід для таких дій однозначно був — невідомі терористи захопили державні установи, тим більше, що Росія тоді ще офіційно відмовилася від будь-якого втручання. Але час і тут працював не на користь прийняттю довгоочікуваних рішень, яких так і не було й потім. А в ці важливі години російсько-кримська влада активно діяла, тож перші важливі кроки почала миттєво впроваджувати. За деякий час у Верховну Раду Криму почали заводити депутатів для прийняття катастрофічних для України рішень. Офіцери ось-ось були готові якнайшвидше виставити блок-пости на важливих ділянках доріг, перекрити водний кордон, який межує з Росією. А сил та засобів військових було більш ніж достатньо.
Цього, як бачимо, не було зроблено. Сподівалися на «благомилість» російського старшого брата та на свою українську толерантність, яка вже колись, у 1918–19 роках, згубила нашу державність.
Київ продовжував весь цей час тримати у військових частинах-казармах військовослужбовців, боячись спровокувати Росію.
А тепер заявляє нинішня столична влада, що цим військовослужбовцям, які знаходилися в частинах, слід присвоїти статус учасників бойових дій. Це треба розуміти як вияв вдячності центральної влади через свою провину в бездіяльності перед військовими. Але ж…
Категорія «учасник бойових дій», згідно із законодавством, є вищою на ступінь за іншу — «учасник війни». Якщо брати реальну ситуативну обстановку в Криму і підводячи під «нижчу» категорію, то військовослужбовці не підпадають навіть під неї, оскільки на півострові не було «вогняної» війни, не велись бойові дії, не було стрілянини як такої.
От присвоїти учасника бойових дій хлопцям (і дівчатам теж), які на столичному Майдані витягували смертельно поранених побратимів, ідучи та підставляючи себе під вогнепальний обстріл, не шкодуючи свого життя, то їм, звичайно ж, треба надати цей «бойовий» статус. Бо вони дійсно герої і заслуговують на це!
Хоча, безумовно, треба віддати належне і тим українським воякам у Криму, які не зрадили Присягу служити народу України і до останнього сподівалися, що їх материкова влада захистить, вдаючись до якихось вірних дій.
Як на мене, хоч би один знайшовся військовий офіцер, який усупереч «мовчазним» вказівкам зі столиці «стояти і чекати» насмілився б ще на початку російської агресії вдатися до рішучих кроків — прийняти рішення щодо оборони важливих стратегічних об’єктів у Криму, виставлення блокових постів на автошляхах тощо. Думаю, що багато українських військовиків пішло б за цим смільчаком! І тепер, без сумніву, цей уявний офіцер був би лідером не тільки серед армійців, а й серед українського народу. А попереду ж — президентські вибори…
Погоджуюсь із Леонідом Макаровичем Кравчуком, який теж не розуміє логічності щодо надання кримським військовослужбовцям, які знаходилися в казармах, статусу учасників бойових дій. От якби ці військові в Криму чинили дієвий (фізично-збройний) супротив, а підстав для таких дій було, як я вже зазначив, удосталь, можливо б, і треба вести мову про надання цього статусу. І теперішня ситуація, між іншим, у цьому разі була б іншою.
Але наша влада — толерантна, як, власне, і в ті далекі післяреволюційні роки минулого століття. Пригадуєте? Тодішнім новим українським владникам розумні голови радили — не слід довіряти більшовицько-російській владі, а терміново займатися військом. Повірили ідейним керівникам, а навала московська посунула на Україну, знищивши тільки що народжені паростки державності.
Чи не через нашу толерантність і відсутність важливо-оперативних рішень росіяни тепер усіляко сміються з нас, українців, услід за лідером Московщини, який після «мирного» (без єдиного пострілу) взяття Криму перед тисячним людом у столиці Росії зазначив: «Там не с кем было договариваться. В Украине власть — самозванцы».
Звичайно, якби Путін це сказав ще на початку розмашистого введення своїх військ до Криму, думаю, і ця толерантна українська влада не стрималася б на такі образи. Бо все ж таки в Україні діє законна влада, згідно з чинною Конституцією. Адже Верховна Рада, яку ми всі обирали ще при правлінні Януковича, наділена відповідними повноваженнями формувати в межах своєї компетенції уряд.
У той час, як влада України оголосила про часткову мобілізацію, росіяни на різних форумах та інтернет-порталах у своїх коментарях ведуть активну атаку на українців. Ось деякі з останніх перлів представників «братнього» народу: «Хохлы, вы всему миру показали, как вы обкакались»; «Обандеровские хахлы! Благодаря нашему Путину Вы настолько впали в грязевую лужу, что уже и не отмоетесь»; «Как вы не поймете, хохлы, что вас уже все поимели, особенно мы — русские», «Что вы там распинаетесь? Вы уже показали свою беспомощную сущность»; «Хохлы сдали позорно Крым. Так сдадут и всю Украину».
До цього «кримського» фіаско додаються ще не менш істотні проблеми. Відтепер Україна втрачає морський простір, який вона могла би на повну використати не тільки у військовій сфері, а й народногосподарській — перевезення вантажів морським шляхом, наприклад, має для держави неабияке значення. А ще — видобування «морської» нафти і газу на півострові стане вже неможливим для України, що в свою чергу призведе до постійної прив’язки до Росії, бо «газова» незалежність постане, принаймні поки що, у далеких мріях. А ще постійно виникатиме загроза з боку півдня щодо територіальних «східних» претензій з боку тепер уже російського Криму…
І наостанок.
Коли патріотична пісня «Священная война», яку 24 червня 1941 року опублікував В. І. Лебедєв-Кумач і яка дійсно підтримувала бойовий дух у військах проти німецьких конкістадорів, виконується нині кількатисячним пропутінським натовпом у Москві («Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой с фашистской силой тёмною, с проклятою ордой. Пусть ярость благородная вскипает, как волна! Идёт война народная, священная война!»), то цим самим ця величезна маса будь-якого українця вже відносить до загарбників-фашистів (тільки от кого і що ми загарбуємо?). А це означає, що більшість росіян готові йти на смерть заради амбітних проявів керівних шовіністично-російських агресорів.
Історія свідчить, що українці все ж таки — миролюбний народ. Але коли начебто українські державні мужі закликають щодня перед телевізійними камерами українців не застосовувати силу проти нападника-покорителя, не стріляти в російсько-сусіднього завойовника, то це черговий крок до здачі національних інтересів, до наступного знищення української державності.
Сергій ВІТЕР, оглядач «Білої хати»
