В українському селі на Чернігівщині живуть американці з російським прізвищем. Село це Журавка у Варвинському районі. Американцями ж Харитонових називають. Чому? Бо Микола Харитонов народився в Перу, а його брат Олександр — в Аргентині…
Авторський відступ
Для мене ця історія почалася у далекому вже 1958-му. Від редактора районної газети «Перемога соціалізму», в якій тоді працював, отримав завдання написати про родину, яка повернулася до Журавки з еміграції. Деталей редакторських настанов не пам’ятаю, а що вони були — не забув. Як же: писати на таку тему мені доводилося вперше. Та й не тільки мені: наскільки знаю, в нашій газеті подібних матеріалів узагалі не було. Отож, «озброївшись» ручкою та блокнотом, вирушив до Журавки.
Кореспонденція, яка через кілька днів була видрукувана районкою, називалася безпретензійно-прямолінійно — «Вони повернулись на батьківщину». Із деталей, якими характеризував я «трикляте» життя в капіталістичному суспільстві, запали в пам’ять так звані черевики по-перуанськи. За них нашим емігрантам слугували шматки автомобільних покришок, що кріпилися до ніг мотузками.
Минуло довгих півстоліття і ще два роки. І я вирішив поцікавитися долею героїв своєї кореспонденції. Після кількох телефонних дзвінків у Журавку, після зустрічей із Марією Федорівною Харитоновою, її синами, онуками та правнуками народилися ці рядки…
Спогади…
Остання розмова із Харитоновими відбувалася у грудні 2011-го. Вийшла вона уривчастою, непослідовною. Воно й не дивно: для мене кожен їхній спогад-сповідь — відкриття. А таке дається непросто. Та тут несподівано прийшла допомога у вигляді шкільного твору. Виявляється, ще 2005 року в Журавській середній школі учні отримали завдання написати про свою рідню, щось на зразок начерків до родоводу. І одинадцятикласниця Алла Харитонова — внучка Марії Федорівни, донька її наймолодшого сина Віктора — написала твір, який назвала «На Україну линуть журавлі». З дозволу батьків Алли — Віктора та Валентини —переповідаю найсуттєвіші фрагменти шкільного твору їхньої доньки, яка після закінчення одного з київських вузів працює нині у столиці. У творі дівчина переплела пряму мову своєї бабусі та власні коментарі з приводу бабусиних спогадів.
Згадує Марія Федорівна
Це було 22 березня 1942-го. Я йшла із Заріччя (куток Журавки — О. О.) від своєї тьоті Галі й несла у вузлику хліб і пшоно. Біля центральної школи стояв німецький патруль. Побачивши вузлик у руках, вони кинулися до мене. Думали, що я несу їжу партизанам. Затримали і зачинили у школі.
Онука переповідає почуте від бабусі
Надворі було за обід, а Марійка не повернулася додому. Мати стала шукати доньку по селу. Запитала і в патрулів, що стояли біля школи (власне, запитала в місцевих помічників німецьких патрулів, іншими словами — поліцаїв — О. О.). А ті затримали її і почали допитувати:
— Де твій зять?
— Не знаю, — хоч і знала, що Іван Ляшенко, як і деякі інші журавські чоловіки та хлопці, в лісі.
Згадує Мрія Федорівна
Наступного дня нас відпустили збиратися в дорогу. Хлопців і дівчат зігнали до школи, звідки повезли в Прилуки, а далі — в Київ. Потім потягом — у невідомість.
Через кілька днів по вагонах пронеслася чутка, що ми чи вже приїхали, чи незабаром приїдемо в Німеччину. Потім почали від потяга відчіплювати по два-три вагони.
Останні три вагони, в одному з яких була і я, відчепили в Австрії неподалік від італійського кордону в місті Філева (точність власних назв не перевірялася, адже суть не в них. Хай буде так, як запам’яталося Марії Федорівні — О. О.). Хазяїн купував собі робочу силу. Мене забрав якийсь Алос Надмесник. Це був багатий чоловік. Працювати важко доводилося, відпочивати не дуже давали. Доїла корів, інші роботи по господарству виконувала. А як за домом скучала… Понюхаєш, було, травинку чи квіточку, а вони й пахнуть не так, як удома.
Онука
Коли слухаю спогади бабусі, думаю: це ж скільки на її долю випало незгод, а вона залишилася доброю, лагідною, непосидючою…
Згадує Марія Федорівна
Після закінчення війни мене перевезли в інший табір, де я пробула два роки (про переміщених осіб, які з різних причин не змогли чи не захотіли повертатися в рідні краї, де на багатьох чекало покарання, немало написано, але це не тема даного матеріалу — О. О.). 1947 року далеко від рідного краю зустріла свою долю: вийшла заміж за росіянина з Пермської області Миколу Харитонова. Певним стимулом до одруження стало те, що сімейних вивозили з табору, а це давало надію на поліпшення становища. Два роки ми жили в Перу, куди переїхали з Італії. Там народився 1948 року перший син, якого на честь батька Миколою назвали. 1949-го переїхали до Аргентини, яка стала батьківщиною другого сина Сашка (у свідоцтвах про народження, виписаних уже після повернення в Україну, в обох синів Марії та Миколи Харитонових записано, що вони народилися в Журавці — О. О.).
Я доглядала синів, а чоловік працював муляром. І тут я довідалася, що можна написати лист додому. Відповідь на нього не забарилася. Яка це була радість! Відтоді я стала жити одним: додому, що б там не було. Отримати візу допоміг один із поляків, що також потрапив у далекий від батьківщини край. Тижнів зо три ми пливли океаном, поїздом через пів-Європи добиралися до Чопа. Після виконання формальностей, що тривали з місяць, поїхали через Київ до Прилук.
Нарешті вдома!
У Прилуках Марію з чоловіком та двома синами зустріли два Івани — брат та племінник. Останньому сумнопам’ятного для Марії 1942-го було всього рік, тобто із сестрою він фактично знайомився. До зустрічі з колишньою громадянкою України готувалися і офіційні особи. До Журавки задовго до повернення Марії Федорівни навідувався заступник начальника райвідділу міліції з Варви Іван Симоненко. Цікавився, чи є де жити колишній мешканці села. Звичайно, є! Мати чекала у своїй хаті.
А ось те, що менший син Сашко нічого не розумів сказаного українською, було додатковою проблемою.
«А зараз щось пам’ятаєте з іспанської?» — питаю. Співрозмовник тільки махає рукою. А потім розповідає досить колоритний епізод. Уже в кризові дев’яності роки століття минулого, коли в пошуках роботи довелося будівельнику Олександру Харитонову з Журавки побувати на заробітках і в Калінінграді, і в Москві, він вирішив поцікавитися, як його сприйняли б у країні, де випало з’явитися на світ. Перевіривши пластикову картку, яка свідчила, що він народився в Аргентині, за базою комп’ютерних даних, консул Моніка з аргентинського посольства в Києві несподівано для Олександра повідомила, що йому віза не потрібна. Подивований громадянин України довідався, що може будь-коли їхати безперешкодно в Аргентину. От тільки звідти в Україну йому не можна буде навідуватися протягом перших трьох років. А далі, мовляв, провідуйте своїх родичів у Журавці хоч і щороку. Олександр навіть подумав спробувати щастя там, де птаха удачі не спіймали його батьки. Та вдома всі запротестували. А тут ще й травму на виробництві отримав, переніс три операції поспіль…
Життя, як відомо, не знає умовних способів. Що було б, якби — це майже з галузі фантастики. Сталося так, як сталося. І все ж хочеться часом заплющити очі та помріяти. Коли ж ідеться не про тебе особисто, то ці мрії перестають бути самобичувальними, не нагадують бідкання за нездійсненим. Справді, доля Марії Федорівни Харитонової (в дівоцтві — Нікітченко) зробила дивний кульбіт того березневого дня 1942-го.
Комусь із односельців, які служили в поліції, не вона, а сестрин чоловік чимось не сподобався. Та що зробиш із тим, кого прихистили рідні ліси? І тоді вибудовується версія, що Марія допомагає партизанам. Хоча тих, хто народився 1926-го, на роботу до третього рейху не брали, бажанню помститися (чи вислужитися перед чужинцями, яких визнали за хазяїв) це не завадило: у документах зазначають, що Марія народилася 1925-го.
Не називаємо того з поліцаїв, хто доклав до цього брудних рук. Справа не в тому, був це Косенко, Коломієць, Шаповалов (довільно називаємо поширені в Журавці прізвища), це була людина з людиноненависницькою душею. Парадоксально, що той поліцай виїхав із німцями, опинився у Великобританії, став там… священиком. Десь у дев’яностих роках минулого століття приїздив у Журавку. Марія Федорівна його бачила звіддалік. Підійти і плюнути в обличчя не захотіла…
Час невблаганний. Давно відійшов у засвіти чоловік Марії Федорівни. Порвалися зв’язки з його родичами, що живуть у різних регіонах Росії, зокрема і в Москві. Марія Федорівна давно пенсіонерка. Трудовий стаж заробила на різних роботах у місцевій медамбулаторії, на м’ятному заводі, на свинокомплексі. До речі, нині в Журавці вже немає заводу з переробляння м’яти, значно зменшилися потужності комплексу з відгодівлі свинопоголів’я, що був одним з найбільших в Україні. Багатьом мешканцям найбільшого у Варвинському районі села немає роботи, адже і завод протипожежного устаткування у сусідньому селищі Ладан, на якому працювали сотні журавчан, втративши ринки збування своєї продукції, не використовує повною мірою виробничих потужностей. Невеселі реалії. Та життя триває. «Американка» Марія Федорівна Харитонова перейшла рубіж свого 85-ліття. Живе з родиною наймолодшого сина у змурованій чоловіком хаті. Улітку автор цих рядків зателефонував у Журавку, поцікавився у родичів, чим займається ювілярка, і почув у відповідь: «Город сапує»…
Олександр ОЛІЙНИК, Варвинський район. Фото автора
